Культ речі

Взагалі, існують митці, для творчості яких є шкідливим — часом безповоротно і безнадійно — теоретизування (що виражається передусім у пристрасному бажанні пояснити свої ж картини). Володимир Тарасенко — один із них. Після авторських пояснень його роботи, забавні, сумні й дещо жахливі, раптом якось «згортаються» в банальну притчу: крихітні людці, придушені величезними зразками всіляких складових «домашнього затишку» зі всіма наслідками, котрі з цього випливають. При цьому притча може приправлятися псевдосхідною містикою: будь-який метелик — душа, котра досягла прояснення, будь-який парканчик — перешкоди, поставлені самою ж людиною (добре, що хоч не людством) на шляху до бажаного прояснення; навіть плити садової доріжки суть, виявляється, різноманітно заряджені поля якоїсь всесвітньої «енергетичної гратки».

Проте, думка автора добра вже тим, що з ним можна не погоджуватися. І просто милуватися тим, які казково красиві будинки старого міста; як дивовижна знайома, здавалося б, кімната з розкритим у світ вікном («Метаморфоза метелика», «Трійця»); як переповнена несподіваним щастям сіренька осіння днинка («Пісня про щастя»); як захоплений своєю справою збирач метеликів, який блукає якоюсь абсолютно марсiанською лукою, — безстатевий, як янгол, «Ловчий просвітленості». Нарешті, можна просто слухати звуки сопілки, що ще не замовкли, в товаристві дівчини-мрійниці та її вірного кота — між іншим символу самотності та самостійності («Зримі звуки»).