«Сироватка правди»

Дебати, які розпочалися цього року з приводу способів ведення допитів у війні з терором, знову поставили питання, якому вже не менше двох тисяч років, пише inopressa.ru. Чи можна дати людині засіб, під дією якого вона говоритиме правду?

Старожитні римляни відповідали на нього ствердно. Фраза «In Vino Veritas» — «Істина у вині» — іноді приписується дослідникові Плінію Старшому. Ці слова, сказані в I столітті, підтверджують уже понад тисячу років багато п'яниць, які проклинають свою балакучість. Власне, алкоголь став ранньою формою «сироватки правди», коли у вену вводився етанол. Проте у XXI столітті відповідь здається негативною. Зараз не існує фармацевтичного складу, який викликає чіткий і передбачуваний ефект із погляду правдивості.

Сучасна увага до «наркотиків правди» бере початок 1916 року, коли акушер Роберт Гаус, що працював у місті Ферріс біля Далласа, під час візиту до однієї пацієнтки став свідком дивної події.

Породілля перебувала в стані напівсну, викликаного скополаміном, рослинним препаратом, який блокує діяльність нейромедіатора ацетилхоліна. Гауз попрохав її чоловіка принести ваги, щоб зважити новонародженого. Той почав їх шукати, але повернувся до спальні зі словами, що не зміг їх знайти. Тоді його дружина, яка все ще перебувала під дією анестезії, точно сказала, де лежать ваги. Гауз був переконаний, що скополамін може змусити будь-кого правдиво відповісти на запитання, і в подальшому наполягав на його застосуванні при розслідуванні злочинів.

Поліція використовувала цю речовину, в багатьох випадках з дозволу суду, в 1920—1930-ті роки. Робилися спроби використати й інші наркотики, найбільш відомі з них барбітурати, пентотал і амітал. Але в 50-ті роки більшість вчених оголосила саму ідею існування «сироватки правди» неможливою, і більшість судів визнала докази, здобуті за допомогою подібних препаратів такими, що не мають сили.

Досягнутий консенсус не перешкодив проведенню найвідомішого з досліджень «сироватки правди» — йдеться про проект ЦРУ MK- ULTRA. Він був розпочатий 1953 року, коли ЦРУ стало вивчати вплив на поведінку декількох наркотиків. Вивчався і ефект при веденні допитів. Багатьом людям ці речовини давали без їхнього відома чи згоди. Після прийому галюциногену ЛСД Френк Олсон виплигнув з вікна готелю, розбившись на смерть.

Програму було закрито наприкінці 1960-х. Допущені в ході її здійснення порушення (багато з яких стали відомі на слуханнях у конгресі США 1977 року) створили розвідувальному управлінню погану репутацію.

Чи велися пошуки сироватки правди в останні десятиліття, особливо після терористичних атак 11 вересня 2001 року, — щодо цього існують різні думки.

Гордон Барленд був капітаном Командування бойових розробок — розвідувальної служби армії США в 1960-ті роки. Перед відходом із військової служби 1967 року його попрохали описати, яких матеріалів не вистачає армії. До списку своїх побажань він включив наркотик, який допоможе в проведенні допитів.

Пізніше Барленд став психологом-дослідником і протягом 14 років працював у Polygraph Institute міністерства оборони. Хоча він і не займався психофармакологією, його фахом було виявлення брехні.

«Я гадаю, якби використовувався якийсь наркотик правди, до мене б дійшли чутки про нього. А цього не трапилося», — говорить Барленд, який пішов на пенсію 2000 року і зараз живе в штаті Юта. Він має сумнів, що уряд знову піде на подібні експерименти після невдалого досвіду MK-ULTRA. Дуже складно зрушити такий проект із мертвої точки.

Інший психолог, який протягом 20 років працював над армійськими проектами, також «ніколи не чув ні про що подібне і не знав нікого, хто б займався подібною роботою». Він не став називати свого імені, оскільки допити не є його фахом.

Дехто має сумнів, що такі дослідження можуть провадитися і при цьому залишатися в таємниці.

«Не можу такого уявити», — говорить Тара О'Тул, директор Центру біологічної безпеки Медичного центру в Піттсбурзькому університеті.

«Наш уряд так і не зміг створити вакцину від сибірки. Думка про розробку сироватки (правди) здається мені безглуздою, — пояснює вона. — Це було б дійсно велике дослідження, і такий проект із розробки було б дуже важко приховати».

Офіційно прес-служби Медичної служби збройних сил, Управління перспективних дослідницьких програм у галузі оборони та ЦРУ заявляють, що розробки сироватки правди не ведеться.

Деякі правознавці вважають відкритим питання про те, чи можливо використати подібну речовину на законних підставах.

«У США в жодному зі штатів, та й на рівні федерального законодавства саме по собі використання сироватки правди не заборонене», — пише Джексон Одешу в часописі Stanford Law Review за 2004 рік.

Інформація, отримана в ході допитів із застосуванням наркотиків, не може бути представлена суду, оскільки існуюча поправка до конституції забороняє свідчити проти себе. Однак, за його словами, використання сироватки правди «виключно для збору розвідувальних даних» може бути законним. Точно так само, хоча Женевські конвенції забороняють застосування таких методів щодо військовополонених, підозрювані в тероризмі не вважаються військовополоненими і не підпадають під дію конвенції, пише він.

Цікаво, що «сироватку правди» колись розглядали, навпаки, як спосіб запобігти насильству при допитах, а не як насильство.

За доби «сухого закону», на яку припав розквіт популярності скополаміну, зловживання в поліції та серед окружних прокурорів досягли великого розмаху. Часто говорилося про застосування тортур на допитах і вибивання зізнань.

«У тій атмосфері сироватка правди здавалася складною, науковою і ненасильницькою альтернативою сумнівним поліцейським методам», — пише Елісон Вінтер у історії сироватки правди, опублікованій 2005 року в часописі Bulletin of the History of Medicine.

Невизначений статус із погляду закону і прогрес у неврології змушують декого підозрювати, що в історії сироватки правди настала нова стадія.

«Існує безліч рефлекторних дуг, якими ми можемо маніпулювати на практиці. Вони керують такими станами, як страх, тривога, жах і депресія», — говорить Марк Віліс, вчений із Каліфорнійського університету Девіса, який займається історією хімічної та біологічної воєн.

«У нас немає способів керувати ними, але потенціал видно неозброєним оком, — говорить він. — Я буду вельми здивований, якщо ми не знайдемо різні фармацевтичні засоби, які виявляться вельми корисними при допитах».

У цьому розумінні виглядає особливо провокаційно нещодавнє дослідження з використанням гормону окситоцину.

Вироблюваний мозком окситоцин (іноді його називають за торговельною маркою — пітоцин) більше за все відомий тим, що стимулює скорочення матки під час пологів і відокремлення молока під час годування груддю. Вивчення тварин виявило його важливу роль у парних зв'язках і прихильності всередині співтовариства.

В опублікованому цього року дослідженні Міхаель Косфілд і Маркус Гайнріхс із Цюріхського університету провели експеримент із вивчення впливу окситоцину на ступінь довіри.

Близько 130 студентів коледжу отримали у випадковому порядку дозу окситоцину чи плацебо. Половину з них було призначено «інвесторами», їм було видано гроші. Вони могли залишити гроші собі, могли передати їх частину чи всі гроші в «довірче управління» студентові, якого не бачили і з яким не були знайомі.

Передача грошей спричиняла їхнє потроєння, що давало довірителям великий прибуток. Потім людина могла залишити всі гроші собі чи визнати внесок інвестора і віддати йому частину грошей.

Інвестори, які отримали окситоцин, у середньому передавали більше грошей, ніж ті, хто отримав плацебо, і вдвічі більше з них — 45% проти 21% — виявили максимальний ступінь довіри й віддали всі гроші. Цікаво, що окситоцин не справив ефекту на те, яку кількість грошей довірителі повертали назад інвесторам. Це змушує припустити, що гормон збільшує довіру в ситуаціях, пов'язаних із ризиком і невпевненістю.

Пол Зак, невролог із Клермонтського університету в Каліфорнії, допомагав у спостереженні за швейцарським експериментом. Потім він виступив на зборах під егідою Управління перспективних дослідних програм у галузі оборони, де представив свою доповідь. Коли він закінчив, один із військових фахівців спитав: «Як можна використати це в майбутньому?»

За словами Зака, він уникнув відповіді на запитання. Вчений вказав на те, що класична техніка ведення допитів, де один зі слідчих виступає в ролі «доброго поліцейського», створює зв'язок між ним і ув'язненим, що, ймовірно, примушує мозок виробляти окситоцин. Він додав: «Ми просто показуємо нейрофізіологію, яка за цим стоїть».