ВІЙСЬККЕРІВНИК

Прізвисько військкерівника було Полкан. Він цілковито відповідав йому та вибраній ним професії.

Урок починався з того, що він двадцять хвилин бродив класом поміж рядами, ніби збираючись на думці, наближався до підручника, заглядав у журнал, ворушив губами. І от коли вже спіла, налита соком думка готова була зірватися яблуком із вуст підполковника, він швидко починав рухати нижньою щелепою, наче фокусник, із рота якого повинна була з'явитися кулька, і нарешті прорікав:

- М-так!

Хмара розряджалася сміхом. Успіхи підполковника щиро радували багатьох. Але в мене з ним взаємини не склалися більшою мірою, ніж в інших. Він вирішив мене дістати, а я подумав - не варто.

На другому занятті він наказав класу пройти строєм. Усі пройшли, як слони. Потім він скомандував: "Вільно", - і став походжати позаду огорожі спин, яка покосилася, переводячи двостволку погляду з однієї розхлябаної постаті на іншу. Моя далеко відставлена ліва нога видалася йому занадто "вільною", і, маючи обмежений запас слів, він народив дуже цікаву фразу:

- Рильов! Чому ти такий... невродливий.

Я до своєї зовнішності ставлюся без трепету й обличчя перед дзеркалом не пудрю, але його заблукана куля мене зачепила. Тим більше, що сам підполковник нагадував кажана в кашкеті. І за розміром, і за формою. Тому я тут же відповів:

- Тому, що ви такий вродливий.

Ті, що стояли поряд, зареготали. Він не розчув, але мене "сфотографував" і заніс до списку майбутніх козлів відпущення.

На наступному занятті, коли всі пройшли ще менш успішно й після команди "Стій, раз два" зупинялися хвилин із десять, наскакуючи одне на одного, як залізничні вагони, котрі сходили з рейок, він сказав солодким, як рафінад, голосом:

- А зараз ми подивимося, як ходить Рильов. Вийти зі строю.

Я уявив, як він насолоджуватиметься цим видовищем усенародно, і в мені теж прокинулася пристрасть до сюрпризів. Я вийшов зі строю повільно й урочисто, задираючи ноги до пояса, як почесна варта біля Мавзолею.

Підполковник був шокований. Публіка бушувала. Отямившись, він заволав:

- Кругом!

Я повернувся на 360 градусів й опинився знову до нього обличчям.

- Кругом!

Усе повторилося. І так сім разів. Певно, його заклинило. Потім військкерівник спитав, чи не було в мене в роду психічно ненормальних. Я відповів, що ні, не було. Тоді він дозволив мені стати назад у стрій. Що я і зробив не менш урочисто.

Війна почалася. Полетіли двійки і трійки. Він мене громив. Іноді я їх отримував, правда, з поважних причин. Наприклад, за складання заліку зі стрільби з положення лежачи.

Він командував:

- Приготуватися. Лягай. Ціль бачиш?

Той, хто складав залік, відповідав:

- Бачу.

- Вогонь.

Трах-тарарах.

А зір у мене не того: короткозорість, але окуляри я носити соромився. І до команди "Лягай" усе йшло чудово. Але тільки-но він спитав, чи бачу я ціль, я чесно відповів, що не бачу. Він не повірив.

- Бачите ціль? - перейшов він на ви. - Чи ні?

Що я міг удіяти? Не брехати ж.

- Не бачу, - тупо продовжував я наполягати.

Його заклинило знову. І після кількох моїх героїчних спроб роздивитися ціль вліпив "два".

Іншого разу треба було показати абсолютно правильну поведінку в разі ядерного вибуху. Нам, чотирьом майбутнім жертвам нападу, видали гумові костюми і протигази. У жахливу червневу спеку ми, наче екіпаж астронавтів, закинутих на Місяць, сумовито пошкандибали на шкільне футбольне поле. Завдання було таке: за командою "спалах звідкілясь" упасти у протилежний від нього бік. Наприклад, на "Спалах прямо" гепнутися назад.

Комісія знущально витріщалася на нас, із досвіду уявляючи, як усередині "скафандрів" поту натекло вже по кісточки. Одного не врахував військкерівник: у цій гумовій ізоляції ні дідька не чутно. І коли він заволав "Спалах позаду", ми, не розібравши, попадали, наче розрубаний навпіл кавун.

Двоє з нас гепнулося ліворуч, а двоє - праворуч. Ядерна хвиля накрила всіх, але, отримавши повну дозу опромінення, трійка у чверті висвітилася тільки в мене.

Це був мій крах як потомственого хорошиста. Проте заради красного слівця не пожалієш і військкерівника.

Сам він, до речі, теж мав у запасі два улюблених жарти. Перший був такий:

"Тобі за цю відповідь треба в зад вставити лом, нагрітий з одного кінця. Причому засунути холодним. Знаєте чого? Щоб ніхто витягнути не міг", - у цьому місці підполковник довго й розкотисто сміявся.

А другий жарт, якщо до дошки прямував хтось перевальцем, звучав так: "Що ти йдеш, як вагітний пацюк на водопій!"

Якось цю чергову хохму він видав повненькій дівчинці, котра шкандибала до дошки.

Наступного дня йому довелося, червоніючи, виправдовуватися перед її батьками і директором школи. Трохи засмутившись після інциденту, підполковник скаржився у класах:

- Ну що ви все вдома розповідаєте. Я ж із вами жартую, як... тільки тут.

Якщо перекласти з військової мови нормальною, вийде, що він говорить дотепно з нами, як із близькими людьми, тобто такими, котрих можна зустріти тільки в казармі.

Але я залишався для нього постійним джерелом роздратування.

Підполковник вирішив отримати блискучу перемогу в суперечці. Було це так.

Мама випрала мені зелену військову сорочку, і я приперся у звичайній.

- Де твоя форма, Рильов? - підступно запитав Полкан.

- Мама випрала, не знаючи, що сьогодні, як на лихо, урок ПВП.

- Випрала! - передражнив військкерівник. - Я от свою вже два роки не перу - і нічого.

Зависла здивована пауза. Він відчув, що потрібні додаткові роз'яснення, й додав:

- Головне - носити акуратно.

Вирішивши перевести стрілку, він витяг пошарпані спогади про власні випробування ядерної бомби. Довго розповідаючи, як лежав у незатишній траншеї, він, провівши рукою по лисій голові, мило закінчив:

- Ось там я й утратив своє розумне волосся.

Не втримавшись, я бовкнув:

- Що було у вас розумного, і те ви не вберегли...

Це було передостанньою краплею. Останньою стала вправа з віддання честі на ходу.

Битва розверталася в коридорі школи. Військкерівник, ніби пам'ятник, стояв посередині. Треба було промарширувати, чітко карбуючи крок, з одного кінця коридора у другий. За п'ять метрів до начальника, напівобернувшись, віддати йому честь і потім, коли він опустить свою клішню, впустити свою. Здається, досить просто. Але в мене гарно не вийшло. Мода була в той час: черевики на високому підборі, сантиметрів із п'ять-шість. Я в них насилу пересувався, а вже як у них марширувати, зрозумів, тільки коли рушив. Гуркіт стояв такий, наче копитами бив гусарський ескадрон, який гарцював. До того ж у мене завалювався вбік то один каблук, то другий. Щоб не гепнутися, я весь час дивився собі під ноги і так захопився цим заняттям, що геть забув про товариша підполковника. Коли я порівнявся з ним, він автоматично підняв руку, а я - ні. Відійшовши на чималу відстань, я нарешті пригадав, навіщо тут перебуваю, і приставив долоню до скроні одночасно з тим, як він обсмикнув свою. Вийшло навпаки, наче не я йому віддав честь, а він мені. Луна сміху, агонізуючи, довго шаленіла в коридорі...

Моїми та його стараннями за рік викарбовувалося "три". Тато пішов до військкомату діставати довідку про мій поганенький зір, що було чистою, мов бинт, правдою.

Як професор, він, щоб віддячити, звичайно обіцяв допомогти захистити дисертацію.

І воєнкоматівському майорові він пообіцяв захист кандидатської.

Але яка тема дисертації могла бути в майора, котрий відає відправкою новобранців до армії? На зразок "У який колір треба пофарбувати військкомат, щоб призовники ломилися туди ще до одержання повісток". Досі це військова таємниця.

Від початкової військової мене звільнили. Тепер я міг відігратися на повну котушку. Але гра була б нечесною, тому що ніби не на рівних.

Сидів на уроці тихо, мов опудало. Та й узагалі притупилася гострота бою, оскільки я закохався в одну вродливу однокласницю. Згодом вона стала путаною, що свідчить про мій гарний смак. Але до підполковника це вже не має ніякого стосунку.

Тепер я згадую про нього з теплом, розуміючи, чому найобожнюваніше, майже материнське слово у військкерівників щодо школярів - "засранці".