А ось і ми
Є фільми певного… сорту, до яких слід ставитися як до своєрідних соціологічних досліджень. Подібні стрічки більше характеризують глядачів, ніж кінопроцес. «А ось і Поллі» — до таких і належить.
Ні, звісно, про художні якості не йдеться. Фільм Джона Гамбурга — з тих, що на Тихоокеанському узбережжі випікають десятками. Стандартна вульгарна комедія. Сюжет клішований: ощадливий клерк Рубен (Бен Стіллер) зі страхової компанії, обдурений дружиною (Ліза — Дебра Мессінг) просто під час медового місяця, сходиться з чарівною тусовницей-дикункою (Поллі — Дженніфер Аністон), яка взагалі не визнає ні порядку, ні планів. Після всіх перипетій перемагає, звісно, кохання, відповідно, прості та відкриті почуття пересилюють буржуазну субординацію й обов’язок. Режисер настирливо смішить глядача. Усі хохми на тому рівні, який у голівудських комеді-мейкерів чомусь вважається найадекватнішим якнайшвидшому успіху, — нижче пояса. Тобто, смішно — це коли хтось звучно гепнувся (не впав, а саме гепнувся), врізався в щось, блиснув голою дупою, гучно пукнув, шумно попісяв, обкакався в громадському місці, сильно пропотів волохатою спиною, забурчав шлунком тощо. Акторам лише залишається цю розлогу фізіологію в міру сил відтворювати. Найвеселіше вдається Філіпу Сеймуру Хофману (в ролі Сенді, невдахи-актора та приятеля Рубена); про всіх інших сказати що-небудь складно. Мораль також нехитра (аякже, навіть у такій пустенькій картині має бути мораль) — слухайся свого серця, відкинь ієрархію та обов’язки, що набридли, в ім’я чарівної невпорядкованості «живого життя», і все буде ОК.
На сеансі «А ось і Поллі», крім мене, в залі була ще немолода подружня пара, самотня похилого віку пані (явно із сусіднього будинку — цей дешевий кінотеатр для неї, схоже, щось на зразок щовечірнього телевізора) і компанія тінейджерів, десятка півтора осіб. Кожен новий пук і хрюк на екрані викликав у молодих людей щире захоплення. Старші глядачі, зрозуміло, сприймали те, що відбувається, стриманіше. Очевидно, саме на старшокласників режисер і сподівався. І що цікаво, фільм — про людей, які давно вийшли з підліткового віку. Але поводяться, як пубертатні троглодити. Ось і головного героя весь час зациклює на тому періоді, коли вони з Поллі сиділи за однією партою в 7-му класі. І варто було цій довічній хіпушці з’явитися в його житті, юнака понесло туди ж, до золотого дитинства. Полюція forever.
Ось і дітворі в останньому ряду також здається, що все це — темний зал, вечірнє пиво, регіт і сигарети, весняне запаморочення, підмоклі простирадла, — також forever. Що так і триватиме їхній сьомий клас — вічно. Хай із не завжди приємним запахом. Але за все потрібно платити. Потроху. Так.
«У Макара на носу черти ели колбасу…» Чого це я, справді, розбурчався. Сам у дитинстві над такими дурницями хіхікав… До будь-якого кінотеатру ходив, як на свято.
А до чого тут кіно?
