Слойка фестивальна по-португальськи
Комфортний для людей світ виявляється війною з природою. І вона, Могутня і Терпляча, Горда і Безпощадна, доводить, що економіки, науки й техніки, що раніше працювали на війну, тепер мають усі свої зусилля й таланти спрямувати на мир із Природою. В біографії кожного народу від часів далеких до днів сьогоднішніх є точки найвищого протистояння з нею, а ось зроблені з них уроки чи то стираються згодом, чи то формують вікові риси національного характеру.
Португальці, відкривши у своїх незліченних завойовницьких походах острів Мадейру, безсилі просуватися у його чарівних чагарниках, просто спалили все, що росло, цвіло і щебетало. Повернувшись за рік посадили все наново за своїм розумінням і створили рай земний і дорогий курорт.
А ось цунамі 1817 року, яке злизало вмить пишноту Лісабона, лишило в португальцях незламну осторогу до хвастощів багатством і схильність розмірковувати над способами збагачення. Чесна праця тут за теперішніх часів у пошані. Найманих робітників з України тут більше, ніж з інших країн. Їхня репутація настільки висока, що якщо серед тих, хто прийшов на кастинг, з’являється українка або українець, перемога практично завжди за ними. Наші трудяги в багатьох країнах створюють репутацію нашої нації. І це потужний імпульс до становлення діалогу культур, без гучності якого мирний світ неможливий. З цього року завдяки Міжнародному театральному Фестивалю Альмада (за назвою міста-супутника Лісабона) поки що лише розповіддю про Київ і його театри та переглядом потужної фестивальної програми почалося взаємне придивляння і прислухання.
Отакий розлогий вступ до опису власне вистав-учасниць, частини цього процесу, що не терпить суєти. Мені пощастило бачити генеральну репетицію вистави про класика португальської поезії — Луїша Ваз де Камоеша в постановці головного режисера муніципального театру Альмада та президента Альмада-Фестивалю Жуакіма Беніта. У ньому гостро виявляється оцінка романтично-просвітницьких походів, що описуються сподвижниками Васко да Гами з їхньою завойовницькою суттю. Символи нації, національні ідеали, вся правда про них, часовий контекст і неприкаяна цінність на сьогодні — не лише наше хвилювання. Та й увесь Фестиваль у якості своєї ідеології, мабуть, головним визначить пізнання людського хвилювання. Його сьогоднішні мотиви, форми вияву, співвіднесення власного з хвилюванням інших.
Дві найбільш масштабні вистави — «Пер ґюнт» у постановці «Берлінер ансамбль» (режисер — Петер Задек) і «Сід» «Театру Жерара Філіпа» в Сен-Дені (режисер — Ален Олів’є) абсолютно різні в усіх можливих театральних вимірах і єдині у хвилюванні про вічне і сьогоднішнє, незмінне і те, що розвивається в людській природі. Гостріше — чи можна навчити людину мистецтвом, читай життєвими ситуаціями, загостреними драматичним концентратом обставин? Ібсенівські герої вміщені в епоху сваволі. Характерні для брехтовського театру прийоми відсторонення виявляються доречними та свіжими. Пер, який змучився у пошуках сенсу свого приходу в цей світ, готовий усе віддати, аби лише досягнути точки спокою і прояснення. Звертаючись безпосередньо до глядачів за порадою, він комусь дарує годинник, піджак, виявляється голим, подарувавши пані, що розсміялася, труси, строго з’ясовує, що в ньому смішного. Мелодія ґріга, яка прорвалася у якусь мить крізь густий камуфляж обробки, змусила здригнутися від думки, наскільки ж по-різному різні люди в різні часи читають одні й ті самі сюжети.
У Пітера Брука є чудове спостереження щодо постановки французької класики: «У Франції існують два підходи до виконання класичної трагедії. Перший — традиційний. Він вимагає від актора особливого голосу, особливої пластики, благородної зовнішності й урочистого наспівного виконання. Другий — не більше, ніж приглушений варіант першого. Царствені жести й королівська доброчесність стрімко зникають із повсякденного життя, тому кожному наступному поколінню величні пози здаються все більше й більше фальшивими та безглуздими». Перші 15 хвилин бажання пригадати, де це написано (в його книзі «Пустий простір»), стримувало від сприйняття сну, що липнув до всіх органів. І далі диво! Сценічне життя виявилося не стилізацією, з картинними почуттями та навмисними інтонаціями, а спіритичним сеансом із високим духом театру. Це була мить реінкарнації класицизму в бринінні суворості й чистоти почуттів, у відвертості сяючих очей, пластиці жестів, малюнку рухів. Нічого спільного з правдою життя в ім’я манливої висоти сцени. У цій виставі непохитна через віки віра у благородство, здатність до висоти почуттів надихає і бентежить, розпрямляє плечі й вирівнює спини тих, хто сидить у залі. Відхід в описі двох вистав, що обрамували фестивальну програму, від їхнього ідейно-тематичного аналізу усвідомлений в ім’я демонстрації дуже важливої якості сценічного прочитання класики. Вже сам спосіб його виявляє суть, яка не буває в минулому. Вона завжди актуальна.
Дуже ностальгічно зворушливим виявився проект, представлений у два вечори співаком Луїсом Мадурейрою та піаністом Джеффом Коеном за зонґами Бертольда Брехта і французькими піснями.
Ще гострішим виявився ефект зіставлення хвилювань у проекті Франко-португальського інституту. В ньому режисер Іоанн Мігель Родрігес дискутує про любов у постановках за п’єсою Анни Мендес «Лагу» і п’єсою Інесс Лейта «Останнє оповідання про Вертера» за мотивами ґете «Страждання юного Вертера».
У першій чоловік і дружина, втомлені від сімейних пут, намагаються пожвавити свої відносини грою в коханців, яка знову приводить до стомливих з’ясувань стосунків. У результаті зрозуміло: кохання не може бути грою, та й без гри кохання неможливе. На сцені всього лише квадрат сімейного ложа з великим покривалом, яке легко зірвати і зім’яти одному, а ось розпрямити без зморщок симетрично під силу тільки парі.
У другій виставі інцест Вертера спричинює роздратування його сестри у стосунку до їхньої матері. Коханці готові звільнити на потрібний час квартиру для побачень сестри й дочки з женихом і дивуються, кому заважають їхні стосунки. Та і що за гріх у кровозмішенні, якщо це нікому не заважає. І знову питання: Кохання не знає гріха? Гріх — особиста справа кожного?
У виставі Гаванського театру «Два будинки» брат і сестра зі своїм чоловіком намагаються розділити майно сім’ї, що лишилося від померлого батька. Справа відбувається за обіднім столом з одним зайвим, але жаданим усіма стільцем. Спадщина — це всього лише вартість матеріальних цінностей у сьогоднішніх грошах? Тоді сімейні реліквії — всього лише потерть пам’яті. Але як би задерикувато і демонстративно легко не говорили названі постановки про кохання, сім’ю, рід, у залі незмінно складалося доволі серйозне ядро тяжіння думок і хвилювань про незникненні цінності цих позачасових категорій.
Алмада — місто молоде, яке активно розвивається останнє десятиріччя. Це не спальня Лісабона, хоча дуже значна частина його мешканців їздить на роботу до столиці. «Міжнародний театральний Альмада-Фестиваль» інтегрує у світовий культурний процес і додає масштабності художньому життю свого міста.
Вітання учасникам Фестивалю президента Алмада-Фестивалю Жуакіма Беніта і вшанування знаменитого городянина, відомого португальського художника та сценографа, почесного голови оргкомітету Фестивалю Йоае Вейра було урочистим, зворушливим і символічним. Після гучних слів та урочистих церемоній у відкритому театрі державної школи, на 500 місць, усі повторювали хором услід за клоунами, що грали дитячу виставу для тих, хто вивчає іспанську мову, слова спасибі, любов, Батьківщина!
