Про «розумне обличчя» української полiтики

ТЕТЯНА КОРОБОВА «ОЛЕКСАНДР ТКАЧЕНКО:«МЕНІ ПРИЄМНО, ЩО МІЙ ОПОНЕНТ — САМ ПРЕЗИДЕНТ, I ЙОМУ ТЕЖ ПОВИННО БУТИ ДОБРЕ», «День», №137

Зразкове інтерв'ю політичного діяча: відвертість співрозмовників, гострі питання, дотепні відповіді. Спікер Верховної Ради яскраво виявив себе не лише як максималіст (згадав навіть татаро-монгольське нашестя і статтю про себе у «Правді»), але й як майстер афористичних висловлювань («бути добрим — це не фах» тощо) та психологічних портретів (на прикладі Л.Кучми, конфліктну особистість якого О.Ткаченко змалював дуже грунтовно і вдало).

Андрій ПОРТНОВ, студент-історик Дніпропетровськ

Хоча вислови О.М. Ткаченка бувають не зовсім коректними, навіть іноді хвастливими, я думаю, що саме у сільському господарстві Олександр Миколайович навів би порядок, бо має великий досвід керівництва у цiй галузi. Щоправда, не знаю, якою була б його зовнiшня політика.

Віталій РУДЕНЬКИЙ, учитель-пенсіонер, с.Ревне, Бориспільський р-н, Київська область

Блискуча бесіда журналіста з нашим спікером! Я розумію, що «вышли мы все из народа...», але ж був час у пана Ткаченка обтесатися у партноменклатурній обоймі: там було чимало розумних, з широким світоглядом людей. Вони мали необмежений доступ до світового інтелекту, бо я пам'ятаю свою дику заздрість до сусіда з райкому, у якого була Бібліотека всесвітньої літератури при суцільному книжковому дефіциті. Але з Ткаченком цього не сталося, і це яскраво продемонстрували його відповіді, яким, думається, пані Коробова все ж додала трохи інтелекту, аби вже зовсім людина не потонула у глузуваннях читачів. Це враження подібне тому, яке склалося під час перегляду «Жіночих історій» (Інтер) за участю Л.Кучми і її вінценосного чоловіка. Весь світ побачив так званих хохлів, їх сірість і убогість. Поруч з українським Президентом будь-який периферійний російський губернатор виглядає випускником Оксфорду вкупі з Сорбонною. І це інтерв'ю з Ткаченком додає штрих до узагальненого портрету українського політика. Це просто жах. Може, й справді треба міняти народ, який обирає собі ось таких недолугих керманичів.

Лія ЖУЛИНСЬКА Кривий Ріг

У цьому інтерв'ю О.Ткаченко, нарешті, висловив те, що він так довго замовчував. Як виявилось, дружба з Президентом — це лише політична гра, яку вів О.Ткаченко до моменту реєстрації його кандидатом у президенти. Тісна співпраця з КПУ та СПУ до виборів його головою Верховної Ради та остання фраза у цьому інтерв'ю («А ви чули коли-небудь, щоб я говорив, що буду будувати соціалізм?) засвідчує, що він не має твердих політичних поглядів, а мріє лише про найвище владне крісло.

Валентина МІЩУК, радіотелеграфіст Луцьк

Мені особисто дуже сподобалася смілива, дещо гумористична, та в принципі правильна порада Т.Коробової: «Не робіть розумне обличчя, Олександре Миколайовичу, ця маска Вас псує, будьте простішим, і люди до Вас потягнуться». Цю пораду треба взяти на озброєння усім політикам. Потрібно бути відвертим, простим, доступним, на рівних із аудиторією — у цьому запорука успіху політика. Вміло поставлені запитання Т.Коробової змусили О.Ткаченка відкрити певною мірою завісу так званих придворних інтриг, істинне обличчя нашого Президента та його насильство над народом України. Так, дійсно, О.Ткаченко від скромності не помре. У його відповідях дуже багато самореклами. Народ України знає його як видатного господарника, здібного організатора, проте як політик, треба думати, він на рівні покійного М. Хрущова, який кому завгодно міг би показати «кузькину мать». На посаді прем'єр-міністра кандидатура О.М. Ткаченка була б ідеальною із його активною життєвою позицією, масштабним мисленням, із селянською хваткою господаря. На посаду президента потрібен більш витриманий, більш тонкий політик, скромніша і в той же час мудріша й рішучіша людина, яка ставить інтереси народу і країни вище за особисті. На цю посаду найбільше підходить у цей історичний момент Є.Марчук.

Сергій ФІЛЬКIН, гірничий інженер Луганськ

Бесіда дуже цікава, легко читається, запитання ділові й висновки правильні, що О.Ткаченко від скромності не помре!!! Ймовірно, в такий важкий наш час, коли держава на межі краху, так і треба рекламувати себе для виправлення становища, щоб народ вірив і в передвиборній ситуації орієнтувався на вибір гідного президента, який готовий віддати силу, здоров'я та досвід для порятунку України.

Марія ПАВЛЕНКО, лікар-пенсіонер Ужгород

P.S. Як вiдомо, це iнтерв'ю глибоко запало в серце й Президента Кучми, про що вiн позавчора повiдомив в «7 днях» (УТ-1).

ДЖЕЙМС МЕЙС «СВОБОДА НАКЛЕПУ, АБО НАКЛЕП НА СВОБОДУ», «День», №139

У даній статті простежується історія становлення свободи преси в США. Основні думки статті:

— свобода і вседозволеність — не одне й те ж;

— свобода має свої межі;

— свободу треба завоювати;

— посадова особа, яка подає позов на газету, може отримати компенсацію за моральний збиток тільки в тому випадку, якщо вона здатна довести навмисність, злісність або абсолютну байдужість журналіста до істинності чи фальшивості інформації.

Геннадій ПРИШПЕТЛИВИЙ, біолог Запоріжжя

Це стаття про iсторію розвитку демократiї та свободи слова у США. Вона дуже повчальна. Але після неї стає дуже сумно, бо розумієш, наскільки ми відстали від них. Адже рівень свободи слова у нас ще на рівні американських колоній Англії XVIII сторіччя.

Тетяна ЩЕРБІНА, інженер-будівельник Київ

Кучма декларує, що він будує демократичну державу. А я в кіосках бачу лише прокучмівську пресу (єдиний примірник газети «День», що надходить у продаж, кіоскерка зразу відкладає для мене). Вмикаю ввечерi телевізор, переглядаю новини по всіх каналах — і тут «безальтернативна» особа маячить. Питаю у людей, за кого, мовляв, гоосуватимуть, і чую — за Кучму. Чому? А хто там ще є, ми тільки його бачимо і чуємо. Ось така свобода інформації у «демократичному» (за Кучмою) сусплільстві. Більше б таких публікацій. А кучмістам би вивчити технологію впровадження свободи слова, бо діждуться, коли більшість люду прозріє та так гукне, що гаї зашумлять.

Лія ЖУЛИНСЬКА Кривий Ріг

Стаття Дж.Мейса привертає увагу глибиною аналізу, цікавим порівняльним підходом, які чудово гармонують з блискучою назвою та дуже вдалою ілюстрацією. Мою увагу особливо привернула думка автора, що у відкритому суспільстві злагода — це міф, а саме через конфлікти спричиняються зміни (символічно, що в оточенні Президента, який вважає, що «народ не хоче змін», мусується саме слово «злагода»). Приєднуюсь до думки Дж.Мейса: «Україна має повну можливість стати інакшою, але не гіршою».

Андрій ПОРТНОВ, студент-історик Дніпропетровськ

ВОЛОДИМИР ЗОЛОТОРЬОВ «ЧОМУ В НАС НІЧОГО НЕ ВИХОДИТЬ?», «День», №135

Автор показав, як тоталітарне старе тягне за собою у домовину все нове, що народжується і могло народитися в нашій країні.

Недоліком статті є намагання автора ускладнити, зробити науковоподібними навіть деякі прості речі. Це утруднює читання. Але в цілому стаття дуже корисна.

Тетяна ЩЕРБИНА, інженер-будівельник Київ

Цілком оригінальне висвітлення актуальної для всіх посттоталітарних країн проблеми — побудова «громадянського суспільства». Трохи бракує академізму, системності, зате досить «свіжі» узагальнення, спостереження... Взагалі, якісна науково-популярна публіцистика із виходом на нашу злободенність. Це, як на мене, «коньок» «Дня». У цьому напрямку бачиться перспектива видання.

Віктор ТАНГЕР, професор соціології Київ