Запрошення до мовчання

Едуард Трирог явно вважає за краще з’єднувати різноманітні графічні матеріали між собою (при цьому практично всі його малюнки монохромні). Проте, парадоксальний тільки, якщо можна так сказати, рецепт тієї або іншої роботи. Результат завжди навіть не гармонійний, а просто — природний.

Може здатися, що природність графіки полтавського художника — в її простоті. Насправді ж це — вільне дихання або, по-іншому, людська (і творча) чесність. Мета, начебто, передача певного стану-настрою (художника), але одночасно — відвертість для будь-якого іншого трактування (що пропонуються глядачем). Роботи Едуарда Трирога не розповідають, тільки трохи натякають. Їх не треба домислювати, з ними не обов’язково погоджуватися. Навряд чи це запрошення до діалогу, швидше — до мовчання вдвох.

Спогад про китайське і японське мистецтво буде цілком доречним, однак відноситися до подібних аналогій потрібно все ж таки з відомою обережністю. Первинний поштовх — так. Захоплення, спочатку серйозне ,що з роками анітрохи не зменшилося — безумовно. Однак всього-навсього наслідування, в якому назавжди залишається образливий присмак дилетантства, — це вже не про Едуарда Трирога.

Графіка полтавського художника, як можна здогадатися, про красу світу і сумну чарівність речей. Тут світ ототожнюється з природою, в яку, однак, здатні абсолютно органічно вписатися прозаїчна рукотворна бочка («Створення дощу») або суто урбаністичні стовпи («Весна стовпів»).

Що ж до речей, то це майже винятково квіти, відносна рукотворність яких зводиться до того, що вони зібрані в букет, і лише одного разу — напівзанесений піском старий парусний човен на пустому березі («Пам’яті Гріна»).

Світ Едуарда Трирога — живий. Мабуть — вічний, але при цьому — не всесильний. Швидше навпаки — в ньому постійно відчувається якась зворушлива крихкість, майже беззахисність.

Звідси — роботи-заклики, а часом навіть — роботи-благання, звернені до тоненьких стеблин, що не вчасно пробилися на світло («Не замерзай», «Важкі квіти, або Вузька смужка неба»).

Звідси — щемлива, болісна і урочиста радість весняного відродження мертвих, здавалося б, шматків дерева («Друге дихання», «Душа дерева»). А от спокій і гармонія виникають в роботах Едуарда Трирога не так часто, зате звучать в повну силу («Легке дихання»).