Нестерпна легкість традицій

Днями носій ошатного лейблу Київський славістичний університет заходився презентувати власні видання. Ще минулого року цей навчальний заклад розпочав програму «Пам’ятки слов’янської писемності та культури». В рамках проекту вже видано кілька книг. Як приклад до розгляду, що його люб’язно надали усім присутнім, президія запропонувала «Країнознавство. Культура народів слов’янських країн» (автори — Ю. М. Алексєєв, В. І. Наулко, Н. В. Руденко). Книжка, що власне більше нагадує звичайний журнал, на обкладинці має гордий підпис: «Підручник нового тисячоліття». Рік видання — 2002. «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів» (лист від 17.06.2002 №14/18.2-1286) — рекомендацію варто запам’ятати. Її структура доволі проста: вступ та три розділи «особливостей етнонаціонального розвитку і культури» різних гілок слов’янства (західні — чехи, словаки, поляки, лужичани; східні — росіяни, українці, білоруси; південні — болгари, серби, чорногорці, хорвати, словенці, боснійці, македонці). Плюс пару сторінок куценьких ілюстрацій.

Загальна думка «вступу» напрочуд точно передана у винятково ємній фразі, що розташувалася в останньому його абзаці. Ось цей шедевр академічної думки: «Історія формування слов’ян була тривалою і складною»... Хто б сперечався (підставляй замість «слов’ян» будь-яку іншу спільноту)? Натомість серед іншого можна віднайти більш прикрі недогляди: «У роки фашистської окупації західні та південні слов’яни опинилися у тяжкому стані, а лужичани були офіційно проголошені німцями (було заборонено навіть користуватися рідною мовою)». Напевне, тут було би вкрай доречним поставити поруч більш близький та рідний приклад про заборону народності й рідної мови — ну, хоча б «Емський указ» («не допускать... воспретить...»), адже посібник спрямований саме на українську авдиторію.

Дивимось далі — одразу ж про себе — «референдумом від 1 грудня 1991 року була проголошена незалежність України»... Оголошена вона все-таки була дещо іншим актом, що його чергову річницю будемо невдовзі справляти. А тоді лише цікавилися волевиявленням громадян і понад 90% сказало «Так! — ми хочемо жити в самостійній Україні». Чи ж припустимі такі огріхи, що мають цільову авдиторію та ще й знаменний гриф? Закінчується український розділ також вельми своєрідно: «Для сучасної України характерна... поява оригінальних стильових рішень... (що серед них. — Авт .) будівництво Монументу Незалежності у Києві». Зі смаками також усе зрозуміло — no comment. До речі, на зауваження «Дня» щодо неприпустимості таких грубих фальсифікацій, шановна президія праведно обурилась і пообіцяла натомість ретельно читати наші матеріали, мовляв, бач який грамотний!.. Дуже просимо — ми завжди раді новим читачам та плідним дискусіям.

Пробігаючи манівцями польської історії, автори справедливо згадують постанову Раднаркому СРСР від 28 квітня 1936 року про переселення поляків, як «політично неблагонадійних» до Казахстану — депортовано близько 36 тисяч людей (серед них були й родичі автора цього матеріалу). Але чому ж тоді повністю залишено поза увагою таку важливу віху, як переселення (фактично депортацію) поляків з України (і навпаки) у 1944-1946 роках? Адже до кінця жовтня 1946 року їх число було понад 800 тисяч у західному напрямку і майже 500 тисяч у зворотному (навіть не згадуючи злощасну «Віслу»)! Це теж наша спільна історія...

Можна багато й аргументовано говорити і про елементарну філологічну грамотність поданого матеріалу. Але чи варто, якщо простенький «навчальний рік» представники Вищого навчального закладу називають «учбовим» (як на наших міських «учбових» тролейбусах)? Нагадаємо: посібник розрахований на сучасних студентів (відрецензований, до речі, двома докторами наук). Треба зрозуміти правильно — сама задумка ніби то не така вже й погана, але маємо безнадійне потрапляння у колію сумної традиції: «Хотіли, як краще, а вийшло...»