Міст у вічність

— Пані Людмило, як з’явилась ця ідея і як втілювався задум у життя?

— Коли я прочитала вперше книгу її величності, то відразу відчула бажання перекласти цей текст українською мовою. Мені і як письменниці, і як просто людині, яка понад усе в житті цінує гарну книгу, роздуми автора видались надзвичайно близькими, викликали в душі якийсь лагідний і гармонійний стан. Я написала лист її величності й невдовзі отримала згоду автора на переклад.

— А чому книга видавалась в Японії?

— Спершу ми планували видавати книгу в Україні, але з’ясувалось, що усіма правами на видання творів її величності володіє єдине японське видавництво «Суеморі букс», де твори її величності видаються в одному форматі, в одному дизайні, на певному папері тощо. Адже видання книги вінценосної особи — це, до певної міри, і церемоніальний, і політичний акт.

— Чому ви вирішили, що українському читачеві будуть цікаві роздуми японської імператриці?

— Якщо в двох словах визначити суть тексту її величності, то це — ода книзі, а Україна, на мою думку, одна з найбільш читаючих країн світу, де книга завжди була, і, я певна, буде однією з найстабільніших духовних потреб. Окрім того, це книга про мир, до якого треба прагнути людству в його постійному сходженні на вершини прогресу й пізнання. Це книга про ніжну дитячу душу, вразливу й тремтливу, про те, як слід цю душу оберігати та наповнювати добром і світлом знань. Це книга про культуру, визначальну субстанцію духовного світу людини, про те, як важливо пізнавати й знати витоки свого національного та завжди бути відкритим до загальнолюдського. Отже, немає сумніву, що роздуми автора знайдуть в Україні однодумців.

— Яке місце, на вашу думку, займає традиція в ієрархії духовних цінностей людства?

— Я відповім коротко: культура — це і є традиція. Поняття ці невід’ємні одне від одного і, в моєму розумінні, чи не тотожні. Адже культура завжди вкорінена в традицію, минуле, певний культ, певну релігійну атмосферу, певний грунт у буквальному розумінні цього слова (культура чорнозему не схожа на культуру пісків). Вона пам’ятає своїх пращурів, вона береже зв’язок поколінь. Вона до певної міри є єдиною безсмертною субстанцією на цій землі. Саме традиція дає людині відчуття родоводу, про який пише її величність.

— Якщо культура безсмертна, то, вочевидь, людство реалізує свій духовний потенціал не в політиці, не в економіці, не в технічному прогресі, а саме в культурі?

— Я абсолютно переконана, що саме так. Уся історія світової культури є тому яскравим підтвердженням. Храми, піраміди, собори. Розкішні колекції живопису й творів мистецтва. Нарешті, архітектура міст: хіба це не монумент творчому генію минулого? Ну уявіть собі на хвилину, що в Києві не існувало б Софії, Лаври. Це було б уже інше, достоту сиротливе місто. Софія ніби ідентифікує Київ як серце Київської Русі, нагадує про значущість цього міста, про його довгу історію.

В Японії не лише окремі багаті люди, але й цілі фірми, концерни, банки добре розуміють, що лише культура, мистецтво — міст у вічність, і єдина можливість зберегти про себе пам’ять — це долучитись до колосальної духовної субстанції світової культури. В який спосіб? Збирання колекцій, відкриття музеїв, будівництво театрів, концертних залів, консерваторій, художніх академій, бібліотек і таке інше. Мені здається, що сьогодні в Японії кількість шедеврів світової культури більша, ніж будь-де в світі.

Якось у Відні після концерту українського народного хору посол Фінляндії Рене Ніберг (нині посол у Росії) сказав мені: «Ти знаєш, десятки мудрих фоліантів не дадуть такого повного й глибокого уявлення про твій народ, як його пісні». І він, безперечно, мав рацію. Єдиний інформаційний код минулого, яким володіє людство, — це культура.

— А чи жива традиція в Україні так само, як, скажімо, в Японії, де навіть прем’єр-міністр часом приходить на засідання в національному вбранні?

— Справді, пан Коїдзумі любить національні строї. Щодо України, то в Україні традиція, звичайно, жива, так само, як жива багатюща українська культура.

— Хоча, на жаль, ні наші строї, ні наші вареники не стали міжнародними брендами, як кімоно чи суші. А чому?

— На це запитання дає відповідь чудове видання, започатковане й реалізоване «Днем» з ініціативи Лариси Івшиної — збірник статей «Україна incognita», який я прочитала з великим задоволенням і вважаю, треба прочитати кожному.

— І все ж таки, що б нам треба було зробити для популяризації України за кордоном?

— На мою думку, Україні потрібна широкомасштабна і довготривала добре фінансована піар-акція по формуванню національного іміджу як в самій країні, так і за її межами. Взяти хоча б Китай. Десятки фільмів, знятих у Голлівуді на китайські гроші з неперевершеним Джекі Чаном, утверджують у свідомості сотень мільйонів глядачів у всьому світі вражаючий образ доброго, розумного, симпатичного і непереможного китайського супермена.

— А нам і вигадувати нічого не треба: народ сам створив своїх суперменів — скажімо, Котигорошка.

— Я прекрасно розумію, що Голлівуд — це, так би мовити, «топ» піару. Але те, що ми можемо самі зробити, ми маємо зробити: зняти десятки короткометражних високоякісних документальних фільмів про наше мистецтво, про наші собори, про нашу природу, навіть просто ландшафтних (які дуже популярні в Японії, скажімо), про те, що підкреслює нашу національну автентичність, і намагатись показувати їх в рамках найпопулярніших телекомпаній світу.

— Будемо сподіватись, що в Україні знайдуться меценати, які мислять глобальними категоріями, й почнуть цю нелегку, але таку потрібну роботу. А зараз, повертаючись до книги її величності, хочу вас запитати про презентацію цього україно-японського проекту в галузі культури, яка нещодавно відбулась у місті Осака.

— Громадська презентація книги її величності перетворилась на справжнє свято мистецтва та літератури. Талановитий молодий композитор Танака Такасі написав спеціальний музичний супровід усієї церемонії. Відома актриса Ямада Нобу блискуче виконала фрагменти тексту її величності японською мовою. Під оплески присутніх ведуча церемонії зачитала лист міністра закордонних справ Японії пані Йоріко Кавагучі, молоді солісти опери виконали арії японських та зарубіжних композиторів, а юна скрипалька, лауреат міжнародних конкурсів Ріка Нагаї просто зачарувала слухачів віртуозним виконанням творів Брамса.

Я дала масу автографів. Деякі читачі приносили по п’ят- десять книг і пояснювали, що книга її величності — це найкращий з можливих подарунків для родичів і друзів. На вечері панувала атмосфера теплоти, сердечності та великої зацікавленості Україною, а це не могло не радувати й не вселяти оптимізм.

— Пані Людмило, спасибі за цікаву розповідь. Бажаємо, щоб нова книга ваших віршів «Чарівна мушля» в перекладі японською мовою мала не менший успіх.