Новий сплеск «Полемічних творів» в Острозі

XVI—XVII століття можна назвати полемічною добою нашої історії. Острог, Острозький замок є символом цієї доби, коли в диспутах представників різних течій християнства в Україні розвивалися й досягали високого натхнення наука, мистецтво, думка й душа народу. Ідейна боротьба була запеклою, часто коштувала людських життів. Але вона спричинила пожвавлення слов’янського інтелекту, створила потужну освітянську традицію Острозької та Києво-Могилянської академій, що сформувала нові засади східноєвропейського світосприйняття.

Енкаустичний пейзаж «Весна» в замковій експозиції набуває особливо алегоричного сенсу. Пишний волинський краєвид з середньовічною наївністю, що географічною точністю поступається вимогам символу, поєднує Замкову гору Острога й знаменитий Межиріцький Свято-Троїцький монастир. В різних кутках миротворчого, щедрого, безтурботного пейзажу бачимо дві чернечі постаті, в яких пізнаємо ключові фігури запеклої релігійної полеміки: греко-католицького священномученика Йосафата Кунцевича, полоцького єпископа, та релігійного письменника Мелетія Смотрицького. Доля цих людей була пов’язана майже містично і стала чи не найдраматичнішим сюжетом полемічної доби. Історик Тадеуш Жихевич писав: «...Ці двоє людей стали один проти одного, немов дзеркальне відображення. Були навіть подібні один до одного і, якби не вибір, могли б обнятися як брати. Але Кунцевич вибрав унію, а Смотрицький, хоч не без вагань, — православ’я. А був однаково здібний, обдарований, побожний, кохаючий віру, аскетичний, практикуючий убогість і молитву, що всім було відомо». 1623 року Йосафата Кунцевича замордували у Вітебську, його вбили з ненависті до ідеї унії, а тіло кинули у Двіну. Смотрицький, один з головних полемістів з унією, автор твору, що сприймався православними на рівні богонатхненних текстів — «Тренос, або Плач Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви Східної, з поясненням догм віри, перекладений спочатку з мови грецької на слов’янську, а тепер із слов’янської на польську Теофілем Ортологом тієї ж Святої Східної Церкви» — відчув свою духовну провину за жахливу трагедію й виїхав з України. «Насильницька смерть архієпископа Полоцького стала поштовхом для кожної із сторін до пошуку шляхів примирення, — наголошує історик Софія Сеник. — Для руських церковних мужів, що стояли по обидва боки конфлікту, ідеалом була єдина Київська митрополія для усього руського населення. Вони вступали у взаємні контакти, що були підпорядковані цій меті». Але, як знаємо, мрія про єдину українську помісну церкву і зараз лишається лише мрією. Повернувшись iз мандрів по східних православних церковних центрах, Мелетій Смотрицький боровся за неї, співпрацюючи з Петром Могилою. Врешті один з найзапекліших захисників православ’я перейшов на унію, і це навернення Смотрицького вважається одним з найяскравіших чудес святого Йосафата. Мудра ідилічність нікітінської «Весни» налаштовує на філософське сприймання історичних постатей, нагадує, що кожна з них мала свої вершини духу й служіння.

Тему продовжує алегоричне полотно «Диспут», сюжетом, образами, композицією та пишністю декору звернене до українського бароко. Ця картина, як і примхливість представлених в експозиції декоративних панно на сюжети середньовічних західноєвропейських гобеленів, змушує пригадати вдалий парадокс мистецтвознавця Зої Звиняцьковської: «Роботи Нікітіна неможливо назвати стилізацією у звичному розумінні цього модного нині слова, оскільки повторюється не прийом, техніка чи мотив. Навпаки, сюжети його картин «неканонічні», і при бажанні їх можна було б «канонізувати». Та річ у тім, що в даному разі це і є оригінали. Якщо хочете, оригінали того часу».

Окремий хіт проекту — диптих «Парсуни», створений у авторській манері живопису на шкірі. Перед глядачем постають дещо гротескні уявні портрети Марини Мнішек і Лжедимитрія. Окрім блискучого іронічно-естетського стилю виконання та унікальності техніки, з’явлення цього твору у замку Острозьких виправдане й культурно-історичними алюзіями. Блискавична авантюрницька діяльність Дмитра-Самозванця зачепила й українські землі та сприяла тій самій духовній полеміці. 1610 року до Свято-Троїцького монастиря у Вільні прибув призначений за Лжедимитрія московським патріархом Ігнатій. Коли було вбито самозванця, патріарх попросив притулку у Польщі та, почуваючись безумовно ревним у православ’ї, з цікавості обрав уніатський монастир. Чистота збережених там східних церковних обрядів, чесноти монахів, а ще більше наука вразили великороса, а після тривалих бесід та диспутів з Йосафатом Кунцевичем Ігнатій прийняв унію. Його секретар грек Еммануїл Кантакузен також став греко-католиком і був поряд з Кунцевичем до самої того загибелі.

Цей сюжет підводить нас до концептуального сенсу іншого важливого твору виставки — ікони св. Юстиніана. Виконана в канонічній техніці православного іконопису, вона може слугувати уособленням культурних нашарувань епохи українського Відродження та полемічної доби, унікальним списком української ментальності. Волинь у XVI—XVII століттях стала місцем бурхливої діяльності грецьких релігійних діячів, впливу якої зазнали як просвітянські, так і політичні процеси у тогочасній Україні. «Правда, греки не постійно мали охоту їхати до Острога, особливо після недолі Никифора: королівські посли не дали йому змоги бути на Берестейськім соборі 1596 року головою, а потім Никифора арештували, посадили в Маріенбурзьку фортецю, а там його «морено постом» (Іван Огієнко). Проте, негоди протосингела Вселенського патріарха не завадили пов’язати з Острогом своєї долі Кирилу Лукарісу — майбутньому царгородському першосвященику. Патріарх єрусалимський Феофан III 1620 року нелегально відродив православну ієрархію в Україні, висвятивши єпископів для єпархій, де вже були греко-католицькі владики. Вище згадуваний Еммануїл Кантакузен, захищаючи Йосафата Кунцевича, одержав тринадцять ран. Це — лише окремі приклади активної грецької присутності в тогочасній Україні.

«Святий Юстиніан» Нікітіна композиційно та іконографічно повторює поширений в Україні сюжет народної ікони XVII- XIX століть, ушляхетнений високим каноном письма. До нас сюжет потрапив саме від приїжджих греків, що шанували святого імператора Візантії Юстиніана як одного з отців Церкви та великого будівничого. Та отримав унікальне іконографічне втілення — більш людяне, ніж величне. За мистецтвознавцем Тетяною Марченко- Пошивайло, «в народному християнстві був поширений культ св. Юстиніана, що опікував душі немовлят, які померли ще до хрещення». Фіксація цього перетворення, як і інші твори виставки, цікаво свідчать сьогоднішньому споживачеві мистецтва про творчу своєрідність українського світогляду, сприяють індивідуальній естетично-культурологічній полеміці, даючи шанс замислитися над собою, освідчитися в гуманістичній спрямованості нашого «колективного безсвідомого».

Острог та Волинь дають чимало прикладів співіснування різних духовних традицій, що пройшли крізь віки, не зважаючи на жорстоку боротьбу, якою часом оберталася полеміка. Відроджена нині Острозька академія розташована в приміщеннях колишнього монастиря братів менших Капуцинів, звідки католицьких монахів було вигнано за наказом царя Петра І. Царат не менше зробив для войовничого впровадження в Україні державного православ’я, аніж Польща — для католицького прозелітизму. За радянських часів на Волині офіційно вже не було ані греко-католиків, ані католиків. Але вистачило православним монахам культури та віри не дратуватися коронами, що прикрасили за наказом папи Пія VI чудотворну Межиріцьку ікону Божої Матері «Життєдатєльниця», яка у молитовному зверненні звеличується: «...Землю Волынскую в православии укрепившая». А у 1980-і, не зважаючи на заборони й переслідування, нинішній католицький єпископ Станіслав Широкорадюк, який розпочинав тоді пастирську діяльність, їздив до Острогу та Рівного, аби підтримати тамтешні нелегальні громади віруючих.

Проектом Юрія Нікітіна Острозький державний історико-культурний заповідник стверджує, що тільки толерантне сприйняття розмаїтості духовного досвіду українського народу дійсно збагачуватиме нашу культуру, сприятиме єдності та здоровій самоідентифікації. А вона є необхідною й з точки зору Церкви. 1999 року на економічному форумі в Давосі Вселенський патріарх Варфоломій, проголошуючи «православну концепцію духовного екуменізму» як форми глобалізації, засудив глобалізаційні процеси, які руйнували б місцеві культурні особливості задля гомогенної світової культури. «Полемічні твори» Юрія Нікітіна надихають вивчати й плекати наші культурні особливості.