Музика, кров та гітара

Цього, звичайно, потрібно було чекати. Після двох адреналінових музичних бойовиків «Десперадо» і «Мар’ячі», успіх яких навіть спровокував у Голлівуді моду на латиноамериканський колорит, Роберт Родрігес зніме вже справжній «мексиканський» фільм.

У лапках — тому що справжня, не пригладжена гламуром Мексика з її проблемами і болем американському масовому глядачеві так само не потрібна, як і стандартні «стрілялки», «зварганені» за одним і тим же рецептом на околицях Лос-Анджелеса. «Одного разу у Мексиці» — це результат компромісу. Ми занурюємося в атмосферу такої собі квітчастої Латинської Америки, де суворі герої з автоматами, войовничі красуні з тими ж автоматами, зловісний карнавал на День поминiв і волелюбний народ. У цей яскраво розфарбований мікс додано найнеобхідніше — цілу компанію голлівудських суперзірок. І якщо Антоніо Бандерас, справжній латинець, що чудово грає на гітарі, виглядає тут вже звично, то Джоні Депп, Міккі Рурк й Енріке Іглесіас, якi, здається, до цього часу разом з вічним «десперадо» на екрані не з’являлися, — доволі несподівані.

Взагалі, завершення трилогії про швидкострільного гітареро у виконанні Бандераса вийшло майже оглушливим. З вибухами і погонями, з бійками і стріляниною на всі боки, з дещо заплутаним сюжетом. Кожен тут веде свою війну. Наприклад, герой Деппа, безпринципний агент ЦРУ, намагається нажитися на військовому перевороті, що назріває, але у результаті втрачає і гроші, й очі, які викололи жорстокі путчисти. Якщо задуматися, то сюжетна лінія Деппа у фільмі — абсолютно зайва. На основні події він практично не впливає, у фіналі все вирішується без нього. Але режисер точно вгадав образ — герой Деппа, з кривавими ранами на місці очей, весь у чорному, у широкополому капелюсі, що наосліп стріляє у ворогів, — ефектний до запаморочення. Зала, особливо жіноча її половина, заворожено стежить за його рухами, переживає за кожен крок Джоні, що потрапив у біду. Навіть перипетії, пов’язані з Бандерасом, відступають на задній план.

Проте, очевидно, так і було задумано — під кінець на сцену виходить, відтісняючи героїв- одинаків, вищезазначений вільнолюбний народ. Щільність мексиканського патріотизму на одиницю екранного часу зростає геометрично. «Хто ви?» — запитує переляканий Президент, чиєї голови прагнуть путчисти. «Сини Мексики», — відповідають заступники легітимної влади — Бандерас з товаришами, — дружно відправляючи на той світ чергового негідника. Під кінець глядач спостерігає вже не стрибки і кривляння жахливого Мар’ячі, а справжню герілью із залученням регулярної армії. Мексиканський бунт, за Родрігесом, безпощадний, але аж ніяк не безглуздий і навіть красивий. Деякі образи, наприклад, перепоясана кулеметними стрічками бабця, яка стріляє з двох пістолетів, або простий мексиканець, що кидає коктейль Молотова в армійський джип, просто незабутні.

Ну і закінчується все, звичайно, перемогою законності та правопорядку. Кожен йде своєю дорогою. Воїн з гітарою, що втратив свою сім’ю і сенс життя, тепер знаходить нову любов. Бандерас цілує перев’язь кольорів мексиканського прапора. Все, що у нього тепер є — гітара, дорога і Мексика. Не так уже й мало.