Ультрафіолетове житіє Іони

Ми познайомилися рано вранці, тієї пори, коли саме місто має абсолютно нестерпний вигляд. Після бурної ночі я зі своїм приятелем, завзятим меломаном і гульвісою, опинився десь на краю Голосіївського парку в Києві, навпроти готелю «Мир». Там же, на зупинці, чекаючи на тролейбусну оказію, стояла вона. Яскраво-оранжевий костюм додавав їй схожості чи то з інопланетянкою, що потерпіла катастрофу, чи то з робітницею, що змушена заробляти собі на хліб насущний, працюючи на коліях поїздів. Для останньої, проте, в неї були дуже тендітні форми. Стрижка була майже під нуль; поросль, що залишилась у неї на голові, була розписана небувалими кольоровими ієрогліфами. Але вразило мене не її екстравагантне, зухвало невранішнє вбрання, а вираз найповнішої байдужості до всієї світобудови на обличчі. Так, може, дивляться дракони на спалені ними міста. Мій приятель внаслідок своєї природної схильності почав доладно тіпати язиком, на заздрість мені жваво оручи цілину нового знайомства. Дівчина відповідала односкладово. Половину букв вона не вимовляла — чи то внаслідок мовного дефекту, чи то дуріючи. Коли ж нарешті, вирішивши, що час брати останній бастіон, ми поцікавились її ім’ям, вона вимовила: «Іона». Хоча по- справжньому мало бути «Ірина» або «Альона». Але вийшло — що вийшло, і для себе я так і величав її відтоді — Іоною.

Наступного разу я побачив її за півроку, в околичному київському нічному клубі, нашвидкуруч переобладнаному із занепалого БК. У своєму марсіанському вбранні вона стояла впритул до величезного динаміка, що вивергав звук ураганної потужності. Танець її виглядав так, немов якби біоробот надумався виконати сарабанду. Тут, у штучному освітленні, Іона була напрочуд пожвавленішою і більш товариською. Мене, на мій подив, пригадала швидко. Виявляється, нам з другом рідкісно пощастило при тій першій зустрічі: побачити її на вулиці в денний, навіть ранковий час — марна річ. Іона тижнями не бачила сонячного світла. Обличчя її від цього набуло блідого відтінку, властивого всім нічним особам. Вдень вона відсипалася, увечері, після одинадцяти, переміщалася до ближнього клубу. Не знаю, чим можна пояснити нашу дружбу. Вона завжди з’являлася одна, в будь-якому клубі, на будь-якiй тусовці і, схоже, анітрохи від цього не страждала. За той час, поки ми спілкувалися більш- менш регулярно, я досить багато дізнався про неї. Про свою додискотечну історію Іона умовчувала. Звідки вона брала кошти і засоби на життя — також було незрозуміло, хоч вони дозволяли їй досить часто мотатися в Москву, яку Іона цінила набагато більше, ніж рідну столицю: «Тут усе померло відразу». В її вбранні кольори хльостали через край: фіолетовий, салатовий, рожевий. Її можна було побачити в найбанальнішому кримплені у велику квіточку. Через її напівдитячу манеру тримати себе я ніяк не міг зрозуміти, скільки їй років — худа, щупла, немов підліток, при цьому — темні очі і погляд людини, що немало побачила. Ні в яких розвагах, окрім багатогодинного руху на танцмайданчику або усмішливих медитацій у чилл-ауті, участі вона не брала. Відмовлялася навіть від спиртного. Сама ж практично годувалася «екстазі»; одного разу пропонувала й мені, але тут відмовився я.

Її однокімнатну квартирку на київській кам’яновугільній околиці, тобто Троєщині, складно було назвати житлом. Відмінною рисою інтер’єру було поєднання дорогих речей з найповнішою... ні, не вбогістю — порожнечею і бардаком. Обстановка кімнати обмежувалася велюровим диваном з пропаленою діркою, ді-джейською вініловою вертушкою, звуковими колонками типу «смерть сусідам» і безліччю переповнених попільничок. Стіни без картин і плакатів самі по собі являли собою шалений живопис. Але ще більше вражала кухня. Ніякі кулінарні процеси не плюндрували це приміщення із самого початку. Суворо і виразно: гора подушок, чорні стіни, розписані спеціальними фломастерами, і дивовижна лампа, від якої ці візерунки загадково світилися. Цей клуб на дому функціонував справно, і сусіди разом із дільничним, схоже, давно з цим змирилися.

Моментами мені її бракувало. Вона відлучалась все частіше, не попереджаючи, з’являлась так само раптово. Ні, почуття тут ні при чому — була, скоріше, якась напівнаркотична залежність, звичка до задоволення від якоїсь легкої шаленості, що вноситься Іоною в усе навколо. Це позавікове холоднувате створіння було як дорога приправа, без якої м’ясо життя здавалося дуже прісним. Досі пам’ятаю, як вона під настрій потягла мене десь опівночі в «Макдональдс», там, купивши гамбургер, витягла зі свого рюкзачка банку з павуками і на очах німіючої і бліднучої публіки неквапливо почала годувати своїх в’язнів гаряченьким. Під час останнього з її раптових і тривалих зникнень я піймав себе на тому, що мимоволі шукаю її. Одного дуже пізнього вечора, проходячи в «трубі» під майданом Незалежності, я почув неймовірний шум і регіт, неначе натовп гіпертрофованих діточок грав у чехарду. Підійшовши ближче, я переконався, що щось подібне справді відбувається: біля скляної стіни переходу з’юрбилася компанія підлітків, що дико гелготали, одягнуті вони були в неймовірно широкі мішкоподібні штани, напевно, дорогі, у спортивні куртки, натягнуті по самі очі в’язані шапочки. Деякі мали ролики, дошки для скейтбордингу або мозки. Реготали вони з так само вбраної дівиці, що сиділа собі під стіною навпроти з низько опущеною головою. Перед собою дівиця поставила те, чим голову прикривати — суміш кашкета, тюбетейки і ковпака і голосом, що ламається, як у хлопчиків у період визрівання, волала: «Пода-а-айте...» До головного убору було притулено фото медвяно усміхненого ді Капріо. На Іону це було несхоже, але я все ж підійшов ближче. Ні, і дівчина, і її дружочки були явно з іншого мурашника, більш прямолінійного і юного. Це вони зі скреготом і свистом вітру носилися слизьким гранітом на майдані Незалежності, збиралися здоровенними натовпами на будь-які концерти в центрі міста, розписували підворіття, огорожі та кути новобудов ламаними або ковзаючими різнокольоровими буквами, отаким нахабним клинописом, слухали солодко-гірку й відверто знущальну музику, що диктувала тілам пластику на зразок літер, які ця малеча писала на стінах. Компанія все сміялася і стукотіла своїми залізними іграшками об скло. Продавщиці квітів по сусідству несхвально косилися на цей осатанілий дитсадок. Дівчина біля стіни знахабніла до того, що, вже впритул роздивляючись людей, які пробігали в метро, голосила відкритим текстом: «Подайте, хто скільки може, у мене більмо на оці треба лікувати, і в мами також, і в бабусі, подайте, ми відстали від поїзда, грошей немає...» Ні з того ні з сього я уявив цю крикунку, що вона вганяє комусь ікла в шию, — не вийшло. Зате легко з’явилася зворотна картина: на загривок дівчини плавно і невідворотно опускається хижа щелепа. Мізансцена розширилася: вже і продавщиці, і міліціонер, що неподалік переминався собі з ноги на ногу, і перехожі — всі з гарчанням кидалися на дітлашню біля стін і впивалися їм у горло. Пожива була апетитною і кров — свіжою. Секундна мана вирішилась для мене усвідомленням: я ніколи не зміг би побачити Іону саме в цій пританцьовуючій по-своєму компанії і в цьому дешевому театрі жахів. Ті, що перейменували реп на хіп-хоп, ті, що розбризкують адреналін у своїх нескінченних гонках кривою, ті, що помилилися при народженні кольором шкіри, — ці хлопчики та дівчата могли бути тільки донорами, жертвами. Тільки горобцями, впійманими в сачок, тільки метеликами, що розмазуються плямами графіті по бетонних тупиках, чимось таким, гарячим та свіжим, яскраво розфасованим, що можна згодувати павукам у банці. Вони не могли бути вампірами — бо із самого початку вони налаштовані на віддання і демонстрацію себе, нехай навіть заради свого прищуватого марнославства. У компанію до Дракули скоріше годився я, дорослий і спустошений життям пень, або більшість тих, хто снував довкола. Іона ж взагалі знаходилась поза сутичкою — вона не забирала й не віддавала, вона могла що-небудь зруйнувати мимохідь, у тому числі й саму себе, але зробити це лише як додатковий рух у своєму танці байдужості — таким додатковим па з її нічних танців була й витівка з павуками в «Макдональдсі». Вона нікого не пожирала, нікому не давалася. Їй було все одно. Її могло і не бути.

Недолік моєї історії — у відсутності ефектної кінцівки. Ніяких драм, занапащених життів та інших фіналів у стилі совкового кіно періоду ранньої перебудови. Просто зрештою Іона зникла разом зі своєю неймовірною квартирою. Випарувалася. Стерлася з усіх файлів. У череві якого Левіафана сидить тепер ця безстатева мандрівниця? Тягне в себе кокаїнову лінію десь у Петербурзі? Переміщається в рапіді серед ламінованих інтер’єрів якого-небудь клубу, що ще не збанкрутував? Сидить, як завжди, в самотності, втопивши погляд у стіну чергового чилл-ауту? Розчиняється в наркотичному раю Амстердама?

В моєму варіанті реальності ранками, як і раніше, нестерпно підвивають тролейбуси.