Прості істини

Режисером вистави виступила провідна актриса театру Тамара Тимошко. «Чиполліно» — її друга режисерська робота в Опереті. 2003 року вона дебютувала як постановник із оперетою Іоганна Штрауса «Летюча миша», який не лише залишився у репертуарі, але й є аншлаговою виставою. Однак, за словами Тамари Тімошко, дорослу виставу (нехай навіть класичну оперету, відому всьому світові) ставити набагато легше, ніж дитячу. Адже з дорослими глядачами можна домовитися про умовності, а діти сприймають усе, що відбувається на сцені, «за чисту монету».

Традицію постановок казок відродив у Театрі оперети нинішній художній керівник і директор Богдан Струтинський. Прийшовши в театр, він поставив одразу дві вистави — «Карнавал казок в Україні» та «Білосніжка й сім гномів». Його не хвилювало те, що «за очі» Оперету стали називати «другим ТЮГом», адже проект казок був взаємовигідним. Маленькі глядачі мали можливість переглядати яскраві дитячі вистави, а театр — окупити витрати не лише на постанову казок, але й дорослих вистав. «Казкову традицію» продовжила Тамара Тимошко. Роботу над «Чиполліно» вона почала з написання лібрето й закінчила постановочним процесом. Прозаїчний текст було написано надзвичайно швидко — на клаптиках паперу, що трапилися під рукою, серветках, у записниках. Вірші складалися скрізь — у транспорті, на природі, під час приготування обіду, тому що натхнення — завжди бажане, але завжди є неочікуваним гостем. Більше того, у передбачуваних музичних номерах режисер зазделегідь визначила жанр і стиль. Композитор Володимир Домшинський (це його третя музична казка у театрі оперети) послідував за режисерським задумом, і в результаті у виставі поєднуються танго та реп, стиль італійського бельканто й тарантела, маршевість і пісня. Слухаючи цю музику, мимоволі замислюєшся: непогано було б, якби на такому рівні була сучасна естрада — без претензій на класичну «вічність», але у той же час — із дотриманням жанру, мелодії, яскравими мотивами, які запам’ятовуються.

Репетиції стали новим витком вияву азарту та темпераменту режисера, навіть народні артисти підходили з проханням: «Хочу грати у казці». У результаті, у виставі на кожну роль було призначено по три — чотири виконавці, статистика вражає: із 41 соліста театру у «Чиполліно» бере участь 29!

Казка поставлена у кращих традиціях радянських фільмів і мультфільмів, де один смисловий пласт розрахований на дитячу психологію, інший — на дорослих глядачів. Дітей казка вчить одвічним істинам — добра і зла, справедливості, дружби. Дорослі «прочитують» недвозначний політичний аспект: незаконна приватизація чужих земель (мотив надзвичайно актуальний на сьогоднішній день), алегорію між героями-овочами і народом, непереможна сила якого — в єдності (те, чого так не вистачає для боротьби з реальною владою). Фінал же своєю казковою справедливістю розраджує і дорослих, і дітей.

Вистава надзвичайно непроста у технічному виконанні. Чудові яскраві та образні костюми (включаючи приголомшуючі головні убори), а також сценічне оформлення створила Ірина Давиденко (цей спектакль — її перша проба у сценографії). Головною метою художниці було створення таких костюмів, які б максимально виразно виглядали на фоні декорації, щоб уникнути вікової театральної суперечки: що важливіше — актори у костюмі чи оформлення сцени. Усі костюми складні, оскільки використані «огрядності» для створення об’ємності зовнішнього образу Сеньйора Помідора, Графині Вишні, Тітоньки Кукурудзи, Полунички, Адвоката Горошка... Складна як сама технологія створення костюма, так і його освоєння, адже акторам доводилося не просто рухатися по сцені, але й танцювати, чого вимагає жанр музичної казки. Пластичне завдання було виконане на висоті. Це тим більш показово, оскільки у ролі балетмейстера вперше виступила солістка балету театру Анжела Гречановська.

У складному синтезі театрально-музичного мистецтва особливо виграшно виглядає перша частина вистави, де все — починаючи від лібрето, музики і закінчуючи мізансценами із детальним відпрацюванням міміки та жестів — на висоті. Тимошко-режисер залишилася вірною стилю Тимошко-актриси: динамічність, темп, акцентуація дотепних реплік, уміння вистроїти паузу. Проведена й блискуча робота з молодими акторами театру, які поруч із метрами сцени виглядають органічно та професіонально.

Сприймання «Чиполліно» дітьми перевершило очікування навіть режисера: вони настільки живо реагують на події, що відповідають героям прямо із залу оплесками, тупотом, а деякі малюки навіть намагаються пробратися по містку на сцену, аби побити нехорошого дядька Сеньйора Помідора. До речі, рішення негативного образу поєднується з гумором і дотепністю, й у темпераментно-лиходійському виконанні Андрія Баси негідник має надзвичайно привабливий вигляд.

Цікаво втіленою роллю є Адвокат Горошок (Арсен Курбанов), який таємно закоханий у Графиню Вишню (Людмила Бєльська) — акторська пара дуже пластична й енергійна.

Однак дітям все ж таки більш до вподоби позитивні персонажі — завзятий Чиполліно (Ірина Беспалова), добрий Кріт (Сергій Наумов) і нещасний Гарбуз (Олександр Кравченко), друзі головних героїв — співчутлива тітка Кукурудза (Людмила Маковецька) та весела Полуничка (Зоя Кравченко). Маленькі глядачі так вболівають за долю персонажів, що нерідко своїми безпосередніми виявами реакції заважають продовжувати виставу. Тому хотілося б, щоб театр, враховуючи особливість дитячих вистав, проводив спектакль із мікрофонною підзвучкою (а ще краще, з радіомікрофонами для кожного персонажа). Адже у загальному емоційному гомоні дітей втрачається частка змісту розмовних сцен (це ускладнює сприйняття), а актори- вокалісти змушені форсувати звук, що негативно може позначитися на співацькому голосі.

...Були овації, було море кольорів, були вигуки «браво». Але головна оцінка вистави — це дитина, яка, одягаючись у гардеробі, не хоче повертатися додому, а, проходячи повз театр, вимовляє гордо: «Тут я дивився казку». Серед глядачів багато підлітків. І це тішить. Якщо вони у 14—15 років усе ще вірять і вимагають казки, значить у нашого майбутнього чисте та добре серце.