Підкова — на щастя

У Черкасах, у будинку, якому незабаром минає сто років, знаходиться невеличкий музей «Робоча кімната Василя Симоненка». Про нього мало хто знає, хоча музей існує ось уже 15 років. Іноді сюди приходять місцеві жителі. Натомість, музейна кімната має неабияку популярність серед іноземців, які долають чималу відстань, щоб відвідати місце, де в 60-ті роки минулого століття починав свій творчий шлях видатний поет. «День» побував у музеї, що розміщений в редакції газети «Черкаський край».

У центрі Черкас на вулиці Хрещатик є будівля колишнього Земельного банку, збудована 1914 року архітектором Владиславом Городецьким. Упродовж 1957 — 1959 років саме тут — у редакції газети «Черкаська правда» — працював Василь Симоненко. 1998 року в його кабінеті відкрили кімнату-музей.

«Тут і підлога та сама, і двері, і стіни. Тільки поміняли вікна, бо ті вже розсипалися. Все пам’ятає Симоненка. То вирішили, що в цьому кабінеті найкраще зробити меморіальну кімнату», — розповідає екскурсовод Галина ТАРАКАНОВА. За її словами, через три роки Симоненко перейшов працювати з «Черкаської правди» в «Молодь Черкащини». Видання проіснувало лише кілька років. Потім газету закрили, а будівлю, в якій вона розміщувалася, знесли. Проте з кабінету Симоненка вдалося забрати чимало речей, які нині знаходяться в музеї. Це його шафа з книжками (є навіть журнал «Дніпро» за 1948 рік!), радіоприймач, вішалка для одягу, стіл, стілець, телефонний апарат, друкарська машинка, настільна лампа...

«Це все речі, якими Симоненко користувався. Є навіть чорнильний прибор, з яким він працював. Ось цією ручкою любив писати, а цією — не любив, бо вона мазала дуже і клякси робила. Є також багато листів, написаних його рукою, і навіть зміст до збірки «Земне тяжіння», яку поет не встиг потримати в руках, однак готував до друку. Він взагалі дуже мало друкував свої вірші. Коли його запитували, чому, то казав: «Хай полежать, хай вода висохне», — розповіла Галина Костянтинівна. У невеличкій кімнатці зберігається також багато світлин. Фотокор «Молоді Черкащини» Ігор Осадчий встиг зробити чимало знімків, попри те, що Симоненко не любив фотографуватися.

Ще один цінний експонат — підкова. Її в музей передав колега і побратим Симоненка Микола Сніжко.

«Якось ми влаштували пікнік на березі Дніпра під Червоною Слободою. І Василь знайшов під мулом старезну підкову. Приніс її додому й хотів прибити на дверях. Але дружина йому не дозволила. Сказала, що не варто в новій квартирі вішати таке іржаве страхіття. Тоді Василь наступного дня приніс цю підкову в редакцію і прибив на одвірку. Сказав, що в кожної хати має бути свій оберіг», — розповів «Дневі» Микола СНІЖКО. Коли будівлю редакції зносили, він зняв ту підкову з одвірка. Сьогодні вона зберігається у музеї Симоненка, тож кожен може її побачити, а при потребі й доторкнутися та загадати бажання. Кажуть: якщо дуже захотіти, то може збутися.

«Василь прибив цю підкову на щастя. Хто зна, в чому щастя — чи щоб жити довго, чи щоб спалахнути блискавкою, як він», — розмірковує Галина Тараканова. Відвідувачам музею вона розповідає також про те, як Симоненко написав новелу «Вино з троянд». Мовляв, поїхав у Тальнівський район у відрядження, а йому розповіли легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася. За словами Миколи Сніжка, ця легенда мала вплив і на особисте життя поета.

«Якось Симоненко зізнався, як йому вдалося «причарувати» майбутню дружину. Виявляється, не обійшлося без вина з троянд. Коли він вперше побачив Люсю, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино — щоб закріпити успіх», — розповідає Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір — «Симоне». А дружину Людмилу — Люсьєн. Сніжко пригадує рецепт фірмового «Симоне». Каже, що треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. «М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для цього діла підходять», — запевняє побратим Симоненка.

Коли екскурсія закінчується, Галина Тараканова вмикає магнітофон, щоб відвідувачі могли послухати, як Василь Симоненко читає свої вірші. Каже, що навіть непосидючі школярі перестають штовхатися і слухають, затамувавши подих.

На жаль, про музей Симоненка в Черкасах згадують рідко. Хіба в січні, коли святкують річниці з дня народження поета та вручають літературні премії його імені. За словами пані Галини, частіше приїздять з інших міст України або з-за кордону.

«Нещодавно з Донецька приїхала жіночка з онуками. Розповіла, що їй трапилася книжечка Симоненка. І вона, коли прочитала, то забрала онучат і гайнула в Черкаси, щоб побувати тут, побачити, де він був, де працював. А влітку була велика екскурсія з Польщі — приїздили українці, яких колись давно виселили до цієї країни, а також їхні діти й онуки. Виявилося, що вони дуже люблять Симоненка, знають його поезії. Коли закінчилася екскурсія, зааплодували й кажуть: «А можна ми заспіваємо пісню?». І заспівали «Виростеш ти сину». З таким натхненням, з таким піднесенням, з такою урочистістю заспівали — як молитву в церкві. У мене були сльози на очах. Так би хотілося, щоб і наші люди, які тут живуть, цінували Симоненка і більше знали про нього», — підсумувала Галина Тараканова.

Більше фото див. на сайті incognita.day.kiev.ua