Сага про Штірлиця

Відтоді в серпневу пору, коли кожний буденний вечір після програми «Время» пустіли міські вулиці, фільм Тетяни Ліознової залишається найкращим серіалом колишнього СРСР, пише pravda.ru. Але ж серіал міг і не з’явитися на наших екранах — бонзи з Політбюро були незадоволені тим, як у картині були показані німці, — ну дуже по-доброму. Однак фільм сподобався самому генсеку Брежнєву, і картина з’явилася в ефірі, як ми сказали б сьогодні, в прайм-тайм.

Історію про пригоди радянського розвідника Всеволода Владимирова (він же Максим Ісаєв, він же Макс Отто фон Штірлиць) написав Юліан Семенов (він же Юліан Ляндрес), нагадує novyagazeta.ru. «Діаманти для диктатури пролетаріату», «Пароль не потрібен» і так далі, включаючи три «Експансії», загальним числом 14 книжок — від ранньої молодості й до поважних років «радянський Джеймс Бонд» служив Вітчизні на просторах батьківщини, а ще частіше — за її межами... З шести — не менше — екранізованих книжок у пам’ять запав один лише Штірлиць із «17 миттєвостей весни» — чарівний і багатозначний красень Тихонов.

Радянські школярки цілком серйозно писали в творах, що Наташа Ростова танцювала на балу зі Штірлицем — а з ким же ще, на вашу думку, якщо побачиш актора Тихонова і подумки надіваєш на нього есесівський мундир? І сам актор зрісся з роллю: ілюстрацією цього є історія про серцевий напад на дачі. Тихонова завезли до найближчого військового шпиталю, накололи ліками, і черговий лікар заходився заповнювати стандартний формуляр. «Прізвище?» — «Тихонов». — «Ім’я, по батькові?» — «В’ячеслав Васильович». — «Військове звання?» Хворий актор, який не втратив почуття гумору, не спиняючись відрапортував: «Штандартенфюрер!». Буквально збулося крилате речення, сказане у фільмі Мюллером-Бронєвим: «А вас, Штірлиць, я попрошу залишитися!». Він і залишився — в культурі, фольклорі, контексті доби, зрештою.

І нехай сьогодні говорять, що то було державне замовлення: доба застою вимагала міфу, а імідж органів потребував ремонту — із контори заплічних справ їх терміново було потрібно перехрестити на бійців невидимого фронту. Режисер Ліознова «заказуху» спростовує: на часопис «Знамя» з повістю Семенова вона натрапила в книгозбірні кіностудії імені Горького. Вона «спікірувала» на книжку відразу і навіть відбила готовий сценарій у «Ленфильма». Життя довело, що нюх Ліознову не підвів.

«17 миттєвостей весни», вкладені в дванадцять серій, не далися режисерові легко. Тоді серіалів на радянському телебаченні не водилося, технології їхнього виробництва були відсутніми, державних грошей відсипали, але в міру, так що Альпи знімали в Грузії, а Швейцарію — в Ризі. Коверзували актори — «зірка» на «зірці», й кожен із характером, вередував знаменитий композитор Тарівердієв... «Отвязный» актор Лев Дуров нахуліганив на виїзній комісії й його не випустили до НДР, тому провокатора Клауса довелося пристрілювати в підмосковному лісі. Фільм складний і багатоплановий, а знімався не менше трьох років, так що уникнути ляпів не змогли. Тепер смакують: то там, то тут трапляються російські написи і предмети радянського виробництва, розбігаються і злітають різні літаки, Штірлиць слухає ще не написані пісні й носить вже скасовану форму. «Куди тільки дивилися консультанти» — обурюється кінотусовка? А за ідеологічною вірністю — як головного консультанта у титрах вказано якогось С. Мішина (псевдонім заступника голови КДБ С. Цвігуна). Фільмом про рідне відомство цікавився і Юрій Андропов особисто: переглядав кіно ночами, а вдень дорікав Цвігуну на те, що курируваний ним проект скоро переплюне за тривалістю Велику Вітчизняну війну. Втручався і Суслов: його не влаштувало те, що фільм слабко відобразив роль радянського народу. Роль німецького робітничого руху, на якій наполягали ідеологічні начальники, відобразили — Ліозновій вдалося знайти кадри хроніки з Ернстом Тельманом і вмонтувати їх до готової серії. До речі, хроніки у фільмі багато — зокрема, кадри з фільму Лені Ріфеншталь «Тріумф волі».

У «17 миттєвостях весни» вперше наші глядачі побачили ворога — не клоуна та ідіота, а розумного інтелектуала, і перемога над таким виходила ще більш масштабною. Сузір’я найталановитіших акторів — до найдрібніших епізодичних ролей, музика, яка говорить замість слів, і слова, які звучать музикою, недаремно всі ці «під ковпаком», «характер нордичний», «інформація до роздумів» і подібні широко пішли в народ. Країна полюбила глухуватий голос Юхима «Закадровича» Копеляна і почала складати про Штірлиця анекдоти, одним махом поставивши штандартенфюрера в один ряд із комдивом Чапаєвим і поручиком Ржевським. Але зовсім не є анекдотом, що разом з усією радянською країною від фільму не відривався Леонід Ілліч Брежнєв.

Кажуть, що Л. І. Брежнєв був настільки приголомшений сагою про Штірлиця, що особисто зателефонував актрисі Катерині Градовій, яка зіграла роль доблесної радистки Кет і абсолютно серйозно запитав: «Мила, як же ви все це витримали?..» — маючи на увазі страждання героїні в берлінській каналізації.

Кажуть також, що Леонід Ілліч хотів нагородити виконавців головних ролей званнями Героїв Радянського Союзу, й лише насилу вдалося відрадити старіючого генсека від такого необачного рішення.

До речі, Тихонова нагородили званням Героя Соціалістичної Праці, а Ліознову — всього лише орденом Жовтневої Революції — з формулюванням «за участь у створенні фільму»....

У чому таємниця популярності картини? Може, у виправданні подвійного життя, яке лестить самолюбство? Чи вся річ у герої-розвідникові? Романтика небезпечної чоловічої роботи плюс благородство, безстрашність та інтелект, помножені на ворогів із чарівливістю улюблених акторів, дорівнюють почуттю самоповаги, яке підносить дух, — гордості за «свого» розвідника, який кращий за всіх...

— Роль Штірлиця прославила б будь-якого актора, — розповіла в одному з інтерв’ю «КП» Тетяна Ліознова. — Все — сюжет, актори — працювали на одного героя, Штірлиця. Під час зйомок я Тихонову казала: «Ой, Славко, прокинешся ти знаменитим!» Це було приречене. Я надавала значення кожному погляду актора — в Слави виразні очі.

Але одного разу він мене приголомшив. Я завжди приходила з оператором у знімальний павільйон першою. Ми заздалегідь вибудовували мізансцени. Укладалися рейки для камери, і я програвала сцену сама (текст назубок знала).

І ось я програла сцену Тихонова з пастором (Пляттом). Актори зайшли до павільйону, сіли, я — за камеру й кажу Славі: «Давайте почитаємо текст». Але тут виявляється, що текст він не знає!

Ми переставили камеру так, щоб у кадрі був Плятт, а Тихонов із листочка читав роль. За чотири дублі ми його зняли. Але він усе підглядав у листочок, а я вдавала, що не помічаю. Але загалом усю картину Тихонов відпрацював сумлінно...

— В’ячеслав — складна людина. Нерви він нам пошарпав, — згадує другий режисер картини Алла Заболотська. — У нього була вища акторська ставка, 50 рублів, плюс репетиційні, вийшло 75 рублів на день. Ми йому все виплачували один в один, але йому здавалося, що не доплачуємо. Він сидів із ручкою, перераховував...

Спільну мову з Тихоновим знайшла лише Ліознова, яка подовгу працювала з актором, вела з ним бесіди, приділяла йому максимальну увагу, стежила, щоб у нього був хороший настрій. Вона його пестувала й настроювала: мовляв, ти будеш знаменитим, ця роль — твоя доля. Психологічна установка спрацювала. Після прем’єри Тихонов став всесоюзно знаменитим, але скромничав, мовляв, я не великий артист, у мене типаж...

— Це фільм не про Штірлиця, а про перемогу радянського народу над фашизмом, — підкреслює В’ячеслав Васильович Тихонов, — але я радий, що глядачі повірили в мого героя Ісаєва, і багато хто вважав, що дійсно існувала така людина...

До речі, українською мовою фільм «17 миттєвостей весни» був перекладений на студії Олександра Пономарьова «З ранку до ночі» для телеканала ТВі. Для дублювання були дібрані актори з голосами максимально схожими на оригінальних виконавців, а голос, за кадром (легендарного актора Ю. Копеляна) практично не відрізнявся від оригіналу. Дуже скоро глядачі знову зустрінуться з героєм, який полюбився. У новому фільмі режисера Урсуляка (робоча назва «Ісаєв») актор Данило Страхов зіграє роль молодого розвідника.