Помста бридкого каченяти

Стівена Кінга вважають королем жахів у масовій літературі. За плодючістю, а також за вигадками відносно різного роду смертельних атракціонів йому справді немає рівних. Ось тому його не лише екранізують, а й перезнімають вже існуючі кіноверсії.

Так, нині у прокат вийшов римейк «Керрі» — класичного хоррору 1976 року, знятого Брайаном де Пальмою.

Головна героїня — випускниця Керрі Вайт (у версії 2013 року її грає Хлоя Моретц). Тиха, відлюдкувата, живе з матір’ю — релігійною фанаткою, її зневажає частина однокласниць, які влаштовують їй абсолютно жахливу обструкцію.

І в той самий час ця загнана напівдитина володіє колосальною силою — здібністю до телекінезу, тобто пересуванню предметів уявним зусиллям. Коли однокласники, що зовсім втратили голову, роблять жорстокий жарт, — у відповідь вони отримують бійню.

Ця версія «Керрі» знята Кімберлі Пірс — незалежним режисером, що прославилася ще 1999 року повнометражним дебютом «Хлопці не плачуть». Хіларі Суонк отримала тоді «Оскара» за найкращу жіночу роль, а сама картина стала сенсацією київського фестивалю «Молодість».

У чому, власне, особливість манери Кінга? Він усвідомлює, що і в звичайному людському житті вистачає бід і без паранормальної активності. Неблагополучні сім’ї, жорстокість підлітків, людська черствість, підлість, дурість — весь цей тягучий кошмар повсякденності він поєднує з усілякою чортівнею так, що жахливий «реалізм» і реальність жахливого не відміняють, а підсилюють один одного.

Власне, Пірс вирішила підсилити побутовий, психологічний бік, і на виході отримала досить дивний продукт. Сіссі Спейсек з фільму 1976 року у сцені випускного балу перевтілюється в справжнього демона-руйнівника, який знищує абсолютно всіх, у той самий час, як Хлоя Моретц залишається в образі чутливої дитини навіть тоді, коли зводить рахунки з кривдниками — і, до речі, саме в кривдників вона і цілиться, захищаючи від розправи хороших, на її погляд, людей. З іншого боку, справжнім монстром виглядає мати. Джуліанна Мур віртуозно грає пуританку, яка нестримно втрачає розум, одержима згубною відразою до власного тіла і до дочки врешті-решт. Тому розв’язка настає не під час хрестоматійної бійки на балу, а тоді, коли Керрі повертається додому і вступає в бій з власною матір’ю.

Звичайно, любителі хоррорів знайдуть достатньо кривавих трюків у дусі автора «Сяйва». Наприклад, тут немає жодної схожої сцени вбивства. Інша річ, що просто винахідливості тут явно недостатньо, та й з нею проблеми — ті ж спецефекти часто виглядають просто наївно. Головне ж — що Пірс, намагаючись якось «олюднити» Кінга, зупинилася десь посередині: і справжнього співчуття не викликала, і якісного переляку не домоглася. Вийшла чергова підліткова мелодрама, приправлена декількома трупами.

Та все ж тим, у кому живуть спогади про шкільне цькування, про чудовиськ-однокласників та інші принади шкільного життя,     — переглянути «Керрі», історію про помсту бридкого каченяти, буде цікаво. Хоча, звичайно, я все ж обрав би фільм 1976 року.