На волі — 28 хвилин...

Перша сесія ВР VII скликання ознаменувалася не лише бійками та протягуванням сумнівних під кутом зору української державності рішень     — крім інших, було зареєстровано також два законопроекти, покликані гуманізувати кримінальну відповідальність. Так, народний депутат від фракції ВО «Батьківщина» Віктор Швець зареєстрував проект Закону про службу пробації (який було передано на розгляд у комітети) і «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків». Щодо першого передбачається запровадження пробації           — сукупності наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються за рішенням суду до осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувачуваних або визнаних судом винними у вчиненні кримінального правопорушення невеликої та середньої тяжкості, як зазначено в пояснювальній записці до законопроекту. Таким чином, досить давно запроваджений британсько-американський досвід соціальної роботи з правопорушниками знову отримав шанс з’явитися й в Україні. Адже про необхідність запровадження такої служби йшлося набагато раніше, в тому числі на рівні змін до законів і законопроектів — і в 2006-му, і в 2007-му, і в 2009 роках (так, «День» писав про це ще у № 200 від 4 листопада 2004 року). 16 січня 2013 року уряд схвалив зазначений законопроект. За словами міністра юстиції Олександра Лавриновича, відповідні органи існуватимуть у структурі Державної кримінально-виконавчої служби. Згідно з другим зареєстрованим у ВР законопроектом, передбачається запровадження інституту кримінальних проступків.

Як зазначили «Дню» у відповідь на запит співробітники Державної пенітенціарної служби в Україні, «однією з функцій органу пробації буде здійснення нагляду та проведення з клієнтами пробації соціально-виховної роботи. Ця робота проводитиметься за індивідуальним планом з урахуванням оцінки ризиків вчинення клієнтом пробації нових кримінальних правопорушень і передбачатиме диференційований підхід при наданні консультативної, психологічної та інших видів допомоги, сприятиме працевлаштуванню, залученню до навчання, участі у виховних заходах та соціально корисній діяльності». Крім того, пишуть фахівці ДПС, орган пробації у взаємодії з установами виконання покарань, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування сприятиме засудженим, які готуються до звільнення, у визначенні місця проживання після звільнення, влаштуванні до спеціалізованих установ для звільнених, влаштуванні до закладів охорони здоров’я людей, які потребують стаціонарної медичної допомоги, у працевлаштуванні працездатних осіб.

Як наслідок, завдяки ухваленню цього закону очікують на зменшення кількості засуджених, зниження рівня рецидивної злочинності та економію державних витрат на відповідні установи.

Таким чином планується розв’язати цілу низку нагальних сьогодні проблем, перелічених вище серед напрямків діяльності органів         пробації. У пояснювальних записках до обох законопроектів зазначено, що їх ухвалення не потребуватиме додаткових бюджетних коштів.

Утім, які перспективи розгляду цих законопроектів і яким чином це буде втілено на практиці в українських реаліях? Про це «День» запитав експертів. Також пропонуємо читачам репортаж нашої кореспондентки Катерини ЯКОВЛЕНКО із жіночої колонії на Донеччині.

ЖІНОЧА НЕСВОБОДА

Реабілітація засуджених наразі — турбота їх самих і громадських організацій, вважають експерти

Приазовська виправна колонія № 107 — колонія мінімального рівня безпеки для утримання жінок, уперше засуджених до позбавлення волі. Загалом в Україні 13 колоній для засуджених жінок різного рівня безпеки, в Донецькій області таких дві: Приазовська й Сніжнянська виправна колонія № 127 (нагадаємо, про умови утримання й проблеми в колоніях «День» уже писав у № 138 від 8 серпня 2012 року).

МИ ТУТ НЕ СКАРЖИМОСЯ

«Є різні міри покарання. Тут люди, позбавлені волі. Вони ходять територією, працюють, готують, вчаться, стежать за територією, ходять до церкви. Але вони не можуть вийти за територію — це найголовніше», — пояснюють нам працівники колонії. На території є й арештний будинок. Три камери на вісім осіб. Останнім часом дуже рідко всі камери бувають зайняті. Максимальний термін перебування в арештному будинку — п’ять місяців.

Територія самої колонії досить доглянута й велика. Усюди ростуть дерева й кущі, є клумби. Вміщуються два гуртожитки, церква, школа, бібліотека, їдальня й актовий зал, виробничі цехи, сараї для господарства, лазня й перукарня. Дівчата (тут їх називають так) організували свій театральний гурток, проводять виступи, співають і танцюють. З розваг іще телевізор, шашки й шахи, а от радіо й інші засоби зв’язку тут заборонені.

Гуртожитки багатоповерхові. Умови найпростіші. У кімнатах, де живуть дівчата, стоїть кілька десятків ліжок, є кімнати, де ці ліжка двоспальні. Загальна кухня, санвузол. Душ і лазня в іншому приміщенні, на іншому кінці двору. Поряд з гуртожитком бібліотека, церква й школа. У школі вчаться 30% засуджених. У вищому навчальному закладі — лише одна дівчина.

У церкві регулярно проходять служіння. Незважаючи на те, що вона належить православній церкві, сюди приходять служити священики шести різних релігійних організацій.

У бібліотеці нараховується близько дев’яти тисяч книжок. Як нам розповіла бібліотекар, дівчата сюди приходять часто, книжок їм вистачає. Тут є й класична література, й сучасна, й релігійна. Частенько книжки приносять громадські організації. І якщо раптом яка-небудь дівчина захоче прочитати що-небудь, їй цю книжку знайдуть. У приміщенні, де міститься бібліотека, є й підшивка різних видань, але здебільшого правового характеру.

Щодо господарства — пекарний і макаронні цехи, дівчата також роблять самі сметану. Цим керівництво колонії дуже пишається, кажуть — сметана виходить дуже смачна. Тут вирощують картоплю, вигодовують поросят, тому, як говорять працівники колонії, прогодувати засуджених на норму 6 гривень на день можна. До речі, в їдальні на всіх місць не вистачає, тому харчуються в кілька змін. Це проблема не лише Приазовської колонії, а й більшості подібних закладів. Виняток з правила — Галицька виправна колонія, де на 202 засуджених 270 місць.

«Годують нас нормально. Буває так, що сьогодні суп і завтра суп, але післязавтра — борщ. У деяких сім’ях і не так буває. Ми тут на це не скаржимося», — говорить засуджена Світлана.

А на що скаржаться? Ні на що. Принаймні, жодна засуджена нам не зізналася в тому, що тут їй погано. «Жінки скаржаться найменше. Менше, ніж чоловіки. І частенько ці скарги не пов’язані з перебуванням у таких місцях. Я думаю, що ці проблеми швидше стосуються оплати праці. Середня зарплата набагато менше мінімальної», — говорить Олександр БУКАЛОВ, голова ради громадської правозахисної організації «Донецький меморіал».

Якщо говорити про Приазовську виправну колонію, то основний профіль її виробничо-господарської діяльності — швацька справа. Загалом налічується близько 225 найменувань продукції, яку можна купити й на території колонії, в магазині. Вартість, як кажуть працівники колонії, всього на 5% перевищує собівартість товару. Тут же, в магазині, можна придбати й інші товари: їжу, засоби особистої гігієни тощо.

За роботу тут теж платять, як і на волі. Щоправда, тутешня зарплата в рази менша, ніж прожитковий мінімум. В середньому сума в Приазовській колонії становить 350 грн. Порівняно з 2011 роком ця сума зросла на 100 грн, але при цьому, порівняно з Орджонікідзевським виправним центром № 79, вона нижча. Там станом на 2011 рік заробітна плата становила 875 грн. До речі, в Качанівській колонії того ж таки 2011 року за роботу платили 450 грн. Окрім заробітної плати засуджені також можуть отримувати кошти від родичів і друзів. Ця сума не регулюється.

ПРО БІЗНЕС ТУТ МРІЮТЬ ПРАКТИЧНО ВСІ

«Я тут уже три роки. У мене УДЗ (умовно дострокове звільнення — Авт.) На волі в мене є мама. Планую, що з нею займатимемося разом господарством — у мами своя фірма. Вона займається косметичними добавками на основі бджолиного виробництва. Їй допомагатиму. А взагалі хочу відкрити свою справу», — розповідає засуджена Ганна. До речі, про бізнес тут мріють практично всі. Засуджена Світлана працює в бібліотеці, якій скоро виходити на свободу, роботу планує також пов’язати з власною справою. «У мене планів багато. Мене чекає свекруха. Ми з нею збираємося купувати швацькі машинки та матерію. Я хороший фахівець з трикотажу. Ніколи не думала раніше, що шитиму або щось таке. Раніше я взагалі не могла цього робити, навчилася вже в місцях позбавлення волі», — розповідає Світлана.

У Приазовській колонії зв’язок із зовнішнім світом підтримує лише дехто. Для цього тут є кімната переговорів для короткочасних побачень і кімнати для довгострокових побачень кількох рівнів. Є кімнати підвищеного комфорту. Там є телевізор, хороший диван, столик і кондиціонер. Вартість такої кімнати 50 гривень на добу. Кімнати з менш комфортними умовами (є кілька ліжок або диван           і тумбочка) коштують удвічі дешевше. У цьому будинку є загальна кухня й санвузол. Запах уцьому приміщенні дуже специфічний. І перебувати тут довго навряд чи можна. «Це тому, що зараз проходять побачення. Приносять їжу тощо», — пояснюють нам працівники. Таких кімнат усього чотири.

«Ви кажете, чому у нас так мало місць для побачень. Якщо до чоловіка, який перебуває в місцях позбавлення волі, може прийти дружина, мати, то нерідко до жінок ніхто не приходить. Це буде швидше винятком з правил, ніж самим правилом. Адже в більшості випадків, якщо в них і були чоловіки, коханці, то вони йдуть до інших, їм не потрібні жінки за гратами. Часто всі зв’язки втрачаються», — говорить в.о. начальника Приазовської виправної колонії Михайло ХАДЖИНОВ. Відвідують лише матері. Згідно з дослідженням організації «Донецький меморіал», із загальної кількості ув’язнених жінок України 56% не мають довгострокових побачень з близькими, 15% втратили соціальні зв’язки взагалі.

ГОЛОВНА ПРИЧИНА — ВІДСУТНІСТЬ ЛЮБОВІ

Планове наповнення колонії — 450 осіб, на момент відвідин її автором статті тут перебувало 436 жінок. «Якщо говорити про якісь тенденції, то два роки, що минули, відбувався спад. Загальна чисельність засуджених жінок, без врахування СІЗО і виховних колоній, у місцях позбавлення волі з 1994 до 2000 р. зросла на 6686 осіб. Пізніше почався спад, і 2010 року чисельність жінок, яких було засуджено, становила 6311. За останні роки знову почався приріст і на даний момент ця кількість становить 7041», — розповідає про загальне становище в країні Олександр БУКАЛОВ. Щодо Приазовської колонії, то тут ситуація подібна. «Нашій країні завжди докоряють, що у нас велика кількість ув’язнених. Отож я думаю, що керівництво пенітенціарної служби робить все, щоб ця кількість не збільшувалась. Але не від них залежить, скільки людей буде засуджено, це залежить від суддів. Від пенітенціарної служби залежить те, скільки людей отримає УДЗ», — додав він.

За словами в.о. начальника Приазовської виправної колонії, до їх колонії жінки потрапляють за крадіжку, продаж наркотиків, умисне вбивство, умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Але більшість в Приазовську все-таки потрапили після умисного вбивства. Таких тут більше половини. До речі, загалом по Україні ситуація складається трохи інакше. Найбільше жінок засуджено за крадіжку (але при цьому даний відсоток порівняно з 2001 роком знизився з 24,5% до 20,9%), збільшилась кількість випадків за умисне нанесення тяжких ушкоджень (з 7,4% до 10,5%).

Як нас запевнили, жінки, які виходять з Приазовської колонії, повертаються до місць позбавлення волі дуже рідко. Як повідомили «День» у відповідь на запит фахівці-пенітенціарії, з метою сприяння засудженим у розв’язанні можливих проблем у соціальній адаптації після звільнення в установах виконання покарань організовуються курси підготовки до звільнення. Але, за словами настоятеля Храму Святих Новомучеників у Донецьку, протоієрея Андрія, дуже часто людина залишається непристосованою для того, щоб виживати в реальному житті. «Як правило, якщо людина перебуває у виправних місцях більше 3-4 років, коли втрачаються всі соціальні контакти, і якщо ще вона раптом опиняється тут без паспорта, то це справжня біда. Людина виходить без документів і не може знайти роботу. Звичайно, їй виділяють якусь суму, але цієї суми не вистачає на житло і харчування. Держава робить все можливе, щоб людина щось вирішила. Є норми, які дозволяють людині влаштуватися на роботу. Але коли вона приходить, працювати її просто не беруть. Так, норми є, і формально ми працевлаштовуємо, але що я скажу людям, які тут вже давно працюють? Вони не хочуть бачити поруч таку людину. Суха статистика: зі ста щонайбільше п’ятеро звертаються до центру зайнятості. Їх, звичайно, центр зайнятості зобов’язаний влаштувати, і він докладає всіх зусиль для цього. Тому це проблема не пенітенціарної системи і не державної системи. Це проблема всього людства — відсутність любові», — вважає настоятель.

Тому реабілітація — один з головних критеріїв виправлення. У Приазовській колонії діє психологічний центр, часто тут працюють громадські організації, які допомагають дівчатам у реабілітації. Велику роль в цьому відіграє релігія. Дуже часто жінки приходять на молитву, щоб поговорити з настоятелем.

«Соціалізацією має займатися держава. Але я не знаю жодного органу, який займається допомогою жінкам, які виходять з місць позбавлення волі. Цим займаються добродійні і громадські організації, зокрема в Харкові і Києві працює в цьому напрямі «Конвіктус». Але вони займаються лише жінками, в яких немає дітей, і які виходять з місць позбавлення волі вперше. Звичайно, в таких місцях працюють психологи, але наскільки вони компетентні? Соціальну реабілітацію жінки мають проходити за 3 місяці до закінчення терміну. Але чи так це відбувається? Є думка, що реабілітація — це робота в колонії. Але там вони працюють більше, ніж багато хто на волі. Це вигідно державі більше, ніж самим жінкам», — говорить Світлана МОРОЗ, глава правління Донецької добродійної організації «Клуб «Світанок».

На її думку, реабілітація не завжди відіграє велику роль у тому, чи повернеться жінка до місць позбавлення волі. «Важко говорити про загальну статистику. Часто-густо повторно жінки повертаються внаслідок вживання наркотиків або їх продажу. У діяннях жінок, як правило, немає очевидного правопорушення. Вони часто не знають своїх прав і не можуть захистити себе», — говорить вона. Що ж до реабілітації, то, на її думку, Маріупольська колонія є «показовою». «Жінки тут завжди ситі, причесані й задоволені», — вважає вона. Тієї ж думки дотримується Олександр Букалов.

«Цілковитий антипод Приазовській колонії — Сніжнянська. Туди ніколи не возять журналістів, не дають можливості спілкуватися із засудженими. А там жінки перебувають не в таких прекрасних умовах, як в Маріуполі. Вони мерзнуть, часто у них відсутній зимовий одяг взагалі, немає на них документів, бракує медикаментів, жінки голодують    — абсолютно нелюдське ставлення», — каже Світлана Мороз.

«У нас відсутня структура чи інституція, яка б планомірно досліджувала ситуацію, розробляла рекомендації і пропозиції. Останнє таке дослідження проводилося десять років тому. Дослідження діяльності установ покарання в Україні майже не проводять», — коментує ситуацію Олександр БУКАЛОВ. Дослідження, яке проводив «Донецький меморіал», щоб зібрати базову інформацію стосовно даних установ, забрало цілих сім місяців.

ЩО ГОВОРИТЬ СТАТИСТИКА

Протягом 11 місяців 2012 року на території України звільнено 35 736 осіб, із них під час звільнення направлено:

♦ 151 — до лікувальних закладів;

♦ 350 — до закладів соціальної адаптації;

♦ 38 — у будинки-інтернати;

♦ 1479 особам надано сприяння в реєстрації шлюбів.

♦ За повідомленнями, що надійшли з органів внутрішніх справ, протягом місяця із дня звільнення зареєстровано за обраним місцем проживання 27 859 (78%) осіб, працевлаштовано 15 122 (42,3%) особи і надано статус безробітного 711 (2%) особам.

♦ На 15% звільнених адміністраціями установ з органів внутрішніх справ не отримано повідомлень, відповідна інформація про результати трудового і побутового влаштування відсутня.

♦ Оформлено й видано паспорти 8781 засудженим, які відбувають покарання, і подано документи до оформлення ще 4366 засудженим.

♦ Станом на 01.07.2012 в установах виконання покарань утримувалося 63 255 засуджених, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі, що становить 53,4% від загальної кількості осіб.

(За інформацією Державної пенітенціарної служби України)

КОМЕНТАРІ

У НАС ОРІЄНТОВНО 40—50    ТИСЯЧ ОСІБ ЩОРІЧНО ЗВІЛЬНЯЄТЬСЯ З МІСЦЬ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ТА 40—45 ТИСЯЧ ТУДИ ПОТРАПЛЯЄ

Андрій СУХОРУКОВ, голова правління Міжнародного товариства прав людини (українська секція), Київ:

— Щодо перспектив ухвалення законопроекту про пробацію нині чинною експресивною Верховною Радою важко говорити. Але я оцінюю їх оптимістично. Звичайно, необхідно було прийняти такий закон уже давно щодо людей, особливо неповнолітніх і молоді, які здійснили кримінальні вчинки невеликої тяжкості і щодо яких є надія, що певна соціальна робота дасть позитивний результат. В Україні дуже великий рівень рецидиву (повторної злочинності)        — 70%. Із цим якось треба боротися! У нашій організації ми маємо свій досвід того, як неефективно працюють державні структури і суспільство в цілому. На наших очах молода людина приходить, максимум два-три місяці перебуває на свободі і потім — знову зона. У нашому центрі гуманітарної допомоги, що опікується такою категорією людей, був хлопець, який пробув на волі 28 хвилин — той час, який займає доїхати з Полтави, де він перебував у місцях відбування покарань, до Миргорода. Зійшовши         на платформу, він украв два мобільні телефони і знову потрапив за грати. Це все тому, що перед тим він неодноразово притягувався до відповідальності і повинен був перебувати під пильним оком саме такої служби, що має створитися. А тепер у його свідомості відбулося порушення, закріпилися асоціальні стереотипи. Це ненормальна ситуація, тож це дуже доречний закон. Інша справа, що в нашій     країні немає досвіду такої роботи, хоч і є певні сили — психологів, фахівців-педагогів. Адже це дуже складна річ, скажімо, під час наших спроб працевлаштовувати таку молодь ми чули від них, що вони ніколи не працювали і не працюватимуть. Працівник служби апробації повинен «дійти» до людини, мати певний рівень довіри — а це дуже тонка річ. Ще один позитив законопроекту — залучення волонтерської служби. Без волонтерів нічого не вийде. Адже в нас орієнтовно 40-50 тисяч осіб щорічно звільняються з місць позбавлення волі і 40-45 тисяч туди потрапляють. Якби служба апробації працювала, ця кількість зменшилася б. Також важливе залучення громадських організацій та інших державних служб. У законопроекті зазначено до десяти служб, які матимуть координувати свою діяльність відповідно до створення служби пробації, — це дуже важко, але необхідно.

ЗАМІСТЬ «ВИХОВНИХ БЕСІД» — РОБОЧИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ

Андрій НЕДБАЙЛО, правозахисник Центру молодіжних ініціатив «Тотем», Херсон:

— Мета запропонованого законопроекту цілком слушна і відповідає запитам суспільства і міжнародних інституцій. Важливо, щоб передбачений механізм реалізації законів не відбувся за схемою «Почнемо, а там якось буде». Вже давно необхідно задіяти довгоочікуваний робочий інструментарій замість «виховних бесід» і псевдосоціальних заходів, які підкреслюють безпорадність задіяних служб.

Правові передумови, не кажучи про практичне запровадження служби пробації, неможливі без чіткого визначення існуючого або відсутнього виконавця Закону. Висновки Верховного Суду України, між іншим, вказують на недоречність формальної заміни вивіски кабінетів кримінально-виконавчої інспекції на таблички служби пробації, без зміни сутності та форм діяльності. Диму без вогню не буває, тож стає зрозумілим, кому саме даються зауваження. Проблема якісного реформування кримінально-виконавчої інспекції існує, про що свідчить    проект Положення про службу пробації. Так, проект наполягає         на підпорядкуванні служби пробації керівнику кримінально-виконавчої системи України. Пенітенціарна система розшириться. Та чи покращиться? Якщо Положення про службу пробації запрацюють, перенавчати треба буде всіх і всюди, а ще — поєднати несуміжну, на мій погляд, наглядову, карну та виховну функцію спеціалістів. До того ж бюджетні витрати гарантовано будуть невиправданими!

На мою думку, існуюча та організована робота фахівців, практичних психологів та соціальних педагогів центрів соціальних служб цілком відповідає обов’язкам спеціалістів служби пробації. Це є вагомий і природній вектор соціального впливу.

ЗМІНИТЬСЯ СТАВЛЕННЯ ДО ЛЮДЕЙ, ЯКІ СКОЇЛИ ДРІБНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Ігор ГНАТ, директор Благодійної організації «Регіональний центр соціальної адаптації», Львів:

— Система пробації в Україні давно вже мала би бути запроваджена. Хоча є кримінально-виконавча інспекція при департаменті виконання покарань, яка має такі самі функції. Але якщо в Україні буде інститут пробації, у нас трішки розв’яжуться руки і зменшиться перенаселеність місць позбавлення волі, зміниться ставлення до людей, що скоїли дрібні правопорушення (бо вже не треба буде їх «пакувати» у місця позбавлення волі). І у фінансовому плані для країни це буде краще. Тож така служба повинна бути, і вона має бути державною, не «сиротою» — як українська кримінально-виконавча інспекція. Тоді, за умов повноцінного фінансування, укомплектування персоналом тощо, вона буде дієвою.

РЕАЛЬНІ РЕЗУЛЬТАТИ ВІД ЗАПРОПОНОВАНИХ ЗАКОНОПРОЕКТІВ ПОКАЖЕ ВИКОНАННЯ ЦИХ ПРАВОВИХ НОРМ НА ПРАКТИЦІ

Сергій МАТВІЇВ, керуючий партнер юридичної компанії «Кватро-консалтинг», Львів:

— Перспективи ухвалення вказаних законопроектів, як на мене, доволі великі. Адже на даному етапі розвитку правової системи України та реформування кримінального і кримінально-процесуального законодавства у їх прийнятті справді є потреба. Зокрема, з набранням чинності нового Кримінально-процесуального кодексу України гостро постала потреба у чіткій законодавчій регламентації поняття та переліку кримінальних проступків.

Правовий інститут пробації, що пропонується у досліджуваному законопроекті, є новим для правової свідомості українців і в принципі покликаний до гуманізації кримінальної відповідальності осіб. Головною вимогою гуманізації є забезпечення кримінальним законодавством прав, свобод та законних інтересів людини. У цьому випадку йдеться про законослухняних громадян, причому як про тих, що стали жертвами злочинів (постраждалих), так і про всіх інших. Тому кримінальна юстиція повинна мати за мету охорону суспільства від особи, яка вчинила злочин, і одночасне позитивне включення її в систему суспільних відносин.

Інститут пробації, по суті, дає можливість особі зазнати мінімальних обмежень у її правах та свободах, дає ще один шанс для переосмислення своєї поведінки та за найменших моральних втрат повернутись до попереднього, нормального способу життя, покликаний сприяти швидшій адаптації особи, що зазнала кримінального переслідування, до суспільства.

Щодо інституту кримінальних проступків, то тут ситуація не зовсім однозначна. Як пояснює автор законопроекту, до критеріїв кримінальних проступків мають бути віднесені: окремі діяння, що за чинним Кримінальним кодексом України відносяться до злочинів невеликої тяжкості, які, згідно з політикою гуманізації кримінального законодавства, будуть визнані такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки, та передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення, діяння, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю. Тобто під кримінальне правове регулювання буде передано і низку діянь, які на сьогодні держава розцінює як адміністративне правопорушення.

В перспективі за вказаним законопроектом щодо кримінальних проступків її правове регулювання здійснюватиметься Кримінальним кодексом України, який планують перейменувати у Карний кодекс України, де кримінальним проступкам буде присвячена окрема книга Особливої частини.

Реальні результати від запропонованих законопроектів, у випадку їх схвалення Верховною Радою України та підписання Президентом України, покаже виконання цих правових норм на практиці. Разом із тим вказані законопроекти вимагають також внесення змін до низки інших нормативно-правових актів, тому ці правові інститути ще зазнаватимуть змін та удосконалень.

Загалом можу підкреслити, що досліджувані законопроекти покликані гуманізувати кримінальну відповідальність особи, а що з цього вийде — життя покаже.

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів; Іван АНТИПЕНКО, Херсон; Ольга ХАРЧЕНКО, «День»