Крах ринку праці. Крах сподівань
Одна моя 25-річна знайома працює в Італії. На бійні. Шлангом із сильним струменем води очищує туші від технічних відходів. За те, що стирає руки в кров і не по-людськи втомлюється, отримує 1,5 тисячі євро. Повертатися в Україну найближчим часом не збирається. Дівчина не має вищої освіти, та й амбіцій, очевидно, — теж.
Інший знайомий, студент престижного юридичного вишу, цього літа повернувшись із Аляски, куди потрапив за сприяння відомої програми, за три місяці роботи на рибному заводі заробив 9 тисяч доларів. Важкі умови праці, труднощі з отриманням та ціною візи тощо не зупинили його і не зупиняють тисячі молодих людей шукати гідної оплати за непрестижну працю за кордоном.
А одна молода сім’я спалила за собою мости. Емігрувала в Канаду. Розірвала зв’язки з родичами. Вперто відмовляється називати себе українцями.
Що це — діагноз суспільству чи беззастережна капітуляція людського духу? Чи в таких умовах емігрував Іван Багряний, Євген Маланюк та ціла когорта неслабкого десятку людей?!
І я морально не маю права звинувачувати тих, хто намагається шукати кращої долі, бо така вже людська природа, але я вправі піддавати осуду тих, котрі навіть і не спробували щось зробити, щоб змінити ситуацію на краще.
Погоджуюся з Олегом Михайлютою (більше відомий як Фагот, соліст гурту ТНМК), котрий під час мітингу на захист ТВі сказав, що в нього викликають агресію люди, котрі кажуть, буцімто від них нічого не залежить.
Одна конкретна людина нічого не міняє, але якщо вона пливе за течією, то міняє суспільство, — воно стає інертною масою, затюканими ховрахами у своїх шпаринах, які можуть бубоніти щось собі під ніс, але й які відразу замовкають, варто лише трохи гримнути.
Зрештою, в Україні й для дипломованих фахівців пропозицій катма. Що вже казати за «дешеву робочу силу»... Одвічне філософське «в чому сенс життя?» безнадійно відходить на другий план, бо його витісняє злободеннне «за що жити?».
В одному з соціологічних досліджень оприлюднили статистику, що людина, отримуючи приблизно 5 тис. доларів, починає більш прискіпливо ставитися до того, що її оточує. Їй вже не байдуже.
На контрасті — штучно занижена планка українців, котрі через свою мізерну зарплату вимушені підбирати крихти зі столу олігархів. І тут згадується Орвелл із тим кепкуванням зі свиней, котрі ненавиділи молоко та яблука, але змушені були їсти їх істинно задля блага інших тварин.
І так заманливо мигтить сусідська краща закордонна хата!
І чи можна їм радикально докоряти, якщо тут після закінчення навчального закладу чекає робота в 1,5—2 (як вже пощастить) тисячі гривень? І чи після перестановок на парламентській шахівниці зміниться хід партії? Якщо біля керма будуть інші, то чи не забудуть вони полум’яних обіцянок із лицемірною піною навколо апріорі зажерливого рота?
Кожен у житті робить свій вибір. Та чи кожен вибір далекоглядний?
