В оздобі – жодного повтору!

Раритет, і це — фрагмент лави для моління вищих духовних осіб із Бернардинського костелу, представлено в постійній експозиції Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства Національної академії наук (проспект Свободи, 15).

Як розповів «Дню» завідувач сектору експозиції ЛМЕХП Андрій КОЛОТАЙ, лаву виготовив у XVII столітті майстер Павло (Григорій) з міста Бидгощ, що біля річки Брда на півночі Польщі. «Потрапила лава до нашого музею у часи масового закриття храмів у Радянському Союзі — церкви тоді нищили, робили з них склади, — говорить Андрій Колотай. — Маємо в експозиції одну, кутову, секцію цієї унікальної і цінної пам’ятки. Доля ще двох її фрагментів, на жаль, невідома. Цей монументальний комплекс містився в пресвітерії, місці для обраних, східної частини храму, біля престолу. А традиція спорудження таких лав у костелах сягає Середньовіччя».

Дата народження майстра бернардинської лави невідома. Є лишень інформація, що Павло став монахом 1606-го і тридцять вісім років різьбив, створюючи шафи для ризниць і лави для багатьох монастирів. «Із них, крім львівської, збереглася тільки лава монастиря у місті Лежайськ над Сяном у Польщі», — каже музейник. І додає, що майстер Павло помер 1644 року і ввійшов в історію як неперевершений різьбяр, твори якого засвідчують його неабиякий талант і надзвичайну технічну майстерність.  

Лави для моління в храмах ставили до стін абсиди (склепіння). Вони були заввишки 5 метрів. Один модуль — завширшки 2 метри. Монтували модулі на невисокому міцному, дубовому, подіумі і завершували масивним карнизом.

«Конструкція зумовлена її функціональністю», — говорить Андрій Колотай. А мені навіть «на швидке око» видно, що все у ній передбачено для максимальної зручності. Нижня частина стінки — це опертя для сидінь, розділених поруччям на три особи. Спереду на рівні обличчя людини, що там сиділа, лава відгороджена парапетом, на якому змонтована дошка для пюпітра.

Сидіння піднімаються. Отже, за потреби, священик міг не тільки сидіти — стояти теж. І йому було комфортно, бо вправний майстер врахував-вирахував  — зріст середньостатистичної людини. До слова, відстань від сидіння до пюпітра є достатньо великою, а це означає, що різьбяр брав до уваги й статуру. Тому й габаритним отцям не було у лаві затісно. 

Лаву прикрашають різьблені рельєфи, скульптурні вставки. Їх багато. Аж очі розбігаються. Пишна об’ємна різьба та інтарсія — всюди! В оздобі — жодного повтору! Маскарони, херувимчики, леви, чудернацькі птахи, всякі-різні рослинні «замальовки» та багато чого іншого, що, на перший погляд, навіть і не мало би поєднуватися... Але ж поєднане! «І це насправді — найвищий пілотаж різьбярства, бо пластика — дуже сильна», — наголошує музейник. І додає, що  загалом майстер Павло використав для оздоби 11 (!) порід деревини.

«Бернардинська лава — це унікальний у своїй вишуканості та різноманітності твір епохи Бароко, досконалий за пропорціями та композиційними членуваннями», — говорить Андрій Колотай. І, звісно, запрошує відвідати музей, аби поглянути на цей рукотвір XVII століття, який насправді вражає.

Біля раритету проводять лекції для студентів, що вивчають різьбярство на кафедрі художнього дерева Львівської академії мистецтв. Також для майбутніх дизайнерів та архітекторів з інших вишів (лісотехнічного та політехнічного університетів).

Бо ця річ справді варта уваги — для дослідження, для вивчання, для прикладу. Та й загалом — для захоплення.