Похід за золотим руном

Більшості наших співвітчизників Крим відомий більш за все здравницями південного берега і не багато хто знає, що концентрація старовини цих місць знаходиться в Східному Криму, традиційно віддаленому від курортних зон районі півострова. На місці теперішньої Керчі — найбільш стародавнього міста України і одного з найдревніших міст світу — двадцять шість віків назад греками було створено могутню державу — Боспор Кіммерійський зі столицею Пантікапей. З тих часів залишилися в цих краях руїни древньогрецьких міст, величні ланцюги курганів-поховань, десятки некрополів і склепів.

Група ентузіастів організувала в Керчі фонд «Боспор». Його завдання — розповісти про історію цієї землі, привернути увагу до краси його природи, чарівності степових просторів, які вільно тягнуться від обрію до морських берегів. З усіх цих найважливіших напрямків найяскравішим став Міжнародний фестиваль античного мистецтва «Боспорські агони».

Автором ідеї, творчим натхненником і організатором унікального, такого, що не має аналогів в Україні, фестивалю стала директор фонду «Боспор» Тетяна Умрихіна, нині заступник голови Ради міністрів АР Крим. Задуманий спочатку як театральний фестиваль античної драматургії, VIII «Агони» (агони — в перекладі з грецької — змагання) перетворилися на огляд культурних досягнень — літератури, образотворчого мистецтва, бардівської пісні, історичного фільму, музейних експозицій та виставок, пленерів фотохудожників та митців.

Традиційно найбільшу увагу притягує театральний конкурс, єдиний у своєму роді, який відкриває глядачам світ античного та сучасного мистецтва. Але найбільш грандіозною подією «Боспорських агонів», безсумнівно, була й залишається церемонія відкриття фестивалю, який проходить у найбільш знаменному місці Керчi — біля підніжжя Мітрідатських сходів. Ця грандіозна споруда, що десятками сходинок піднеслася до вершини величної гори царя Мітрідата, на один вечір стає майданчиком під відкритим небом для величавого дійства, під час якого богиня Деметра «сходить» на землю і благословляє всіх тих, хто зібрався на «Боспорських агонах».

Кожного року організатори церемонії відкриття вигадують новий сюжет, вплітаючи до канви античної історії моменти, які пов’язують часи і простори. Так на VIII «Боспорських агонах» головним сюжетом став грецький міф про викрадення у царя Колхіди Еета аргонавтами під орудою Ясона Золотої шкури чарівного барана. Якщо в попередні роки програма театрального конкурсу суворо дотримувалася принципів заявленої ідеї — антична драматургія, то 2006-го, враховуючи бажання великої кількості театрів узяти участь у фестивалі, оргкомітет вирішив розширити його рамки й запропонувати вести пошуки «Золотого руна» — від «античності до сучасності».

Майже буквально це завдання виконали українські та болгарські актори в спільному проекті-виставі «Золоте руно» за п’єсою Р. Ралліна (режисери — І. Кліщевська, Д. Дімов). Актори Габровського драмтеатру ім. Рачо Стоянова та Київського театру «Колесо» об’єдналися на одній сцені, — в Габрово, й розіграли стародавній міф на сучасний лад. Зобов’язавши акторів спілкуватися один із одним різними мовами, немовби наполягаючи на різниці розуміння загальнолюдських проблем, творці вистави спробували простежити, наскільки змінилася природа людини в боротьбі за владу з часів античності й до наших днів.

Неодноразовий учасник «Боспорських агонів» — сімферопольський Кримський російський драмтеатр ім. Горького показав свою версію боротьби за владу за часів «Короля Річарда III», описану В. Шекспіром. При всій масштабності сценографічного розв’язання й розмаху пристрастей шекспірівських героїв, вистава залишила відчуття схематичності режисерського вирішення, зовнішнім малюнком не дала можливості «перемогти» глибокому психологізмові страхаючого образу Річарда III — осереддю підступності, цинізму, прагненню володіння короною.

Краснодарський театр драми (Росія) булгаковському «Майстру і Маргариті» дав іншу назву — «Євангеліє від Воланда», змістивши тим самим у своїй виставі центр ваги оповіді на інтерпретацію Воланда. Обмежуючи сцену дзеркально-чорними площинами, які обертаються та впускають і випускають до центру сцени героїв, режисер вистави Р. Кушнарьов намагається створити відчуття багатомірності буття, ілюзію легкого переходу з простору в простір, із одного часу у час інший. Персонажі також досить легко міняються місцями, справді, хто знає, може сьогодні він з’явиться в образі Воланда, завтра задихнеться від безумства в образі Івана Бездомного. І скільки всього намішано в кожному з нас? Образним символом на цій шахівниці життя з напруженою партією на сцені присутній лише один великий пішак. Невже всі ми на цій землі всього лише пішаки? І хто розігрує цю вічну партію?

У виставі «Рок-концерт із Григорієм Горіним» Гродненського драмтеатру (Білорусь) знайшли адекватну форму довершеному, як завжди, текстові Григорія Горіна, образно «вставивши» його в рамку пісенної культури 80-х років, кращих її музичних зразків — Гребенщикова, Макаревича, Шевчука, Сукачова. І на цьому тлі зіграли історію стосунків інтелігентного інженера Ларичева (С. Куриленко) і простого роботяги Калягіна (А. Шелкоплясов), який давав інженерові уроки з засвоєння… російського мату. Метафора, яка стверджує, що зрада самого себе обертається духовною смертю, у виставі виглядає буквальною смертю героя. Переборовши себе, наступивши на всі власні принципи, доведений до відчаю інженер вигукує матюки, але вони стають останніми в його житті.

Незвичайно інтерпретував сюжет про Архімеда колектив Курчатовського центру культури, який об’єднав викладачів, професорів, випускників, студентів і аспірантів фізичного факультету Московського університету у Великому фізичному театрі опери та балету — студії «Архімед». У привезеній театром опері «Архімед» із парадоксальним визначенням жанру — сучасна древньогрецька трагедія, винахідливі вчені-фізики завзято, з гумором і вигадкою виконують арії небожителів Олімпу, інтелектуально переінакшуючи їх відповідно до традицій життєдіяльності вищого навального закладу. Добрі голоси, дотепні тексти акторів-аматорів залишили приємне враження злагодженої, талановитої КВК-команди.

А мандрівка аргонавтів, тобто членів міжнародного журі на чолі з народною артисткою України Ларисою Кадировою, тривала. Вони знайшли «Золоте руно» фестивалю: виставу «В очікуванні Годо» С. Беккета Львівського театру ім. Леся Курбаса. Вважається, що п’єси авторів театру абсурду, серед яких Беккет посідає одне з чільних місць, непрості для сприймання, складні для сценічного втілення. Тут усе просто — повернення до джерел театру, до гри, імпровізації, до потреби яскравого акторського самовираження. Лаконізм сценографії — затягнута білим сцена — місце «ніде і скрізь» і глядачі, які розташувалися з акторами на одній площині, не розділені рампою, відеоекраном, на якому починається цей «акторський» похід у місця, де вони чекатимуть на Годо, де вони сподіваються його дочекатися і де вони смертельно бояться дочекатися його приходу. Актори на очах глядача немовби вибудовують модель буття, конструкцію людських стосунків. Коли люди не чують один одного, не намагаються почути, та й просто не можуть. У формі акторського жарту, навмисних пустощів, як пінг-понговий м’ячик «перекидають» виконавці з особливою талановитою грацією безглузді фрази, які після їхнього вимовляння і програвання раптом стають зрозумілими. І, як прозріння, на глядачів обрушується текст Беккета, який приводить до думки, що ніякий це не абсурд, це те таємне, що сховане глибоко в душі в кожного, те, чого ми чекаємо і відтягаємо, від чого мучимося і на що сподіваємося. Від народження і до приходу цього самого Годо…