Недоговореність як критерій краси

У галереї «Дім Миколи» зараз можна оглянути виставку творів Світлани Левадної «Пори року — чарівність миттєвості». У гарному освітленні щойно відремонтованих залів сяють свіжими яскравими фарбами гуаші й пастелі молодої мисткині. Вона у щирому захваті від тих горизонтів, що відкриває їй світ, і охоче ділиться почуттями з кожним, хто цього побажає.

Рухливість — мабуть, найсуттєвіша риса духовного світу художниці, якої нерідко бракує тим, хто вже чогось досяг і збирається «почити на лаврах». От тут і час зазирнути у молодість і перейнятися активністю.

Переходячи від аркуша до аркуша, розглядаєш ніби візерунки окремих «па», які зрештою перетворюються на якийсь дивовижний танок. Його виконують різнобарвні жіночі створіння, які вигинають свої прекрасні оголені тіла під нестримним впливом емоцій. Трохи сумує блакитна наречена, відкинувши сяючу піну фати й квітів. Наповнена синьою спрагою юнка береже свої мрії від жовтогарячої спеки. Розпашіла червона пристрасть ледь стримується біло-зеленкуватою прохолодою снігу.

Якщо пригадати, що дитинство і юність Світлани пройшли у Феодосії, де вона закінчила Художню школу ім. І. Айвазовського, можна уявити народження її персонажів прямо-таки «з піни морської» і відчути у кожній роботі контраст накочуванння холодної хвилі у кримську спеку. Проте до витоків її творчості слід додати також і навчання у музичній школі, і серйозне вивчення східної культури у відомому німецькому університеті в Гейдельберзі. Тоді звернення С. Левадної до зображення жіночого тіла сприймається як данина світовій культурологічній традиції, як синтез східної (від Утамаро, Хокусая) та західної, постімпресіоністичної (від Матісса, Дега). Але жодна традиція не могла б розвиватися без живого полум’я, яке вкидає в неї нова творча особистість. Кожна композиція художниці виходить з глибини її душі, і видно, що всі її різнобарвні тіла добре слугують для самоідентифікації, адже сама Світлана — теж прекрасна й розмаїта, не гірша за вигаданих персонажів.