Леонід ЖАБОТИНСЬКИЙ: Спорт потребує державної підтримки

Для українців старшого покоління ім’я легендарного штангіста надважкої ваги Леоніда Жаботинського особливих рекомендацій не потребує. Дворазовий олімпійський чемпіон, неодноразовий чемпіон світу, Європи та СРСР, «автор» численних світових рекордів. Відомо, що загальна вага його спортивних і урядових нагород два пуди — 32 кг. Фізична могутність і спортивні досягнення українського силача свого часу вразили й надихнули на заняття спортом Арнольда Шварценеггера. Але роки беруть своє — сьогодні Леоніду Івановичу вже понад сімдесят. Даються взнаки й спортивні травми. Зустріч із кореспондентом «Дня» відбулася в дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова, де унікальний хірург-ортопед Олександр Лоскутов поставив ветеранові штучний суглоб. Жаботинський упевнений, що незабаром він, як і раніше, зможе хреститися двопудовою гирею.

— Леоніде Івановичу, де ви зараз живете й чим займаєтеся?

— Живу в Запоріжжі, а працюю в Москві. Я проректор із виховної роботи та безпеки Московського інституту підприємництва й права. Свого часу я захистив дисертацію і маю ступінь кандидата педагогічних наук. Для спортсмена жити й працювати в різних містах — звичайна справа.

— Чому ви обрали важку атлетику?

— Взагалі-то, в молодості я захоплювався і легкою атлетикою, і велосипедом, і боксом, і практично всіма видами зимового спорту. Але потім зупинився на важкій атлетиці, адже неможливо серйозно займатися всім відразу. Справа в тому, що в мене був хороший наставник — тренер Світличний Михайло Петрович. Його вже немає серед живих. Так вийшло, що спортом я зайнявся, коли працював на Харківському тракторному заводі й учився у вечірній школі. У ті часи нас звільняли на тиждень-два від роботи, коли ми їздили на змагання — ось таке було шанобливе ставлення до спорту. Попри післявоєнну руїну та бідність, спорт був масовим. Пам’ятаю, як ми, хлопчаки, захоплювалися чемпіонами й силачами. Взагалі, в Харкові, де я жив після війни, важка атлетика була розвинена дуже добре.

— У вас, напевно, були особливі фізичні дані?

— Нічого подібного, як у всіх хлопців. Я був худим, довгим і більше нічого. Все інше зробили наполегливі тренування. Звичайно, тренер був досвідчений — у нього було багато учнів, які виросли до майстрів спорту, а деякі ставали чемпіонами України, СРСР, Європи. Я теж — зростав поступово, поступово прийшли й результати. У будь-якому виді спорту необхідна хороша фізична підготовка, але не менш важлива й підготовка психологічна — своєрідний настрій на результат і перемоги. Спочатку я отримував розряди, доріс до кандидата в майстри та майстри спорту, з часом з’явилися союзні й світові рекорди.

— У радянські часи стверджували, що в нас немає професійного спорту, й усі радянські спортсмени — аматори. А ким були ви?

— Упевнений, що аматор за своїми результатами може не поступатися професіоналові. Підтвердження цього — Олімпійські ігри. Професіонал — це спортсмен, який заробляє спортом собі на життя. Я і зараз вважаю, що там, де починаються гроші, справжній спорт закінчується. Раніше ми могли думати лише про спорт, адже про нас піклувалася держава. Але тепер настільки змінилося життя, що спортсмен і тренер змушені в першу чергу заробляти собі на життя.

— Ви вважаєте, що спорт в Україні не на висоті?

— Почнімо з того, що масового спорту в країні немає. Тепер у дворах замість спортивних майданчиків будують магазини, пивні кіоски й автостоянки. Я згадую, коли я жив у Харкові, то в нас у дворі був спортивний майданчик, там виділявся час для гри у волейбол, баскетбол, футбол — він ніколи не був порожнім. У домоуправлінні був старший, який керував роботою цього майданчика, видавав спортінвентар. Хлопці займалися спортом, була масовість, з’являлися спортсмени, котрі мали хороші результати. Уявіть собі, що я бігав босим або в гумових кедах, в дешевому тренувальному костюмі, але це не завадило потрапити у великий спорт. Я навіть зі своєю майбутньою дружиною познайомився завдяки спорту. Поїхали до Запоріжжя на змагання між підприємствами, на кожному з яких тоді були спортивні команди. Увечері ми пішли на концерт Тарапуньки й Штепселя, зала була повною, сиділи на приставних стільцях — там і познайомився з майбутньою дружиною і тещею. Ось так мене доля занесла в це місто, так я став запорізьким козаком.

— Що вам найбільше запам’яталося із спортивної кар’єри?

— Я був у різних країнах і брав участь у багатьох престижних турнірах. Мої досягнення прославляли нашу країну, тому що силу люблять всі, усі її поважають. А важка атлетика — це чоловічий вид спорту. Пам’ятаю реакцію людей, коли в Болгарії в триборстві я «вижав» рекордну вагу, а в Єгипті після світового рекорду зала просто вибухнула. Тоді я став почесним громадянином міста Суеца — можете уявити, як це вразило людей. Але, напевно, найвідоміший випадок пов’язаний із Олімпіадою в Токіо. Мені доручили нести радянський прапор попереду команди. Він був важкий і повинен був упиратися в пояс, але я вирішив, що шістнадцять кілограмів для мене — не вага, тож проніс прапор у витягнутій руці довкола стадіону. Коли проходили повз японського імператора, згідно з протоколом, треба було схилити прапор, але тоді треба було допомагати другою рукою. У мене не було вибору, адже націлені камери, і я проніс прапор, не схиливши. Це сприйняли як політичний виклик, тож мене «пропісочували» на зборах. Шум у пресі зчинився чималий, але я про це не шкодую.

— Яку найбільшу вагу може підняти людина?

— Усе залежить від індивідуальних даних спортсмена. Гадаю, що для суперважкоатлетів вершина поки не досягнута. Межа, напевно, є, але ми її не знаємо — наука не дійшла до цього. Адже для того, щоб збільшувати результат, працюють цілі колективи фахівців — тренерів, спортивних лікарів, психологів, учених. Є різні методики тренування — добирають вправи, навантаження.

— Є думка, що можливості спортсмена тепер визначає хімія?

— Я так не вважаю, адже паралельно розвиваються і засоби контролю. Причому контроль настільки ефективний, що застосовувати допінг ризиковано, майже неможливо. Будь-який професійний суддя або спортивний лікар зрозуміє, в чому тут справа. У нас хімії не було, удосконалювалася лише методика, хоча інколи пишуть про те, що в нас не було контролю. Ні, просто спорт був іншим, була інша мотивація в боротьбі за перемогу.

— У радянські часи на спорт дуже впливала політика?

— Так, політика відігравала велику роль. Нашим перемогам надавали особливе значення. Адже це був престиж країни. І, я вважаю, радянський спорт вигравав за рахунок багатонаціональності. Не секрет, що жителі Кавказу — прекрасні борці, в них це культивується з дитинства. У Прибалтиці були популярними зимові види спорту. У нас національним видом спорту можна вважати важку атлетику. Україна завжди славилася своїми силачами. Іван Піддубний, Яків Куценко, Григорій Новак — можна пригадати дуже багато гучних імен.

— Чому лише в минулому, а зараз?

— Зараз видатних важкоатлетів, на жаль, немає. Моя думка — спорт не розвивається, тому що немає державної підтримки. Всі спортивні команди належать олігархам, але немає єдиної політики, направленої на розвиток спорту. Чому раніше будувалися палаци спорту? Це було справою честі для керівників області або міста. Так, зараз є приватні тренажерні зали, де потрібно платити за тренування, але це не всім по кишені. А спорт має бути масовим — будь-який хлопець повинен мати можливість безкоштовно займатися спортом. Я хочу в Запоріжжі провести турнір важкоатлетів, щоб привернути увагу до цього виду спорту. З керівниками місцевої влади я неодноразово говорив і про те, щоб організувати школу важкої атлетики в Запоріжжі. Є такі плани, але як складеться далі — не знаю.

— Кілька років тому писали про те, що вас запрошував до себе в гості Арнольд Шварценеггер — тоді губернатор Каліфорнії. Де ви з ним познайомилися?

— Він запросив мене, і я побував у Америці разом із старшим сином Русланом. Шварценеггер показав мій автограф, який він зберігає багато років. У 60-х рр. я був у Австрії на святі, організованому компартією цієї країни. Як виявилося, тоді до мене й підійшов узяти автограф молодий хлопчина, який потім став світовою знаменитістю. Коли ми зустрілися в США, то Арнольд заявив: ти мій улюблений спортсмен у важкій атлетиці. Зізнаюся, я був здивований, адже в США є дуже сильні спортсмени. Але, дивлячись на мене, він захопився штангою. Правда, потім Шварценеггер став культуристом і зробив кар’єру як кіноактор, але все одно було приємно чути таку високу оцінку моїх досягнень.

— А зараз ви спортом займаєтеся?

— А як же — зарядкою! Кожен ранок по поверху круги намотую. Мені говорять, Леоніде Івановичу, чого ви ходите? Я відповідаю: здоров’я треба берегти. Але поки рука не підвела, регулярно ходив до спортзалу. Підіймав штангу, гантелі, гирю.

— Пудову?

— Для мене це дуже легка вага. Підіймав двопудову гирю — 32 кілограми — 50 разів. А що: хіба це багато — раніше міг і 500 разів! Говорю реально, не просто так. Тепер, звичайно, важкувато буде. Дожив до 73 років, і треба ж було такому трапитися — взимку послизнувся, впав і роздробив правий плечовий суглоб. Син мені пропонував оперуватися за кордоном — в Німеччині, Австрії або Ізраїлі. Але я сказав: ні, поїду в Дніпропетровськ до Олександра Євгеновича Лоскутова. Довіряю лише йому. Три роки тому він уже поставив мені штучний колінний суглоб — підвела моя ліва нога, поштовхова. Вийшло все дуже добре, ходжу без проблем, як Термінатор. Упевнений, і зараз все буде в порядку.