Про те, що «по вусах текло»

Практично будь-яка розповідь про історію пива починається із згадки про те, що цей напій відомий із незапам’ятних часів. «Балувалися пивком» і у Вавілоні, і у Стародавньому Єгипті. А для того, щоб довести, що пиво користувалося популярністю і у наших предків, зовсім не обов’язково наводити свідчення археологів та істориків (хоча цей напій згадується і в давньоруських літописах, і в билинах). Досить зазначити лише той факт, що слова «пиво» і «пити» співзвучні в більшості слов’янських мов. До речі, раніше слово «пиво» означало не тільки пиво як таке, а взагалі напій, який п’ють багато і часто.

Російський історик Лев Гумільов у своїй книзі «Від Русі до Росії» наводить цікаве пояснення свідченням Нестора відносно обставин «вибору віри» князем Володимиром. «Говорячи про мотиви, врахуємо, що, крім догматів, у будь-якій релігії існують звичаї, які традиційно передаються з покоління в покоління. Такі звичаї для новонавернених часом означають більше, ніж священні книги, особливо якщо ці книги написані незрозумілою мовою. Так, головна книга ісламу — Коран, — написана арабською мовою, слов’янам незрозумілою. Звичаї мусульман, наприклад, не пити вино, не їсти свинини, прості, але для слов’ян були неприйнятні. І ось чому. За російським звичаєм, князь ділив трапезу з дружиною. Цей обов’язковий ритуал скріпляв дружбу князя з воїнами, а що могло бути для князя важливішим? Менш значущою, але досить істотною була ще одна обставина. Слов’яни і росіяни звикли до хмільних напоїв, оскільки вино і пиво знімали втому походів, але суворий ритуал не допускав «буйства у хмелю». Звичайно, і араби, прийнявши іслам, не перестали пити вино, але робили це у вузькому колі рідних і друзів, у публічних же місцях були тверезими. У них не було ритуалів бенкетів і відповідних їм стереотипів поведінки. У результаті мусульманським муллам Володимир відмовив відомими словами: «Руси есть веселие пити...» Звичайно, не варто сприймати хрещення Русі як таке, що визначило напрям розвитку східнослов’янської цивілізації на багато віків виключно в контексті «стереотипів поведінки» наших предків. Однак певну роль чинник відповідності традиціям міг відіграти.

Зрозуміло, що і в Стародавній Русі, і в середні віки ні про яке пиво довгострокового зберігання і мови не було. В умовах натурального господарства хмільні напої (пиво, брагу, мед) варили лише для власних потреб кустарним способом. Проте варили, згідно з деякими гіпотезами, немало. Так, наприклад, на думку відомого канадського історика Ореста Субтельного, в XIV — XVI століттях денний раціон середньостатистичного українця становив близько 600 грамів хліба і 2,5 літра пива. Більш вишуканий напій — вино — могла собі дозволити тільки багата знать, та й то — лише у свята. Якщо версія Субтельного відповідає дійсності, то залишається лише дивуватися тому, як наші предки за такого обсягу споживання пива примудрялися ще й працювати.

Кустарне виробництво в пивоварінні переважало практично до середини XIX століття (хоча перші броварні з’явилися набагато раніше). Однак як більш розвинену систему виробництва можна назвати цехову. Так, наприклад, у списку ремісничих цехів Львова, датованому 1425 роком, уже був цех пивоварів, пише у своїй «Книзі про пиво» Віктор Довгань. Оскільки кожний ремісничий цех у середньовічному Львові був зобов’язаний захищати певну частину міської стіни та вежу, яка нарікалася ім’ям цеху, то і внесок при вступі був відповідний: кожний солодовник повинен був внести до цехового майна новий мушкет, медовар — сокиру і порохівницю, а пивовар — нову шаблю. Кількість і якість сировини для вироблення пива, тривалість робочого дня і тижня регламентувалися статутом цеху. Повноправним членом цеху був майстер, який міг прийняти одного-двох підмайстрів і стільки ж учнів. Процес учнівства тривав три- чотири роки, після чого майбутній пивовар вирушав у мандри, щоб вивчити досвід приготування пива в інших містах і краях. Після повернення йому належало витримати своєрідний екзамен — виробити «штуку» («майстрову»), за якою і оцінювалася майстерність. Згодом цехова система вичерпала себе. У XVIII столітті, наприклад, нецехових ремісників у Львові та околицях було приблизно втроє більше, ніж цехових. До речі, саме до ХVIII століття відноситься утворення одного з найстаріших пивоварних підприємств України: в 1715 році на землі, проданій сім’єю Белзецьких монастирю єзуїтів, було побудовано пивоварню, яка стала основою для сучасної Львівської пивоварні. * * *

А широкомасштабне будівництво великих пивоварних підприємств із високим рівнем технічної оснащеності розпочалося в Україні приблизно з середини XIX століття. Зрозуміло, темпи будівництва в різних регіонах були нерівномірними. Лідерами пивної індустрії в Україні, зокрема, були Київська, Херсонська, Харківська губернії. В останній, наприклад, в 1875 році було введено в експлуатацію пивзавод «Нова Баварія» з чисельністю робітників 66 чоловік, який за технічним оснащенням не поступався кращим підприємствам Європи. Уже в рік введення в експлуатацію тут було зроблено 173 тисячі відер пива. До речі, Баварія — країна пива — дуже часто згадувалася в назвах пивзаводів того часу (такому вибору сприяли і пивовари-німці, що працювали на заводах Російської імперії). Своя «Баварія», наприклад, була і в Сосниці Чернігівської губернії, «Нова Баварія» — крім уже згаданої харківської — в Чернігові, «Південна Баварія» — в Одесі.

Значним центром пивоваріння залишався і Львів. Так, до кінця XIX століття тут було п’ять великих пивоварень. У 1896 році їхні власники об’єдналися у Львівське акціонерне товариство пивоварів. Тут навіть було впроваджено вельми оригінальний спосіб вивчення попиту на пиво. Певна частина заробітної плати виплачувалася працівникам фірмовими жетонами різних кольорів. Кожний колір відповідав певному сорту пива. Працівники купували пиво і розраховувалися жетонами. Встановивши, яких жетонів у касі більше, можна було дізнатися, який сорт пива найбільш популярний.

Однак не потрібно думати, що великі пивзаводи працювали виключно у великих містах. Так, наприклад, у 1880 році було введено в експлуатацію Першотравневий пивзавод (нині — Миколаївська область). До жовтня 1917 року завод знаходився у володінні Акціонерного товариства «Пивовар». У ті часи річний випуск пива становив близько 300 тисяч відер на суму 300 тисяч рублів. Пиво вироблялося тільки світле. Хміль для його виробництва завозили з Німеччини і Польщі, а ячмінь заготовляли в основному в Україні. На заводі було встановлено три парові двигуни загальною потужністю 175 кінських сил і 13 електромоторів. Збували пінний напій в основному в Україні, частково — в Росії, а невелика частина навіть вивозилася до Владивостока.

І все ж споживання пива на душу населення навіть у часи розквіту Російської імперії залишалося незначним. Наприклад, у 1905 році цей показник становив 5,2 літра, тоді як у найбільш «пивних» Німеччині та Великій Британії — 119,4 і 126,7 літра відповідно. І навіть середньостатистичний француз, який традиційно віддає перевагу вину, в той час випивав по 34 літри пива на рік. На наших українських просторах найбільшу кількість у 1905 році випивав тільки одесит — 34 літри. Помітно відставали харків’яни — 19,6 літра на рік. Зокрема, важливим чинником подібного розриву в споживанні пінного напою між Російською імперією і країнами Європи була урядова політика: одним із «стовпів» бюджету дореволюційної Росії (і, відповідно, України) була горілка, масове споживання якої всіляко заохочувалося. Хоч і не таким могутнім, але все ж конкурентом для пивоваріння було виноробство.

Серйозний удар по галузі нанесли Перша світова війна, революція, громадянська війна і розруха, яка настала потому. Багато пивзаводів було закрито: пивоварна галузь не була стратегічною. До 1920 року із 218 броварень в Україні збереглося тільки 83. Фізичне і моральне зношення обладнання на них досягало 60 — 70 %. Початок відродження галузі було покладено постановою ВЦВК і РНК від 3 лютого 1922 року, якою було дозволено виробництво пива для збуту його населенню. У цей час, наприклад у Харкові було встановлено концесію із залученням іноземного капіталу на базі найбільш рентабельних заводів («Нова Баварія», завод І.Є. Ігнатіщева та ін.). За короткий строк нове виробництво принесло 3,5 мільйона золотих рублів прибутку і вже до 1928 року було націоналізоване. Багато інших броварень України було націоналізовано ще раніше. Починався новий етап розвитку галузі — в умовах соціалістичного господарювання.

Розвиток цей був перерваний Великою Вітчизняною війною. Протягом 1941 — 1945 рр. безліч пивзаводів було зруйновано, на багатьох — демонтовано обладнання. Однак далеко не всі заводи простоювали під час війни. Так, наприклад, перше, на що звернули увагу німці, захопивши в 1941 році Новоград-Волинський, був місцевий пивзавод: на фронті було «гаряче». Загарбники налагодили виробництво, а пиво відправляли на фронт. Керував процесом пивоваріння також німець — головний інженер Кріхайс.

Після звільнення України «на плаву» залишилося трохи більше ніж третина пивзаводів. Їхня загальна потужність становила одну п’яту від довоєнної. Однак темпи відновлення зруйнованих і будівництва нових підприємств — як і в інших галузях народного господарства — були в післявоєнний період надзвичайно високими: протягом 1946 — 1950 рр. було введено в дію додатково 20 пивзаводів, що дозволило досягти довоєнного рівня виробництва пінного напою.

Саме в післявоєнний період було побудовано найбільші підприємства галузі, багато з яких нині є основними гравцями на пивному ринку. Цікава легенда існує у зв’язку зі створенням Донецького пивзаводу. Ідея будівництва цього підприємства ніби спала на думку Йосипу Сталіну після того, як він в черговий раз відвідав місто, яке носило його ім’я (колишня назва Донецька — Сталіно). Шахтарі, згідно з легендою, висловили вождю своє заповітне бажання: «Пивка б попити після зміни». Чи то це прохання запало в душу Йосипа Віссаріоновича, чи то він був добре знайомий із даними, згідно з якими для ефективного відновлення водно-сольового балансу шахтарям рекомендується пити пиво, але відповідне рішення було прийняте на диво швидко.

Наступний розвиток пивоварної галузі в 1970 — 1980 рр., за оцінками деяких експертів, певною мірою навіть сприяв зниженню споживання міцних спиртних напоїв. Черговий удар по галузі було нанесено в 1985 році — після прийняття сумнозвісного «антиалкогольного» указу Президії Верховної Ради СРСР. Через непорозуміння він торкнувся і пивоваріння: було знижено обсяги виробництва, постраждали суміжні галузі сільського господарства, перепрофілювалися склозаводи, які постачали пивні пляшки і т.ін. У результаті виріс рівень споживання самогону, різних сурогатів... Згодом «вгорі», звичайно, схаменулися. Але досягти показника 1984 року з виробництва пива вдалося тільки в 1989. А з 1991 року бере відлік нова історія українського пивоваріння. Історія, яка пишеться і до сьогодні.