«Шоколадна» дієта
Іван ЧИЖ, голова Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення:
— Тут складно визначити межу. Але якщо така продукція є на екранах, то вона, мабуть, має свою глядацьку аудиторію. До того ж, такого рівня програми, фільми — набагато дешевші, на них легше «наварити», отримати прибуток і дуже часто надприбуток. З другого боку, не вистачає механізмів обмеження. Тобто справді потрібно чітко зафіксувати, що є дозволеним, що не можна переступати. І ці правила повинні бачити телерадіокомпанії. В іншому випадку ми будемо мати те, що маємо, з тенденцією на погіршення. Знову ж таки, я не прихильник якихось заборонних заходів: це ні до чого доброго не приводить, навпаки — на певний час погіршує ситуацію. Але я переконаний прихильник чітких правил. Якби ми їх виписали в законодавстві (скажімо, у законі про захист моралі), це б дозволяло телерадіомовникам працювати, в тому числі, із матеріалами, скажімо так, сумнівніми: вони могли б іти кодованими, з певними помітками, у певні часові проміжки. Але тут треба визначитися, бо інакше — втрати великі.
Юрій ПЛАКСЮК, член Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення:
— Рейтинг популярності каналу, конкретної програми все-таки визначає глядацька аудиторія… Я ставлю три крапки. І базуючись саме на дослідженнях глядацької аудиторії, телеканали сьогодні і ставлять в ефір програми та фільми тому, що економічний фактор для них — один з найважливіших. Але, в принципі, глядач сам вибирає собі той чи інший фільм. Не беруть до уваги те, що в кожного глядача є право натиснути кнопку, вимкнути телевізор. Це — перший і, мені здається, найвагоміший аргумент, який використовують наші візаві, коли ми ведемо діалог щодо поганих чи недоброякісних програм. Натисніть кнопку, перемкніть... Принаймні в Києві сьогодні можна дивитися шістнадцять програм, знайдіть кращу.
Безумовно, громадськість обурена, тому що безконтрольно все це дивляться діти, батькам важко простежити, коли який фільм буде йти. Коли вдень діти приходять зі школи, вони начебто повинні подивитися цікаві дитячі «мультяшки», якісь пізнавальні, розважальні, ігрові проекти, але... проникають на екран й інші програми. От з цим ми повинні сьогодні боротися. Боротися саме зі свідомим порушенням законодавства, бо десь відсотків на 80 воно не те, щоб не свідоме... ну, змушені ми сьогодні давати те, що пливе до нашого берега.
Багато нарікань було на адресу Нацради. Але ми стоїмо останніми: не ми ж це все ввозимо в державу. А хочуть так: ми ввезли, а ви ти тепер, будь ласка, всіх поставте на місце. Не поставимо.
Сергій ТРИМБАЧ, голова Асоціації кінокритиків:
— Природа видовища неодмінно включає в себе щось експресивне. А насильство і жорстокість — це найпростіший спосіб видати на екран якусь експресію. Так же, як найпростіші форми комедії — ексцентричні (коли хтось упав, підслизнувся тощо). Тому боротися з цим неможливо і не треба. І заклики щодо того, щоб робить щось лагідне, доволі смішні й утопічні. Інша річ — дозування. Будь- яке нормальне суспільство дозує такі програми і фільми. Я ще в 1990 році вперше побував в Америці: не те, що вдень, вночі не бачив на телеекрані ні «порнухи», ні відвертих сцен насильства. Хоча споживач такої продукції є. Але хай він купує можливість дивитись це, наприклад, на кабельних каналах. У нас же — безкоштовна жорстокість в надзвичайно концентрованих обсягах. Дійсно, у нас заборонено сотні фільмів, але всі вони так чи інакше потрапляють якщо не на телеекрани, то у відеопрокат. Про що ми будемо говорити, коли в нас справдi не виконуються ніякі закони? Це перше. Друге — в нас майже п’ятдесятимільйонна нація, велика, в принципі країна, а ми нічого не продукуємо на противагу російській і американській продукції. Наша кіноіндустрія нинi зведена просто на нульову позначку. Ні про яку культурну самодостатність ми зараз не можемо говорити, тому що все те, що може якимось чином провокувати нашу самоповагу, не заохочується до виробництва.
Чи повинні телеканали керуватися лише рейтингами? Звичайно, ні. Колись завжди цитували фразу Леніна про Дем’яна Бєдного: мовляв, він на крок позаду, а треба все-таки бути на крок попереду. Держава повинна щось програмувати. І не тільки держава (у нас все зводиться до неї), а от те саме громадянське суспільство, яке у нас так і не сформовано і яке, власне, і могло б бути отим самим основним агентом впливу. Воно мусить щось програмувати, кудись вести, щось спрямовувати, тобто вибудовувати якусь стратегію. Оці рейтинги — це рабство. Я ж не повинен слухатися свого організму. Наприклад, я хочу кожного дня їсти по кілограму шоколаду. Але якщо в мене є щось в голові, то я ж розумію, що це — смертельні дози. А наше суспільство сьогоднi жере, вибачте, цей «шоколад» кілограмами. Ми повинні все- таки намагатися вибудовувати певну стратегію у цій сфері, а головним чином — не тільки вибудовувати, а потім якось її реалізовувати.
