«Надихнути може навіть економічна криза»

Маестро відзначає 60-річчя. Свій ювілей Олександр Йосипович зустрічає з величезним творчим багажем, у якому є симфонічні й інструментальні твори; музика до кінофільмів, мюзикли, опери, балети, а також пісні (їх він написав понад дві тисячі, причому близько 400 з них — дитячі). У Палаці «Україна» 6 грудня відбудеться творчий вечір О.Й. Злотника, в якому візьмуть участь українські та російські зірки. Напередодні концерту ми зустрілися з композитором.

— На своїх творчих вечорах ви часто дивуєте публіку: то грою на білому роялі, то «Примою-балериною», то балетом «Суламіф»... Який сюрприз готуєте цього разу?

— Я стану за диригентський пульт. Диригуватиму Президентським національним симфонічним оркестром України, який виконає мій нещодавно написаний твір — симфонічну поему «Фестивальна». Виступить також і «Ансамбль пісні й танцю збройних сил України» під керівництвом Антонюка.

— Солісткою цього ансамблю була Тіна Кароль (саме цю молоду співачку відкрили ви)...

— Так. Але ця співачка вже не співпрацює з ансамблем. До того ж, вона минулого місяця народила сина й поки не виступає на сцені... Тіна співала в моєму мюзиклі «Екватор». А до цього брала участь у численних співочих конкурсах і фестивалях. Дійсно, я її помітив, підтримав; потім знайшов і багатьох інших виконавців, яких запросив для участі в мюзиклі «Екватор». До речі, сьогодні цих співаків полюбили глядачі: Тіна Кароль, Вася Бондарчук, Світлана Лобода, Ірис, Василь Лазарович...

— Ви робили оркестровку Гімну України, а де знайшли ноти?

— У тому-то й річ, що нот я не знайшов. Оркестровку робив ще за радянської влади 1986 р. для фільму про Центральну Раду. Мені наспівав мелодію Назарій Яремчук і я її записав. Потім попросив заспівати Гімн співака Івана Поповича. Я не за нотами, а з їхніх голосів зробив оркестровку, яку повинні були знищити одразу після озвучки фільму, в якому використали лише маленький шматочок Гімну. Але я зробив для себе копію та зберіг її, зараз Гімн України дійсно звучить у моїй оркестровці.

— Ви пишете музику й пісні до кінофільмів...

— Їх уже понад сорок, якщо рахувати й документальні, й художні кінофільми. Серед них — «Квіти лугові», «Під свист куль», «У примар у полоні», «Амерікен бой», «Репортаж», «На поклик серця», «Щасливий, хто кохав». Знаєте, коли я почав писати музику до фільмів, то познайомився з дуже цікавими особистостями: Робертом Рождественським, Григорієм Поженяном, Назарієм Яремчуком, тріо Мареничів, Йосипом Кобзоном, Валентиною Толкуновою, Валерієм Леонтьєвим, Леонідом Сметанниковим, Вахтангом Кікабідзе... Наприклад, з Робертом Рождественським мене познайомив професор ВДІКу, автор багатьох кіносценаріїв, фронтовик Валентин Єжов. Знаючи, що до ліричної комедії «Квіти лугові» я написав мелодію, він сказав: «Це твій шанс. Адже з Робертом Рождественським працюють такі знаменитості, як Пахмутова, Френкель, Фрадкін, Мартинов, Тухманов... Якщо йому сподобається мелодія, він напише до неї вірші». Я приїхав до Москви, знайшов квартиру Рождественського. Коли сів за рояль і почав грати, хтось подзвонив у двері. Прийшли Олександра Пахмутова та Микола Добронравов, Роберт жартома прошепотів мені: «Сашко, припини грати, а то поцуплять мелодію навіть не зморгнувши оком», і я зрозумів, що моя музика йому сподобалася...

— Олександре Йосиповичу, ви автор армійських пісень, а самі служили в армії?

— Мене призвали після закінчення консерваторії. Я знав, що служитиму в Ансамблі прикордонних військ України, штаб якого був у Києві, біля Золотих воріт. Головний диригент ансамблю Станіслав Павлюченко запропонував іти до його колективу баяністом, диригентом і аранжувальником. Навіть вихідні пообіцяв. Я погодився. Але все сталося інакше. Коли в новому костюмі й шкіряному пальто я з’явився на призовний пункт, на мене подивилися, як на білу ворону. Мовляв, вирядився, чепурун! Я чекав розподілу й раптом побачив Станіслава Павлюченка з сірим обличчям. Виявилося, спецслужби мене і ще одного хлопця «закрили». З’ясувалося, нас не взяли через те, що на першому курсі ми зустрічалися з бостонськими студентами. А ще я товаришував зі скрипалем-італійцем Рональдом Карбоне (ми листувалися). Він надсилав мені платівки «Роллінг стоунс», «Біттлз». Хоча ми жодного слова не написали один одному про політику, але мені інкримінували «зв’язок з капіталістичним світом». На щастя, втрутилися друзі-музиканти. Стали за мене горою. І мене не відправили на китайський кордон в Бади (Забайкальський військовий округ), де я мав стати льотчиком, а отримав призначення до Пирятина — до «навчалки» дивізії імені Чапаєва.

— Вас можна назвати й дитячим композитором. Ви рахували, скільки написали пісень для дитячої аудиторії?

— Точних підрахунків не робив, але десь близько чотирьохсот пісень. Я створив проект «Музика рідного дому». Це збірка нот, віршів і мінусових фонограм з 54 дитячими піснями. Дитина може під них співати, накладаючи власний голос, готуватися до участі в конкурсах. До речі, на дитячому пісенному фестивалі в Херсоні, де я був головою журі, конкурсанти виконали понад сто моїх пісень.

— Усі ми родом з дитинства: розкажіть про ваших батьків?

— Її звали Дорою Михайлівною. Коли вона була школяркою, співала в Жовтневому палаці культури в дитячому хорі. Чотирнадцятирічною залишилася без батька, його 1937 р. розстріляли «за зв’язок з Троцьким». Мати пішла працювати на суднобудівний завод «Ленінська кузня». На початку Другої світової війни завод евакуйовували на Волгу, до Зеленодольська. Це врятувало життя мамі, бабусі й тітці Лізі. Але після війни, коли повернулися до Києва, вони залишилися без житла (в їхньому домі поселився полковник КДБ). Довелося наймати кімнату в Таращі. Там мама познайомилася з моїм батьком Йосипом Іллічем, який був відомим виноробом. Там і я народився.

— Якими своїми найбільшими досягненнями пишаєтеся?

— Дочкою. У концерті Софія заспіває з симфонічним оркестром «Песню о дедушке».

— Вона співала разом із вами й на фестивалі «Родина», який організували брати Яремчуки.

— Цю нову пісню про Київ і про святу Софію поет Олександр Вратарьов подарував Софійці на день народження — 30 серпня. А я написав музику на його вірші. Дочці сім років. Вона ходить у другий клас 25-ї середньої школи з англійським ухилом. Вчиться також у 8-й музичній школі та підготовчому класі ансамблю ім. П. Вірського.

— Фестиваль «Родина» — ваш спільний із синами Назарія Яремчука?

— Спочатку я, звісно, їм допомагав (особливо на стадії становлення фестивалю). Адже ми дуже дружили з їхнім батьком – покійним Назарієм Яремчуком, і я відчував відповідальність за його синів. А зараз хлопці справляються самі. Вони дуже самостійні. Мене запросили взяти участь у своєму проекті як гостя.

— Як ви потоваришували зі старшим Назарієм Яремчуком?

— Він почав виконувати мої пісні. Два концерти пройшли з аншлагами. Потім ми виступали разом. Останню свою пісню Назарій співав на День залізничника в Національній опері. Це була моя «Родина». Потім ця пісня дала назву пісенному фестивалю.

— Ви, як і раніше, живете в будинку біля церкви Святої Софії, вікна якого дивляться на її бані?

— Як і раніше. А ще часто буваю на дачі біля Дніпра. Усе навколо надихає на творчість: і церковні бані, й Дніпро... як погане, так і добре. Навіть економічна криза. Адже це також емоції, переживання. Українська пісня характерна тим, що в ній співається про те, чого людині бракує. І чим більше бракує, тим вона сильніша, емоційніша, виразніша, пронизливіша...