«Треба скласти велику Україну з мозаїк малих батьківщин»

Наші експерти з Києва та Волині, ділячись враженнями і пропозиціями щодо сайта «Україна Incognita», наголошують на потребі самим писати справжню власну історію. Саме це і є закликом «Дня» до української спільноти. «Білі плями» історії, що має кожен регіон, ми можемо заповнити спільними зусиллями.

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, віце-президент Академії наук вищої школи України, віце-президент Асоціації українських письменників:

— «Historia est magistra vitae», — стверджували давні римляни. Проте наша українська історія (та, якої часто несила читати «без брому») раз по разу наче намагалася спростувати цю істину. Стежачи за неперевершеним українським умінням наступати на всі можливі граблі відразу, можна було дійти до цілком протилежного висновку: «Історія навчає лиш того, що не навчає нічого». Проте навряд чи й могло бути по-інакшому в народу, чия історія завше була (на жаль, і досі почасти лишається) предметом фальсифікацій недоброзичливців (і компенсаторної містифікації з боку частини «своїх»). А фальсифікована історія найменше потребує знання. У блискучому романі-антиутопії Юрія Щербака «Час смертохристів. Міражі 2077 року» є вбивчий пасаж про «безсмертність національної ідеї «моя хата скраю», що забезпечила нашому народу мир і благоденство у XVII, XVIII, XIX, XX i XXI століттях». На жаль, дуже близькою аргументацією обѓрунтовували зовсім нещодавно законодавче закріплення позаблокового статусу України... Газета «День» взяла на себе почесну (хоч і нелегку) місію навчати історії — з усіма її гіркими і славними сторінками (адже українці можуть похвалитися не лише міфічною «Араттою», а й цілком реальними здобутками світового рівня в культурі й науці; та й серед наших політиків і військовиків траплялися колись і люди, гідні поваги). Місію тим більше важливу, коли сьогодні більшість ЗМІ не виховують свого читача, а лишень розважають його (чи зомбують перед черговими виборами). Мені пощастило бути передплатником «Дня» упродовж майже всіх 15 років виходу газети. Отже, більшість історичних публікацій були доступні мені відразу ж і в паперовому вигляді. Але й для мене поява сайта http://incognita.day.kiev.ua/ є добрим подарунком — насамперед тому, що тепер усі ці матеріали будуть зібрані в системному вигляді й доступні для користувачів мережі. А майбутнє України визначатимуть саме ці користувачі.

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, Луцьк:

— Сайт «Україна Incognita» не просто на часі, він актуальний, як ніколи раніше. Для багатьох його відвідувачів це може бути чи не єдина можливість познайомитися з нашою справжньою історією. Адже недарма перша книжка з бібліотеки «Дня», котра мала саме таку назву, популярна і сьогодні. І якби її перевидати нині, стала б бестселером. Найголовніше, чим приваблює «День» у висвітленні питань історичних, це не пропагандистський підхід, а академічний, але з елементами, якщо можна так висловитися, пропаганди. Це — читається, і це означає, що видання на правильному шляху. Приваблюють репортажі з музеїв. Для багатьох, повірте, буде відкриттям, що в Україні вони взагалі є, а що вони такі змістовні й цікаві, подвійне відкриття. Мені як історику особливо імпонує рубрика «Сімейний альбом України». У світовій науці така інформація сприймається як одна з найправдивіших історій. Звичайно, трактування певних подій, що відбуваються у нинішній Україні, дають політики. Але дають зі своєї, як кажуть, дзвіниці. У них своя інтерпретація. А потрібно, щоб оцінку історії давали її безпосередні учасники. Це важливий елемент правди. І саме це й робить наш «День».

Григорій ГУРТОВИЙ, історик, засновник і директор Торчинського народного історичного музею (Волинська область), заслужений працівник культури України:

— Те, що робить через свої газетні сторінки, а тепер і завдяки новому веб-проекту «Україна Іncognita» газета «День», неможливо оцінити, бо це просто не має вартості. Це справа на віки. Проникати в усі таємниці української історії непросто, але, на мою думку, це робити конче необхідно. Бо закритих і досі тем, тем недосліджених, тем спотворених, надто багато. І треба поспішати, доки є така можливість. Адже потуги написати то спільний українсько-російський підручник, то ще щось насторожують. Багато хто писав за нас історію? Поляки, німці, росіяни... А треба, щоб писали її самі українці. Нині такий світ, що молодь 80 відсотків, якщо не більше, інформації черпає через Інтернет. Отже, треба доносити інформацію і через такі веб-проекти. Але для цього найперше — писати, писати свою історію. Якщо взяти лише нашу Волинь, скільки тут цікавих фактів! Кілька років тому під час будівництва у Торчині бульдозер відкрив... масові захоронення людей. Спочатку думали, що то був якийсь мор. Але виявилося — то було поховання австрійців, які воювали на боці Наполеона 1812 року. І саме під Торчином 21 вересня 1812 року їм дали рішучу відсіч. Тоді полягло понад 400 вояків. Коли ми почали досліджувати, то виявилося, що на території сучасної України мала постати держава Наполеоніада, а до цього широкому загалу були відомі хіба факти про рейд Наполеона на Москву... Або взяти національного героя Фінляндії Карла-Густава Маннергейма. Як були здивовані науковці з цієї країни, коли у нашому маленькому провінційному музеї на стенді побачили його портрет. Більше того, ми мали і схему руху військ, якими він командував під час Першої світової війни. А яка дивовижна сторінка з історії козацької Волині? Адже були й волинські козачі полки, і гетьмани з Волині. Один факт. Коли Богдан Хмельницький повертався на чолі війська із Замостя, то горохівський сотник Степан Гірич вручив йому білого у яблуках коня, на котрому Хмельницький і в’їжджав у Луцьк. Це факт для письменника. Нам є чим пишатися, є елементи слави і волинського краю, і кожен край має свої славні сторінки. Газета «День» є тим локомотивом, який збирає під своїми прапорами правдивих українських істориків.