Не бийте себе в груди. Особливо крижаним молотом

Уваги до своєї персони Володимиру Сорокіну — культовому російському письменнику-постмодерністу — схоже, вже не уникнути ніколи. Обвішаний ярликами, як Брежнєв — медалями, він стикається і з адекватною реакцією на свою творчість, і з її різким неприйняттям. Немає смислу перелічувати всі прізвиська, якими його нагороджують російські літературні критики і журналісти. А втім, якщо перерахувати всі, то якраз і вийде щось, до болю схоже на прозу самого Сорокіна — мерзенне і гидливе.

Нову кампанію проти письменника вигадали неначе спеціально. Якась російська організація «Идущие вместе» подала в суд на автора знаменитого «Голубого сала» якраз у зв’язку з цим, зовсім, до речі, не новим романом. У провину Сорокіну ставиться розповсюдження порнографії. Як наслідок, тиражі нової книги «Лід» злетіли до небес. Хоча треба віддати належне: нова книга — просто зразок цнотливості порівняно з тим же «... Салом». Здається, що ледве не вперше автор відійшов від улюбленого принципу «чим гірше — тим краще», «знущаючись» над читачем своїми коронними прийомами — ховати за епатажним антуражем істинний зміст, або часом взагалі нехтувати ним. «Лід» — цілком цілісний, закінчений за фабулою твір. Він не схожий на інші романи Сорокіна, де головний герой, за великим рахунком, — тоталітарна махіна і розбиті ілюзії. Це не «Норма», не «... Сало», не «30-е кохання Марини». У романі головне — Людина, яка шукає досконалість, втрачені духовні цінності. А те, що до серця можна достукатися тільки за допомогою льоду, то це, пробачте, Сорокін.

«Лід» складається з чотирьох частин, абсолютно різних за стилем і змістом. Загадкова група блакитнооких, світловолосих людей шукає таких же, як вони. Знаходять — б’ють молотом із льоду в грудну клітку. Не тому, що садисти, а зовсім навпаки — намагаються звільнити людину від її «мертвої» оболонки і дати їй нове, справжнє життя. Після кожного удару — із завмиранням прислухаються, чи не скаже серце ім’я «знову народженого». Якщо виснажене нутро видавлює із себе — «Діар!» або «Мохо!», значить, людина не «пустушка», і її приймають у сім’ю обраних. Після нового народження з людиною відбуваються метаморфози. Вона починає згадувати різні події із життя, зворушливі й чисті, сумні і добрі. І починає ридати. Плаче рівно сім днів. Після цього вона — Людина Нова. Достукатися до серця можна тільки особливим льодом, взятим із Тунгуського метеорита. Їм не потрібні плотські втіхи. Вище задоволення вони пізнають, спілкуючись серцем. Є навіть «серцева мова», якою вони готові спілкуватися безліч часу, вимовляючи всі 23 «серцевих слова». Усього таких людей — три тисячі. За переказами, коли всі вони разом зберуться і візьмуться за руки, то стануть тим, чим були спочатку. І людський світ зникне. Він недосконалий і пустий. Всі ці люди колись були променями світла і прагнуть у це світло повернутися. Говори серцем — і будеш світлом, говорить Сорокін. Красиво.

Дія першої частини розвивається в наші дні. Написана вона в лаконічній манері «Сердець чотирьох». Тут ця секта «блакитнооких» і з’являється. Паралельно Сорокін, як завжди, торкається найрізноманітніших сфер людської діяльності. Наркоманія, проституція, круті бандитські розбірки і життя нових росіян — неоране поле для постмодерністських інсинуацій. Написано жорстко і фактурно, з мінімумом художньо-літературних надмірностей.

Найсильніше враження справила друга частина. У всій красі автор блиснув тим, за що його по праву вважають одним із кращих російських стилістів. Хоч і тут змістовна ідея передається за допомогою максимально простих зображувальних засобів. Монолог від імені сільської дівчинки Варьки, відвезеної під час війни до Німеччини, немов дійсно нею написаний. З кожною сторінкою він непомітно трансформується. Змінюється світогляд — змінюються інтонації і слова. Її також били крижаним молотом, і вона виявилася «однією із них». Її заразили спільною ідеєю, і вона з простакуватої сільської дівчини перетворилася майже на харизматичного ідеологічного фанатика. Або, швидше, фанатичного ідеолога, вісника світла, подарованого серцем. Втім, на своєму шляху вона разом з іншими обраними залишає буквально гори трупів. Основні події розгортаються у післявоєнній країні Рад. Чекісти, інтриги, доноси, закулісне політичне життя країни, до яких знову і знову звертається Сорокін, — як і раніше, одна із улюблених його тем для дослідження. Цього разу інструментом для опису жорстокої і безпощадної кривавої бійні, що відбувалася в СРСР, виступив лід. Холодний і, за великим рахунком, безглуздий. Та якщо в інших романах головні герої були покликані створювати фон для опису системи, то тут уже сама система — всього лише фон. Заслужила! Людина шукає ідеали. Все, як у житті. Часом вони утопічні і хибні, але така вже людська природа. Добрими намірами, власне. Хоч тут у Сорокіна відбувається підміна понять. Приємна, загалом, підміна. Не пекло, а рай — нагорода для тих, хто грішить в ім’я ідеї, нехай навіть хибної. Багатьом, упевнений, сподобається. Загалом звичайна для постмодернізму справа — із задоволенням зривати зсередини традиційні уявлення про цілісність, стрункість, закінченість естетичних систем — дотримується у «Льоду» неухильно.

Кінець історії прозаїчний. Прозаїчний для борців за «світле» майбутнє. Майже як мантія із голубого сала. Розробляється оздоровчий комплекс «ЛІД», який гарантує щирі емоції і справжню ейфорію. Сорокін приводить докладну інструкцію з експлуатації. «Натисніть кнопку ON. Пересвідчившись, що ударник б’є вас крижаним наконечником у центр грудини, надіньте на голову відеошолом. Сеанс триває від двох до трьох годин. Якщо під час сеансу ви відчуєте дискомфорт, натисніть кнопку OFF». Лід став банальним об’єктом купівлі-продажу для досягнення гострих відчуттів. Створення раю на землі. Розвінчано черговий міф, якого не було. Сорокін розчарований. Це видно. Діагност російської, і не тільки, культури розчарований у сучасній цивілізації. У нашому світі високих технологій залишається все менше місця для безпосереднього і світлого.

У останній частині маленький хлопчик знайшов батьківський лід із супер-системи. У його очах він значить не більше, ніж іграшкові «супермени» і «бетмени». Він із ним грає. Йому не треба бити себе молотом у груди, щоб досягнути Світла. Адже він і є світло.