Сцилла та Харибда театральної освіти
Видатні майстри театральної педагогіки, вони ж відомі артисти, режисери, театрознавці, менеджери, ділилися своїм баченням моделей театральної освіти, методиками, проблемами, болями і тривогами. Кандидат мистецтвознавства Наталя Єрмакова, доцент Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого (далі КДУТКТ) слушно нагадала присутнім про педагогічну діяльність реформатора українського театру Леся Курбаса. Свої моделі освіти накреслили член-кореспондент АМУ, професор, заслужений діяч мистецтв Ростислав Коломієць (свою театральну майстерню він зреалізував у Йоганнесбурзі, ПАР), режисер Валерій Пацунов, професор Національного університету культури і мистецтв, народний артист В’ячеслав Хім’як, художній керівник акторського курсу Тернопільського музичного училища ім. С.Крушельницької. Народний артист Валерій Музика, викладач акторської майстерності Луганського державного інституту культури і мистецтв, говорив про організовану ним театральну школу-студію. Професор, кандидат мистецтвознавства Валентина Заболотна висвітлила унікальну методику раннього формування артистизму у юних (6—9 років) студентів театрального факультету КДАМ. Було дуже цікаво, що не тільки в Києві чи Харкові, а й по всій Україні існує сьогодні чимало театральних шкіл, майстерень, студій, училищ, де акторському фаху навчають різними методами, але на єдиному принципі слов’янського акторського типу. А це означає, що виховується митець чуттєвий, емоційний, пластичний, внутрішньо рухомий, здатний прожити у своїй уяві психологічне життя персонажа і відтворити образ, пропустивши його через власне серце і нерви.
Театрознавці концентрують світогляд театру. Вони є його аналітиками, пропагандистами, істориками, дослідниками, теоретиками, осмислювачами. Для глядачів вони — поводирі по країні Сцени. Для театру вони — дзеркало, вони тримають планку мистецьких вимог і естетичних критеріїв. Про серйозні проблеми цієї професії у нових соціокультурних умовах і в умовах розвинених мас-медіа говорили завідуючий літературною частиною Національного театру російської драми ім. Лесі Українки, заслужений діяч мистецтв Борис Куріцин та доценти КДУТКТ Валерій Фіалко і Ганна Липківська.
Декан театрального факультету КДУТКТ, професор, заслужений діяч мистецтв Юрій Висоцький поставив питання про кризовий стан режисури в українських театрах і фахової підготовки з цієї спеціальності. Він також звернув увагу на необхідність надання методичної допомоги тим прекрасним артистам, які нещодавно стали театральними педагогами у численних навчальних закладах, які взялися за підготовку майбутніх акторів. Артист і педагог — це різні професії, і вони мають свої фахові секрети, прийоми, напрацювання, методики. Ними треба ділитися і методично збагачувати одне одного.
Спільних проблем у театральних освітян знайшлося чимало. Як виявилось, найбільше потерпає театральна освіта від подвійного підпорядкування — Міністерству освіти та Міністерству культури та мистецтв. Останнє просто зігнорувало сам факт конференції, в якій брав участь цвіт національної театральної педагогіки, що було розцінено присутніми як державний ляпас усій галузі. Про некомпетентність бюрократів від мистецтва можна розповідати анекдоти і легенди.
Так само, як і про скіфських «кам’яних баб» Міністерства освіти, котрі стрижуть під один гребінець і творчі вузи (де фахова підготовка ведеться на індивідуальному рівні і багатьма педагогами плекаються таланти, яких не може бути багато), і вузи масові, технічні.
Пройшла тривожна інформація про те, що вже готова постанова Кабміну про підпорядкування освіти всіх форм і галузей одному Міністерству — освіти. Для вузів мистецтва це буде гарантія деградації і фахової смерті, вважають учасники конференції. Бо вже зараз Міносвіти зобов’язує вузи збільшити кількість навчальних годин на предмети держстандарту (серед яких багато таких, з якими практично не стикається митець у своїй професійній діяльності), одночасно зменшуючи кількість навчальних годин на тиждень. Різниця виходить суттєва. Резони Міносвіти «благородні» — полегшити студентам життя, віддавши звільнені години на самостійну роботу, читання книжок, креслення проектів і відвідини культурних установ (ха!). Та у мистецьких вузах фахові дисципліни здебільшого мають тренажний характер, навчитися танцю чи вокалу самостійно неможливо, не кажучи вже про репетиційний процес акторської майстерності. Скорочення цих годин (а більше скорочувати нічого) і призведе до зниження якості фахової підготовки митця. Та й наші школярі не навчені школою вчитися. Вчитися треба вміти. Тоді дещо з теоретичних дисциплін, і в основному не зi спеціального, а саме з держстандарту, частково (де є підручники) можна опанувати самотужки.
Та друга величезна проблема театральної освіти — рівень підготовки сучасного абітурієнта, випущеного середньою школою. Він знає, що Дніпро впадає в Азійське море, і не знає, хто написав Робінзона Крузо. Він не вміє співати, бо вже давно народ перестав співати в тверезому стані. Він слухає лише хард- рок — і тому не має власного слуху. Він не вміє танцювати і красиво ходити, бо лише шарпається на дискотеках. Він хворий на сколіоз, короткозорість, алергії та інші хвороби цивілізації. Він не може зв’язати кілька слів, бо не навчений мислити, і спілкується лише вигуками. Ненормативна лексика для нього норма, а «розкутість» поведінки виходить з берегів, заважає адекватно орієнтуватись в ситуації. Тобто часто мистецькі вузи мають справу зi шлаком системи середньої освіти, на яку в першу чергу і було б спрямувати вістря педагогічної реформи в державі. Починаючи з навчання вчителів — з системи педагогічних вузів.
Між цими Сциллою та Харибдою театральної освіти дріб’язком здавалися інші її проблеми. Примітивна і жебрацька матеріальна база, зарплата в 47 гривень на місяць народному артисту, практику театру, що присвятив себе не тільки сцені, а й передає свій досвід молоді. Неможливість поїздок в інші міста і держави — себе показати, на інших подивитись, щоб зрозуміти постійно мінливий контекст мистецтва. Відсутність мистецької інформації про світовий театр та власної спеціальної фахової преси. Дефіцит фахових педагогів і психологічної служби в галузі творчості. Комерціалізація фахової освіти в надмірних масштабах: талант за гроші не купиш, а зусилля педагогів витрачаються марно.
Вельмишановні учасники конференції були одностайні в тому, що відбудову розкраденої і розвиток зганьбленої старцюванням України треба починати не з економіки, а з медицини, освіти і мистецтва. Тоді здорові культурні люди ефективно і доцільно побудують собі Державу, гідну свого Народу.
