Jethro Tull підкорили Київ

У понеділок у Палаці «Україна» відбувся концерт однієї з найвідоміших у світі й водночас досить специфічної рок-групи — JETHRO TULL. Її незмінний лідер і автор усіх композицій — флейтист Ян Андерсон. Грає він на флейті часто, піднявши ногу, зігнену в коліні. Якось його запитали в Індії: навіщо він пародіює манеру гри на сопілці бога Крішни. Що стало для рок-зірки одкровенням. Пізніше він з’ясував, що багато й північних богів грають на флейті, підігнувши ногу. Ян помітив: «У всіх цих богів-флейтистів є одна спільна риса: вони грали на флейті як на інструменті спокушення, щоб заманювати молоденьких дівчат. Крішна у цій сфері був особливо успішним. Зі мною це не дуже добре працює, хоч у мене ще є час...»

Якщо говорити про міфи, то козлині боги (Діоніс та хлопці з його почту: фавни, сатири, пани) — так само були сильні «по цій частині». Адже в стрибках і в зовнішності Андерсона багато такого, даруйте, «козлиного». Це слово через християнське трактування почало нести виключно негативне значення. Козлині боги через розпусту й пристрасність почали трактуватися як уособлення зла. Але якщо пригадати перше значення, то Діоніс — не стільки бог вина, скільки плодотворних сил землі. Ось! І Діоніс не соромився подібного вигляду, а пишався ним.

Головні психологічні риси заступників пастухів: безтурботність, веселощі, помножені на чоловічу силу та агресію.

У Андерсона, звичайно, немає цієї другої іпостасі — агресивної. Він обмежився першою — безтурботністю та (буквально) сатиричними веселощами. Але з поправкою на англійський менталітет (Північ!) вони перетворилися на інтелектуальну іронію. Якої вистачає і у висловлюваннях лідера JETHRO TULL, і в текстах пісень.

У серцевині музики JETHRO TULL — пульсує флейта Андерсона. Він віртуоз світового класу! Всю свою пристрасть він віддав цьому інструменту, веде окрім гастролей розмірений спосіб життя в сільській місцевості. Але без гастролей він жити не може.

Його сміливість як експериментатора полягає в тому, що своїй фолк-баладності він надав рокового звучання: могутніми гітарними рифами. І додав зовсім трішечки (буквально пучечку) блюзового розгойдування на синтезаторі. Але основна, пасторальна тема (pastor — пастух), вона ж — пізніше — середньовічно-рицарська (більше асексуальна), трубадурська тощо протягом 35 років залишалася незмінною. Враховуючи її міфічну, внутрішню основу, яка є формою вираження таланту та енергії Андерсона — зрозуміла живучість групи (30 альбомів, неодноразова зміна лідером складу групи). Останніми роками музика JETHRO TULL почала органічно насичуватися й східними мотивами.

В «Україні» JETHRO TULL показали найвищий клас як музиканти. Всі учасники групи створювали різні типажі.

Андерсон був у бандані та візерунчасто-східній жилетці. Він, як завжди, жваво скакав, вертячи величезними синіми очима. І флейтою, як чарівною паличкою, заводив зал.

Гітарист був у якомусь аскетично-сірому, яке нагадує тибетське, вбранні й тюбетейці. Борідка у нього теж, як у лами, — клинчиком. Сивобородий могутній ударник у червоній кепці справляв враження завсідника пабу. Басист в окулярах у чорному ідеальному англійському костюмі, але з жахливо кошлатою зачіскою. Він являв собою щось середнє між Вуді Алленом та Елтоном Джоном — суміш комічності зі зворушливістю. Лисо-бритоголовий клавішник у чомусь стерильно-білому швидше був схожий на німця. Вийшла така строката «групка товаришів». Усі вони поводилися розкуто й артистично.

Андерсон запросто розмовляв англійською з публікою, яка вдавала, що розуміла його. Інтонацію принаймні оцінювала вірно.

Народ сидів просунутий і жваво реагував на пристрасні й водночас філігранні аранжування Андерсона. У фіналі однієї з композицій він навмисне не зіграв одну ноту. Нахабно застиг, витріщившись у зал. Публіка зрозуміла жарт і — слухняно засміялася в паузі. У всіх таких імпровізаційних нюансах відчувався професіоналізм, доведений до рівня абсолютного володіння матеріалом.

Щодо хітів, то у JETHRO TULL таких, щоб на слуху, які можна було б наспівати — не особливо. Вони більше діти стихії, а не конструкції. Мелодія, яка запам’ятовувалася більше, ніж інші, — була сюїтою Баха.

Але, безумовно, емоційний посил цієї своєрідної музики прекрасно передавався залу. Це нескінченне «порхання» флейти, яке зрідка розбавлялося електро-гітарним гарчанням, несло основну думку, близьку українському менталітету: «Не переймайтеся!» Що б не сталося, завжди можна весело босоніж пробігтися хоч по англійській галявинці, хоч по індійській!

Усю «серйозність» на себе брав задник сцени, де періодично спалахували різні езотеричні символи.

Спілкування відбувалося з публікою дуже тепло, музикантів викликали на біс, і вони радісно виконали ще пару речей.

Андерсон, мабуть, має хобі — фотографувати публіку, оскільки жестами попросив фанів («фавн» попросив фанів!) вишикуватися в якомусь захопленому хаосі біля сцени, й сфотографував себе на їхньому фоні. У цей час клавішник теж не гаяв часу — галантно поцілував симпатичній українці ручку.

Концерт пройшов «на ура». Глядачів, щоправда, було не так багато, але «взяло» всіх!