Помилковий виклик
Жанр — велика справа, тим більше в кіно. Кращого способу розважити глядача важко й вигадати. Вестерн чи мелодрама, гангстерська сага чи трилер — відшліфовані форми, з чіткими внутрішніми законами, виконання яких, щонайменше, бажане для масового успіху фільму.
Є серед цих законів і такий, згідно з яким римейк, продовження, рідко буває кращим за оригінал, той перший фільм, який став для жанру еталоном. Фільму, в якому жанрові закони не просто виконуються, але створюються — знову, про запас, для сонму епігонів і продовжувачів.
Американський фільм «Дзвінок», який вийшов у прокат, виконано в жанрі горору, фільму жахів. Але примітний він не цим, а тією наочністю, з якою у фільмі Гора Вербінськи (до речі, того, який зняв до цього... комедію «Мишаче полювання») втілилося протистояння оригіналу та копії.
Оригінал, японський «Дзвінок» (режисер — Хідео Наката), у Києві в прокаті не йшов, його було показано один раз на одному з тижнів японського кіно. До того ж він є на ліцензованих касетах, так що бачив його багато хто. І порівнянь, звичайно ж, не уникнути.
Загалом фільм Вербінськи дотримується канви оригіналу. Починається також з розмови двох старлеток про касету з фільмом-убивцею, після чого одна з дівчат гине таємничою та страшною смертю. Розслідування, яке веде головна героїня (в американському варіанті її грає Наомі Воттс, яка уславилася дебютом в «Малголланд драйв» у Девіда Лінча), родичка загиблої, приводить її до перегляду фатального відеозапису. Після чого йде гра на виживання — необхідно за ті, що залишилися, сім днів знайти протиотруту від прокляття з екрана. Врятуватися самій і врятувати свого сина.
Однак у тому, як виконано цей, без сумнівів, талановитий сюжет, є найсерйозніші розходження, які в результаті, роблять обидва «Дзвінки» абсолютно різними творами. Головна відмінність — у тому, як будують основний конфлікт своїх фільмів Вербінськи і Наката. Якщо у першого це — війна прагматичних американців із ірраціональною загрозою їхньому благополуччю, то другий відштовхується від повної рівноправності, переконливого існування світу земного й потойбічного, світу духів, звідкіля й приходять до нас дивовижні вбивчі послання. У фільмі Накати із самого початку говорять про привидів і прокляття як про само собою зрозуміле явище, як про звичні реалії життя, нехай і нашпигованого останніми досягненнями цивілізації. У Вербінськи такі речі — лише страшні байки до пори до часу, страшнуваті казочки, які раптом — ось неприємний сюрприз — починають впливати на таке миле, сите родинне життя. Ось, до речі, ще одна кардинальна відмінність: у американському «Дзвінку» основна цінність — родина, саме через те, що її зруйновано, з’являються на світ маленькі відеомонстри. У японському «Дзвінку» головне — не родинне благополуччя, а набагато глобальніша мета — правильно прочитавши послання, відновити розірваний зв’язок двох світів, рівновагу між ними. Світ духів жадає не крові (недаремно у Накати, на відміну від Вербінськи, не пролито її жодної краплини) — а гармонії. А гармонія якраз і перебуває в колі — «The ring» — це і дзвінок, і коло: лише скопіювавши стрічку і показавши її комусь, можна врятуватися самому.
Але така кругова порука прокляття — один із класичних сюжетів японських середньовічних легенд. Там, власне, один із дійових способів позбутися прокляття, мани, невиліковної хвороби — передати хворобу по колові, загнати в кільце, приректи на вічне обертання та повернення. Такий ось дивний дуалізм. Саме сила традиції робить японський «Дзвінок» таким лякаючим та притягальним. Старовинний сюжет оживає в ньому і з легкістю просочується крізь сучасну технологічну пиху. Саме сила культурної спадкоємності й дозволяє Накаті встановити споріднення зловісної Садако — вона «не людське дитя», а найімовірніше, дочка своєї матері-відьми та могутнього морського демона, який увібрав у себе всю силу руйнівної стихії. Недаремно так настирливо Наката проводить візуальну паралель — нічне, чорно-біле штормове море, і чорно- білі брижі на екрані телевізора, який вимкнувся після чергової смерті.
Власне, саме культурні відмінності й обумовлюють глибину страхів. Японець так чи інакше боїться прогнівити світ предків, світ духів, який існував задовго до появи першої людини, який є могутнім і донині. Найбільший же страх американця — негаразди з босом, шлюборозлучний процес, чи, у найгіршому разі, невчасна поява податкового інспектора. Все інше — забавне марення, розвага, суботній похід до кіно. Тому й не лякає «Дзвінок» Вербінськи, попри всі зусилля гримерів і консультантів зі спецефектів — куди йому, справді, братися до податкового інспектора. І тому такий страшний, наповнений тяжкою присмерковою атмосферою «Дзвінок» Накати, адже світ темних сил зовсім близько, за дверима, тонка плівка буднів ледве витримує його натиск.
І навіть при всьому цьому частка витіюватого жаху передалася й картині Гора Вербінськи. Так що, якщо хочете злякатися — сходіть, подивіться! Але потім, обов’язково, спитайте в найближчому відеопрокаті японський «Дзвінок».
Приємних снів!
