Про життя після війни...

Нещодавно у короткотермінову відпустку до Львова приїждала частина кіборгів 80-ї окремої аеромобільної бригади. Серед прибулих був і командир 3-го аеромобільного десантного батальйону Валерій КУРКО. Його команду почали формувати в серпні минулого року. А вже за кілька місяців батальйон вирушив на своє перше бойове хрещення — в Донецьке летовище. «День» зустрівся з комбатом Валерієм Курком й дізнавався, як з тих, хто ухиляється від мобілізації, зробити надійних солдатів, що чекає на бійців після закінченні війни, та передумови того, чому суспільство не бачить реальної картини в країні.

«ХТОСЬ МАЄ ЦЕ РОБИТИ»

— Наразі, за інформацією штабу АТО, проросійські терористи не відводять важкі озброєння, як домовлено в Мінську, а лише ховають. Який розвиток подій на сході ви передбачаєте?

— Війна — це очікування завтрашнього дня. Передбачати, що буде завтра, надто складно. Але в мене є таке запитання до вищого керівництва держави: які будуть наступні домовленості? Адже, на моє переконання, цей конфлікт може бути вирішено тільки на найвищому рівні. Я — солдат, і в більшості випадків зобов’язаний виконати наказ. Звісно, аналізую все й не люблю фрази «гарматне м’ясо». Не хочу безтолково кидати хлопців на смерть, але часто чую запитання, мовляв, навіщо так довго стояли в ДАПі абощо. Треба чітко зрозуміти: якби ми здали аеропорт без бою, то російські танки вже давно роз’їжджали б столицею. Хоча в будь-якому разі людське життя неоціненне. Але ніхто, крім нас, — хтось — має це робити. Наші вороги розраховували на легкий бліцкриг, як з Кримом, — взяти Донбас без пострілу.

— Яка у вас ситуація із забезпеченням в батальйоні, та чи є позитивні зміни у виконанні цих функцій державою?

— Зараз солдат не голий, тобто проблем із забезпеченням формою немає. Я не відчуваю, що наш батальйон кинутий державою. Він формувався повністю з нуля, й протягом семи місяців нашого існування ці всі потреби знаходяться, зокрема завдяки волонтерам. Щодо цього я постійно говорю про унікальність нашої держави та її громадян. Адже те, що роблять волонтери, — феноменальна історія. А хто такий «волонтер» три роки тому? Це були люди, які працювали безкоштовно й деколи мали якусь вигоду. А зараз це — унікальне поняття, бо прості громадяни взяли на себе певні функції державних органів і міжнародних спільнот абсолютно немеркантильно.

Щодо забезпечення, є й інші проблеми — з наявністю техніки та її ремонтом. Це часом дається та відновлюється, але, можливо, не так, як хотілося б. Я можу багато закинути державі, але не всі питання вирішуються на найвищому рівні. Наприклад, на рівні мого батальйону краще повинно працювати керівництво бригади.

НЕРОЗУМІННЯ, ЩО ДРАТУЄ

— Багато військових, повертаючись додому, говорять, що суспільство не бачить війни. Ви вже кілька днів у Львові. Чи відчуваєте, що люди «в тилу» розуміють та усвідомлюють реальну картинку подій у країні?

— Така проблема є, й коли я приїжджав зі сходу чи Яворівського полігона, вона мене страшенно дратувала, а все це скидалося на паралельну реальність. Дратувала навіть не байдужість, а нерозуміння. Деякі люди на вулиці навіть не можуть розшифрувати абревіатуру «АТО». Але минув час, і зараз я вище цього. Тепер на них не звертаю уваги, бо голова забита зовсім іншими справами. Я приїхав у цю відпустку, бо відчув психологічну втому, потрібна була зміна обстановки. Радий, що моє оточення орієнтується в ситуації.

Дратує ще ТБ — наче нічого не сталося. Із самого початку АТО в мене склалося враження, що наше телебачення вихваляє здобутки сепаратистів. Або коли весь ефір забито похороном — це аж ніяк не сприяє патріотичному духу. Водночас я не прихильник того, щоб закрити театри чи концерти й сидіти в постійному траурі. Навпаки, світові повинні показувати, що держава живе, рухається вперед, а не сидить й «скулить» у сльозах. Але з цим повинно бути розуміння та відповідні дії.

— Із чим пов’язана ця байдужість чи, як ви кажете, нерозуміння у різних куточках країни?

— Знаєте, чому Крим не наш на сьогодні? Тому що за 23 роки незалежності ніхто не зробив щось для того, щоб Крим хоч на один відсоток став українським. Із мінімального — змініть назву вулиці російською мовою хоча б на українську. Або вивіску на магазині. І вже, читаючи українською, людина принаймні буде знати, що вона в Україні, а не в Росії чи ще десь там. Навіть та ж комуністична символіка тягне в болото минулого. Ось звідти й байдужість.

— Сьогодні є багато інформації про те, як люди ухиляються від мобілізації. Як ви ставитеся до громадян з такою позицією?

— Це не справа «хочу — не хочу», а обов’язок. А тікати за кордон, не відчиняти дверей чи ще щось — це взагалі не вкладається в голові. З другого боку, не засуджуватиму людину, якщо вона знайде в законі щілини, принаймні з юридичної точки зору, «відкосити». Утім, якщо так робитимуть усі, я це відчую на власній шкірі. Є незворотні втрати, які треба закривати. Але перш ніж виконати наказ навіть про ту ж мобілізацію, потрібно забезпечити його виконання. А я можу навести безліч прикладів, коли виконання наказу не забезпечено.

— Наскільки «косарі» можуть бути надійними на фронті?

— Усе залежить від командира.

— І як зробити їх такими?

— По-перше, на особистому прикладі. Знаю багато прикладів того, як солдати закликають своїх командирів, мовляв, ходімо з нами вперед. Це треба робити. Другий спосіб, як зробити солдата надійним, — переконання. Я пояснюю хлопцям, що вони захищають власні родини та себе. Якщо кожен так думатиме, захиститься вся держава Адже не можна десь «заритися» й чекати, поки хтось інший закінчить цю справу.

«ПОТРІБНО МИСЛИТИ ВІДПОВІДНИМИ КАТЕГОРІЯМИ»

— Що чекає на солдатів після війни?

— Дуже важливе запитання. Хлопцям, які зараз в шпиталях чи на передовій, дуже потрібна допомога психологів. Щоправда, в моє розташування жоден психолог не приїжджав. Усі знають про «в’єтнамський синдром», «афганський синдром». Але якщо порівнювати нашу ситуацію з тим, як з американських солдатів виводили з такого стану, то я не знаю, чи досягнемо ми того рівня, навіть незважаючи на те, якого року це було.

Я й сам не залізний. Відчуваю, що в мене немає стану депресії чи ще чогось від війни, хоча були справді важкі моменти. Одного разу ліг й дивився в одну точку. Не те, щоб думати про завтрашній день, я не міг осмислити ці секунди. Але треба триматися, бо в день до мене підходять сотні солдатів із запитаннями, на які треба, окрім відповіді, давати віру. Це — багатогранність війни, і потрібен час, щоб це все переосмислити. До речі, сьогодні розмовляв зі своїм солдатом, який у військовому госпіталі. Окрім того, що там до них дуже погано ставляться, він також розповів, що їх заставляють платити.

— Наскільки вірите в те, що бійців не залишать сам на сам із «донбаським синдромом»?

— Я в це не вірю, але гарантії дати не можу. Хоча глибоко в душі думки мимоволі хилять в гірший бік. Сподіваюся, родини бійців цього не допустять. Якщо в державі кульгають механізми відновлення бійців, значить, уся надія на сім’ю та суспільство — на їхні плечі лягає велика місія реабілітації. Хоча для початку потрібно, щоб війна закінчилася. Щодо мене, психологи — моя родина та друзі. А ще залишилась стара робота. Не потрібно будувати перспективи на сході, а маємо в кожній життєвій ситуації мислити відповідними категоріями.

— Але не в усіх так вийде...

— Поживемо, побачимо.