Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ: «Мені було приємно, що у задурманену марихуаною країну я передав свій здоровий горілчаний досвід»
«ПІСЛЯ МІСЦЕВОЇ БІЙКИ НА КАНАРАХ НА МЕНЕ НАЙБІЛЬШЕ ВРАЖЕННЯ СПРАВИВ ВУЛКАН»
— Оскільки я у даний момент представляю рубрику нашої газети «Тайм-аут», я маю право поцікавитися, як ви, художники, відпочиваєте?
— Ось, зараз відвалився від столу та відпочиваю.
— Тоді сформулюємо нове запитання: який вид відпочинку може дозволити собі найвідоміший та успішний український художник-карикатурист?
— Дивлячись, що розуміти під словом «успішний»?
— Те, що під цим словом розуміється в усьому світі: слава й гроші.
— Що стосується слави, я успішний карикатурист. А що стосується грошей — навряд чи. Кінці з кінцями доводиться зводити.
— А як тоді живуть українські початківці-карикатуристи?
— Початківцям зараз особливо важко. Треба бути диким фанатом, щоб займатися цим ремеслом. А щоб вийти на хороший професійний рівень, треба витратити декілька років. Тому в нас молодих карикатуристів раз-два і нема. Лук’янченко з Києва та Локтєв із Запоріжжя.
— Звідки ж з’явилися твої географічні можливості: так активно помандрувати матінкою- Землею?
— Мої географічні можливості дійсно виявилися майже безмежними. Діапазон — ширше не вигадаєш: Гавайські острови, Канарські острови, Америка, Японія, Європа. Але все це відрядження, а не турпоїздки. Призи я отримував у 27 країнах, і в понад двадцять їздив за ними сам. Якщо приз пристойний, позичаєш гроші й купуєш квиток. Але часто організатори оплачують і дорогу.
— А не було таке: позичив грошей, приїжджаєш, а там тебе «кинули»?
— На щастя, не було. Буває інакше: запрошують приїхати одержати приз, а якщо не приїхав — приз «зникає».
— Вони вдають, що образилися?
— На зразок того. Вони думають: класно, що не приїхав, — можна «зажати». Цим відрізняються наші брати-слов’яни: югослави, болгари... Поляки вже пунктуальніші. Мабуть, сусідство з Німеччиною дисциплінує.
— Розкажи про той легендарний випадок, коли ти виграв ледве чи не квартиру.
— Дійсно, я отримав вельми пристойну премію в 1990 році — 14 тисяч доларів. За перемогу на конкурсі найбільш тиражної газети світу (у неї понад 20 мільйонів читачів) — «Іоміурі Шимбун». Японці — люди багаті та проводять щорічно конкурс карикатур. Призовий фонд до 50 тисяч доларів. Я виграв престижний приз імені японського карикатуриста Хідезо Кондо. Це було ще за часів СРСР. Мене запрошували в кореспондентський пункт у Москві цієї японської газети, пригощали саке, брали інтерв’ю.
— Радянська система не відібрала валюту, як це було раніше? На зразок офіційного грабунку гросмейстерів, тенісистів і т.iн.?
— Ні. Час був вже перехідним. Але з іншого боку, Зовнішекономбанк, де мені видали цю суму, потім просто закрив рахунки. Тому подальші його клієнти нічого не отримували... На ці гроші я купив квартиру.
— Непогано було б отримувати таку надбавку щорічно.
— Японці після цього чомусь перестали мене любити — більше у них нічого не вигравав. Зате на Канарах я отримав 8 тисяч...
— Як людина, яка об’їздила багато країн, розкажи про щось найбільш екзотичне чи кумедне. Задорнов раніше кепкував, що нашій людині не можна одразу кидатися у Штати, їй треба поступово звикати до закордону: Монголія, Болгарія, Німеччина.
— У цьому плані я майже дотримувався порад Задорнова. Спочатку з’їздив до НДР, до Берліну. А потім відразу пішли: Гавайські острови, Англія, Бельгія.
— Розкажи все-таки про Гавайські острови. Наші бідні співвітчизники (на відміну від багатих) про них багато чули, але не бачили нічого, крім проспектів.
— Гавайські острови — це однаково немовби складова США. Там з одного боку — буяє природа та місцеві аборигени-полінезійці, але з іншого — цілком американський сервіс. Дороги підсвічують вночі і т. iн. Тому мені більше сподобалися Канари, що належать Іспанії. Вони менш схильні до впливу індустріальної цивілізації.
— Там що, дерев’яні туалети, як у нас?
— Туалети не дерев’яні, але, наприклад, базари дуже змахують на наші. А якщо взяти природу в чистому виді: океан, берег, скелі, то, кажучи чесно, — Крим мені миліший.
— Ну ось, знову патріотизм! Ти екзотики дай нашим читачам, екзотики! Природа ж Криму більш переможна, ніж тропічна?
— Кримські ботанічні сади, які виходять на берег, думаю, не поступаються тропікам. А у тропічній природі небагато принадного — через гущавину без мачете не продерешся. На Гаваях вийдеш на яку- небудь галявинку — трава до пояса. Але ти поступово на неї підіймаєшся, й раптом починаєш відчувати, що ти йдеш не по землі, а по траві. Вона пружинить під твоїми ногами!
— Ось ця деталь вже гріє...
— Друга «тепла»деталь — кокоси падають з пальм на голову... А взагалі про Гаваї у мене більш прісне враження, ніж про Канари, тому, що запросив туди університет мормонів. Згідно з їх переконаннями зовсім не можна пити. Навіть чай. Заборонено будь-який тонізуючий напій. Там відбувався семінар про гумор.
— Уявляю, з яким сумним настроєм ти там виступав...
— Ось-ось. Канари — інша річ. Тільки приїхав туди — одразу на бійку нарвався. Прямо як у кіно: мобілки летять у всі сторони, все так, як повинно бути.
— То це наші там билися?
— Місцеві. О дев’ятій ранку виходжу з готелю в місті Санта-Круз- де-Тенеріфе і бачу: величезний красивий іспанець iз тоненькими вусиками, у червоній сорочці, із золотим ланцюгом, йде слідом за двома невисокими джентльменами у костюмах сталевого кольору. В одного з них дипломат. Іспанець, темпераментно жестикулюючи, лається. Нарешті він хапає одного з цих джентльменів. Той флегматично ставить дипломат і декількома прийомами карате вкладає красеня-гіганта на тротуар.
— Тобто з боку це виглядало, як корида: бик і тореадор?
— Схоже. Декілька точних рухів — і в один бік летить ланцюг, в інший — мобілка. Ще трохи — і вуса б полетіли.
— Звичайно, хто бачив (або брав участь) наші бійки, завжди підкреслюють відсутність естетики. Мовляв, потворна сцена й більше нічого.
— А тут — чудовий епізод для бойовика. Після бійки на цьому канарському острові Тенеріфі, на мене найбільше враження справив вулкан Тейде. Весь острів власне і є вулканом, і його центр — колосальний, на десятки кілометрів тягнеться кратер. Він рудого кольору.
— На зразок берегів озер біля Кривого Рогу, де замість піску — викиди мідного купоросу. Тільки там штучна плавильня, а вулкан — природна...
— Ось-ось. А на дні цієї природної плавильні — вулканічні бомби (реальний науковий термін). Це лава, що застигла у формі вертикальних фігур. Закам’янілі сплески. Вони нагадують людей, тварин, дерева. Приголомшуюче видовище! Навколо там юрмиться багато туристів: американці, японці, французи. Тільки наших не видно. Нові росіяни і українці займаються тим же, що й старі — п’ють горілку. На побережжі. Зрідка вони роблять вилазки на пляж — вихолодити розпаленіле алкоголем тіло.
— Приблизно так у радянські часи відпочивали шахтарі на Чорному морі.
— Мене відмінно прийняли у сім’ях місцевих художників. Коли вони збираються — люблять покурити марихуану. В одного господаря прямо на підвіконні в діжці марихуана і росла. По-домашньому. Він пояснював, що шишечки не курить, вони «вставляють» міцно. Мовляв, не наркоман же він. А ось листочки — запросто. Вони вважають спиртне більш шкідливим. Пускають «косяк» по колу серед гостей. Я спробував — мені не сподобалося.
Зате я їх горілку навчив пити. На вечірку з’явився місцевий крутий поет. Він другий день перебував у стані загулу та був не проти поекспериментувати. У мене була вітчизняна чекушка. Можна, звичайно, купити й в них горілку, але тоді екзотика зникає. А тут все наше: етикетка, пляшка, вміст. Я їм слов’янську технологію вживання показав. Як треба одним махом випивати та помідорчиком закушувати. Крутий канарський поет ледве витримав процедуру, закашлявся. Однак через пару днів я побачив таку картину в місцевому барі: сидить за столиком чоловік п’ять, і наш поет з поважним виразом обличчя пояснює їм, як правильно пити горілку. Він наливав кожному повну чарку і примушував перекидати «одним махом». Причому й сам демонстрував непогане вміння. Потренувавшись, він відмінно освоїв процес. Мені було приємно, що у цю задурманену маріхуаною країну я передав свій здоровий горілчаний досвід. «З ЯПОНЦЯМИ ТРЕБА ПОВОДИТИСЯ ОБЕРЕЖНО»
— Це екзотичні південні враження. А як щодо Сходу? Не було у тебе, наприклад, у Японії, відчуття, що ти потрапив у цілком іншу систему цінностей, зі своїм особливим устроєм та філософією?
— Чесно кажучи, Японія мене не вразила: однакові будиночки-коробки, де живуть однакові японці.
— Я бачив по телевізору, як з передмістя Токіо в електрички народ набивається щільніше, ніж у наші. Буквально шкереберть їдуть на роботу.
— Може, це була пропагандистська програма? Я їздив у електричці у годину пік в університет в Осаці. Сидіння обтягнуті велюром, довкола кондиціонери. З погляду комфорту — прекрасно. Там здивувало інше — зоологічний феномен. Скрізь скрекочуть цикади. Вони сидять на стінах, балконах, вікнах. Вони такі дзвінкі, що навіть заглушають розмову. Чувши про чудеса японської техніки, я спочатку подумав, що цей звук виробляють якісь електронні пристрої.
— Тобто цикада може претендувати на те, щоб стати символом Японії, замість кривих самурайських мечів та сходу сонця?
— Цілком. Бачив я їх палаци, храми, пагоди. Знаменитий Золотий Храм. Вони, як не дивно, викликають відчуття, що все це не справжнє. Що це декорація для туристів.
— А у стосунках між людьми істотна різниця?
— Безумовно. Тут з ними треба бути надзвичайно акуратними. Я знав людей різних країн, але найбільш особливі японці. Вони досить нервові та відсторонені. Якщо, наприклад, почують, що ти з України, тобто з країни колишнього Радянського Союзу — можуть демонстративно відвернутися.
— У Пелевіна в «Чапаєві та Пустоті» є чудова сцена горілчаного братання японця з українцем. Ти не зміг iз яким-небудь японцем так «закорешитися»?
— Один момент «закорешання» був. З учасників конференції ми були у готелі утрьох: японський професор з Токіо, німець, який живе в Ірландії та я. У мене була пляшечка коньяку й я запросив їх до себе. Номери, до речі, у них просто крихітні. Все жахливо мінімізоване... Я чув, що японці швидко хмеліють. Саке — слабеньке. Коли залишилося півпляшки, у японця зовсім заплітався язик. Але коли його злегка розвезло, виявилося, що він дуже добродушна та мила людина. Очі потепліли. Японський лід розтав! Він зовсім по-нашому побіг, приніс закуски. Природно, рибної, оскільки у їхніх магазинах риби — незчисленна кількість. Він приніс рибні пластівці. Це щось на зразок наших кукурудзяних, тільки зелені та відливають перламутром. Якщо їх заварювати в кип’ятку — виходить національний японський суп. Смак досить цікавий, але я навіть не можу його ні з чим порівняти. У нас немає аналогів. Коротше, наш коньяк і японська закуска значно зміцнили українсько-японську дружбу.
— Давай і закінчимо на гастрономічній ноті. Пригадай яку- небудь імпортну страву, яка й досі тобі по душі.
— Швейцарське фондю. Я пригощаю ним усіх своїх друзів. Приготувати його нескладно. Треба взяти чотири шматки різних сортів сиру (обов’язково, щоб серед них була «Косичка»). Десь по сто грам кожного. Перетерти на тертушці, а потім сирну стружку переплавити у каструльці. Додати туди трошки часнику та чарку горілки. Потім цю масу підтримувати на маленькому вогні у напіврідкому стані.
Заздалегідь треба приготувати сухарі з бiлого хлiба. Але вони повинні тільки зверху підрум’янитися, а усередині повинні залишатися м’якими, щоб їх можна було наколювати на виделку. На зразок грінок. Ось, власне і все. Наколюєш сухарик, вмочаєш у фондю та насолоджуєшся божественним смаком. Чудова закуска! Це вельми самодостатня страва. Вона здатна замінити різноманітно накритий стіл.
Костянтин РИЛЬОВ, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День»
Як бачте, дорогі читачі, зустріч з Володимиром Казаневським, виявилася для вас не тільки цікавою, але й корисною. Вже у фіналі нашого рандеву він пригадав, що вся Європа та Америка виявилися за бортом його спогадів (крім фондю). А це — пригоди при переході через бельгійсько-французький кордон, місяць роботи на легендарному Монмартрі у Парижі та ще багато іншого. У подальших публікаціях ми обіцяємо це усунути. Щоб ваші уявлення про планету (звичайно, через «призму бачення» художника Казаневського) були більш повними.
