П’ять листівок з Парижа
ВОКЗАЛ
У Парижі є один вокзал, набагато відоміший, ніж усі вокзали Франції, Європи, а може й світу. Називається він Д’Орсе, розташований на набережній Сени. Заходячи туди, відразу розумієш, що це вокзал — за специфічно довгим інтер’єром з великими терасами на другому поверсі, скляним фасадом і величезним годинником на ньому. Тільки поїзди давно не приходять, тут — музей. І не якийсь там, а музей імпресіонізму. Тут міститься, схоже, все, мільйони разів повторюване на репродукціях, у всіх посібниках й підручниках з мистецтва. Тулуз-Лотрек і Гоген, Ван Гог і Коро, Сезанн і Матісс, Сіньяк, Ренуар і Моне — залами. Ціла тераса Родена. Очі не слухаються ніг. Можна ходити й ходити, дивитися й дивитися, і все буде мало.
А найбільше чомусь запам’ятовується зал Тулуз-Лотрека. Саме там виставлені його геніальні кокотки й танцівниці. Висять у напівтемряві, ледве помітні, напевно, яскравіше світло їм би зашкодило. Задрані ноги, пишні спідниці, пера на головах… Розважаються в очікуванні — свого поїзда?..
ПЕРШЕ КОЛЕСО
Центр імені Жоржа Помпіду, за всієї грандіозності, губиться серед старовинних кварталів. Здалеку не видно, просто вибираєшся з брукованих вузьких вуличок — і ось вона, дивна будівля, наче недобудована, втоплена в кам’яну улоговину. Всередині — багато всього різного. Зокрема, зібрання сучасного мистецтва. Один з найекстравагантніших експонатів — звичайне велосипедне колесо. Як класичний шедевр: на підставці, за огорожею, добре підсвічене. Що в ньому такого?
Та просто це колесо виставив знаменитий художник-провокатор Марсель Дюшан ще 1912 року. Уперше в історії пред’явив глядачу буденну річ, проголосивши її повноцінним витвором. І таким чином дав зрозуміти, що відтепер художник вільний, нічого нікому не винен, вільний робити тільки те, що підказує йому його талант. Відтоді світ став яскравішим і різноманітнішим. Тож, виходить, Дюшан дійсно винайшов колесо — і на ньому досі мчить сучасна культура. Чудового Центру Помпіду без цього колеса, напевно, не було б.
ПОЯС
Собор Нотр-Дам де Парі, він же паризької Божої Матері, мені довелося побачити вперше вночі. Причому сріблясто-синій місяць завис точнісінько між знаменитими квадратними вежами. Хрестоматійні чудовиська-горгулії, щоправда, залишилися в тіні (показуватися не схотіли?), але враження й без того було сильне. Вірніше, листівкове — ось тобі відразу і Париж, і ніч, і повний місяць, та ще й Нотр-Дам.
Удень, звісно, картина приземленіша, зате горгулій добре видно: скаляться, Париж оглядають. Усередині, як годиться, височенні похмурі склепіння, свічки, хори. Але погляд привертає унікальний дерев’яний іконостас. Вірніше, безперервний рельєф, напівкругле панно в алтарній частині, з картинами з життя Христа та апостолів. Ось справжній центр храму. Не горгулії, не закоханий горбань, а саме ця майстерно виконана картина страждань і звершень. Саме вона і зв’язує в єдине ціле і місяць, і вежі, і чудовиськ на вежах, і горбаня, і багато всього іншого. Як пояс, що утримує світ від сповзання в хаос.
МАЙЖЕ…
Скандальна піраміда перед фасадом Лувра — це, свого роду, вхід до музейного пекла, вхід до колосального вестибулю, що веде в усі чотири крила палацу. До «Джоконди» («Мони Лізи») треба йти дуже довго через буйних італійців, похмурих іспанців, жовчних фламандців за ксерокопійованими дороговказами. І ось — вона. Закрита зграйкою всюдисущих японських туристів і товстим скляним ковпаком. Через відблиск на стіні полотно розгледіти неможливо. Доводиться заходити збоку.
Неабияк позеленіла. Темна. Звісно, усміхається, звісно, руки складені, а пейзаж на задньому плані як зі сновидінь. Але дещо ще — не мною вперше помічене: тепер є можливість переконатися самому. Ось: вона ж намальована наперекір усім мислимим правилам живопису. Горизонт у стандартних полотнах має бути нижче за рівень очей, а тут його лінія майже врівень. У поєднанні з поглядом, спрямованим на глядача, ефект феноменальний: здається, обличчя Джоконди наче рухається, оживає прямо тут і зараз. Цього й хотів добитися Леонардо — не хрестоматійної загадкової усмішки, а оживання зображення. Оволодіти тим чаклунством, якого з давніх-давен жадала людина, — створити щось самому на правах Бога. І це йому майже вдалося. Так і дивиться Джоконда з цього вічного «майже»…
ПЕРЕКУР
Дивно, але зблизька Ейфелева вежа виглядає не так переконливо, як здалека. Можливо, через суєту біля підніжжя: натовпи арабів з гірляндами іграшкових «ейфелек» на дротах, табуни туристів, час відкриття, час закриття, пішки — без черги й дешево, на ліфті — навпаки. Величезні жовті й червоні колеса тягнуть кабіни через металеву павутину все вище, ось і вершина, вітер і сонце, до Києва стільки-то тисяч кілометрів (є покажчик). Звісно, безліч написів про Васю, який тут був, на всіх мовах світу. Париж з такої висоти здається висіченим з однієї суцільної брили темно-лимонного, жовто-коричневого каменя. Вулиці й площі прорізані колосальним різцем, безладно розкидані дахи. Вежа серед цього каменя — як вістря різця, яким колись і робили Париж. Щойно майстер закінчив роботу, струсив кришиво з фартуха і відійшов ненадовго, а інструмент залишив, щоб незабаром повернутися — і все закінчити. Для того вежа й стоїть, щоб нагадувати: Париж ще не закінчено. За цю незавершеність його, напевно, й люблять.
