За що насправді воювали наші діди...

Днями дипломати, політики, журналісти, небайдужа громадськість стали свідками гострої дискусії поміж очільниками зовнішньополітичних відомств Польщі та Російської Федерації. Цілком ймовірно, читачі «Дня» вже в курсі того, про що, власне, йшлося, проте цей гранично жорсткий «обмін думками» стосувався найбільш принципових питань не просто історії та підсумків Другої світової війни, а й геополітичного устрою цілої Європи. Тож корисно нагадати суть справи.

Міністр закордонних справ Польщі Гжегош Схетина наприкінці січня зауважив, що «важко уявити, щоб країна, залучена у військовий конфлікт в Україні (тобто Росія), була б господарем святкувань із нагоди закінчення Другої світової війни (70-ї річниці)». Думка, як бачимо, сформульована доволі обережно, однак,  реакція московських дипломатів виявилася вельми хворобливою, навіть істеричною. Є підстави гадати, що таке «праведне» обурення було викликано іншою тезою, виголошеною міністром Схетиною: а чому взагалі епіцентром майбутніх урочистостей з нагоди 70-річчя Перемоги Об’єднаних Націй у Другій світовій війні неодмінно має бути Москва, і тільки Москва? Чому не Варшава, Лондон або Берлін?

Хай би там як було, відповідь заступника міністра закордонних справ РФ Георгія Карасіна була дуже далекою від будь-якої «дипломатичності». Дослівно: «Гжегош Схетина покриває ганьбою не тільки себе, але і всю дипломатичну службу країни і всю політичну культуру Польщі. Це — чергова недолуга спроба польського політика піддати сумніву підсумки 2-ї світової війни та роль СРСР як переможця у цій війні». Отак, не більше й не менше... Оцініть, читачу, суто сталінський тон і стиль заяви.

Цікаво, що МЗС Польщі, у свою чергу, дав чітку відповідь. Зокрема, заявлено, що Польща «засуджує всі форми вербальної агресії і маніпулювання інформацією у відносинах між державами, що останнім часом, на жаль, проявляється в заявах високопоставлених чиновників російської сторони». При цьому Варшава цілком доречно нагадала, що «саме Польща стала першою жертвою нацистських загарбників 1 вересня 1939 року» і що «саме СРСР 17 вересня 1939 року їм у цьому допоміг. Ми вважаємо неприпустимим заперечення права Польщі на організацію святкування 70-ї річниці закінчення війни, запропонованого Президентом Коморовським». Резюме: «Заява заступника міністра Карасіна — це ще одна спроба Росії маніпулювати історією ХХ століття».

Таким є короткий зміст російсько-польської дискусії. Україна поки до цієї теми в публічному просторі ніяк не підступила. Хоча, очевидно ж, що перед нами постають не менш серйозні запитання, найбільш загальні з яких: як саме відзначати 70-ту річницю завершення Другої світової війни в Європі? Тісно пов’язані з цією проблемою також і такі «матеріали для роздумів»:

1. Чи не варто, як у цілій Європі, святкувати не 9 травня, а 8 травня (що справедливіше як з юридичних, так і з історичних міркувань)?

2. Ясно, що концепт «Великої Перемоги» радянського зразка є зараз неприйнятним. В той же час чи варто взагалі відмовлятися від слова «Перемога» стосовно травня 1945-го й говорити лише про «завершення війни»? Так, другий тоталітарний режим — сталінський — залишився після війни, але чи піддає це сумніву сам факт Перемоги Об’єднаних Націй? Між знищенням й розгромом нацизму та нелюдськи важким (впродовж десятиліть) подоланням сталінізму, що він зараз явно бере реванш в Росії, існує безперечний причинно-наслідковий зв’язок.

3. Путінський ФСБшно-геббельсівський апарат, як козирну карту, використовує аргумент: «Діди воювали...». Чи не варто нам, українцям, жодним чином не ухиляючись тут від дискусії, поставити питання дуже жорстко: чи за те воювали діди (передовсім, українці, хай би в якій армії вони не були, чи то в Червоній, чи то в УПА, але й росіяни так само!), щоб новітні «рашисти», оскаженілі від крові, спадкоємці обох вусатих вождів, знищували Донбас, нашу суверенну територію?

4. І, звичайно, фундаментальна проблема: хто дав право Путіну та його оточенню монополізувати Перемогу? Якщо, до 70-ї річниці закінчення війни, Україна вголос, на найвищому рівні, не заявить, що вона вважає себе однією з провідних держав-переможниць у 2-й світовій, і не дозволить нікому монополізувати травень 1945-го, це означатиме одне: ми не поважаємо себе.

«День» попросив наших експертів та авторів висловити свою думку з цієї проблеми.

«У СВІТІ ЦІЛЕСПРЯМОВАНО  ПОШИРЮВАЛИ СТЕРЕОТИП,  ЩО ВСІ УКРАЇНЦІ БУЛИ  НАЦИСТАМИ»

Іван ПАТРИЛЯК, доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

— Сьогодні слід передусім з’ясувати, чим була для українців Друга світова війна. На мою думку, як і Перша світова, вона була насамперед імперіалістичною війною — за збереження і побудову імперії. Воювали імперіалістичні наддержави, дрібніші — потрапляли в їхні орбіти й ставали жертвами (хоча й серед дрібних держав були такі, що мали імперіалістичні амбіції). СРСР і нацистська Німеччина були ідеологічними імперіями. Радянський Союз свого часу створювався як фундамент майбутньої світової соціалістичної федерації — недарма на його гербі була зображена вся планета. В роки війни СРСР прагнув передусім максимально розширитися. Українці були на той час найбільшим європейським народом, що не мав власної держави. Ми були лише біологічним ресурсом для воюючих сторін. На мою думку, для України Друга світова війна — це насамперед трагедія, трагедія мільйонів людей, що склали свої голови або були покалічені, позбавлені житла тощо. Після війни нам говорили, що Радянський Союз, а відповідно і ми, є переможцями у цій війні. Але ж визволення, перемога передбачають свободу і якісне покращення життя, порівняно з попередніми часами. Український народ не одержав ні одного, ні другого. Хіба переможців возять в телячих вагонах до Сибіру й розстрілюють сотнями тисяч? В Україні у повоєнні роки все це активно практикували. Нам кажуть, що Україна тоді здобула соборність, але ж український Перемишль, Холм тощо залишилися у Польщі, українське Берестя — в Білорусі. І це в той час, коли Росія розжилася нинішнім Калінінградом. Виходить, що РРФСР отримала території, що навіть до Російської імперії ніколи не входили, а Україні не повернули й того, що засновували наші князі за часів Київської Русі. Отже, деякі переможці були «рівніші», ніж інші.

Очевидно, що День Перемоги — дата для України складна, і відзначати її треба передусім як вшанування пам’яті тих, хто не повернувся. Трагедія українства у цій війні, мільйони жертв стали можливими саме через те, що ми не мали своєї держави. Жоден народ, який мав свою державність до війни, не поніс таких страшних втрат, як бездержавні народи: українці, євреї, білоруси. Ними не було кому опікуватися. Якби перед війною існувала українська держава, ймовірно, вся історія розвивалася б зовсім у іншому напрямку. Невідомо, чи розпочалася б взагалі Друга світова війна, чи переміг би більшовизм в Росії... Коли ми 9 травня кладемо квіти, треба розуміти, кому і за що: мільйонам солдатів, які теж були невинними жертвами війни, розв’язаної двома ідейними маніяками та імперіалістами.

На жаль, у світі існує стереотип, що всі українці були нацистами. Такі уявлення цілеспрямовано підтримувала радянська влада. Якщо у Франції ви скажете комусь, що чотири мільйони українців загинули у складі Червоної армії, вам не повірять. Під час Другої світової війни близько мільйона радянських громадян служили у складі німецьких збройних формувань. Згодом Радянському Союзу треба було якось пояснити світу, чому так сталося. Пояснили таким чином, що все це, мовляв, були не росіяни, а українці... Як пояснити, що місцеве населення допомагало знищувати євреїв? Дуже просто. Це були українці — навіть якщо вони жили в Росії. Українці постають як «зіпсовані», «неправильні» росіяни. Народ, який не має держави, дуже легко звинуватити у чому завгодно. У всіх радянських, а зараз і в російських фільмах кожен зрадник, поліцай говорить з легким українським акцентом. Закладені тоді стереотипи сьогодні поширюють вже наступні покоління. Яскравий приклад — німецький телефільм «Наші матері, наші батьки». У ньому «українці» з синьо-жовтими пов’язками на руках 4 липня 1941 року чинять єврейський погром... у Смоленську. І це в новому німецькому фільмі! Німецькі історики не мали б такого пропустити, але стереотипи спрацьовують.

Наша влада повинна використовувати пам’ятні дати, щоб нагадати світу, що українці втратили незрівнянно більше людей на боці антигітлерівської коаліції, ніж тих, хто з якихось причин підтримав нацистів. Україні потрібно наголошувати, що вона у ті часи не була державою, тому постає насамперед як жертва двох тоталітарних режимів. Саме ті радянські фронти, що були на 30—40% укомплектовані з українців, понесли найбільші втрати під час звільнення Європи. У тому, що за цими солдатами прийшла сталінська система, їхньої вини немає. Саме в Україні був найжорстокіший окупаційний режим. Необхідно про це говорити. Обіцяючи нам свою державу, нас обманювали і використовували як нацисти, так і більшовики.

«МИ ПОВИННІ ПОКАЗАТИ  СВІТОВІ, ЩО НЕ  ВІДСИДЖУВАЛИСЯ  В КУЩАХ У ТІ ЧАСИ»

Олександр ЛИСЕНКО, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України:

— Слід розрізняти ідеологічну, політичну і наукову позиції. Держава повинна на підставі даних фундаментальної науки формувати відповідну зважену політику пам’яті. У нас, науковців, є бажання йти назустріч, у держави — не завжди. Надто часто ухвалюються рішення, що не базуються на експертних оцінках. Зараз саме час Міністерству освіти і науки, Українському інституту національної пам’яті, Національній академії наук зібратися і провести фундаментальну дискусію, обговорити питання теоретичні, практичні, наукові, конкретно-історичні і виробити цикл рекомендацій для державних органів.

Другий момент пов’язаний, власне, з науковою складовою. Маємо передусім з’ясувати роль народу України у цій війні, адже нам вона була значною мірою нав’язана спершу гітлерівцями, а потім радянським режимом, який паралельно боровся з українським самостійницьким рухом. Людей тоді репресували часто зовсім не заслужено. Одна справа — карати колаборантів, це — абсолютно конституційний підхід. Так чинили і норвежці, і французи. Зовсім інша — державний терор, до якого вдавався Радянський Союз. Йдеться про сімейне заручництво, депортації, примусові переселення. Часто все це спіткало тих, хто навіть не був причетний до самостійницького руху, а просто мешкав на певній території.

Водночас ми не повинні йти на поводу в Росії і віддавати День Перемоги їй на відкуп. Майже сім мільйонів українців воювало у складі Червоної армії. Для більшості з них це була вітчизняна, справедлива війна. Переважно ці люди свідомо воювали на боці Радянського Союзу за свої домівки, за Вітчизну. Були, звичайно, й ті, хто не поділяв більшовицької ідеології, кого відправили на фронт примусово. Попри все, Україна має пишатися своїм внеском у перемогу над нацизмом і відзначати День Перемоги як свято. Слід також відзначити цього року й ювілей завершення Другої світової війни — дату, про яку, ми з ідеологічних причин раніше забували. Це — однаково важливі для України події.

Багато науковців нині мають доволі радикальні погляди, але мені здається, що нам варто бути більш поміркованими. Не можна оцінювати ці події з огляду на політичну ситуацію, адже вона постійно змінюється. Історичне пізнання і державна політика в сфері пам’яті — дуже тонкі речі. Якщо відмовимося від думки про те, що ми разом з країнами антигітлерівської коаліції боролися проти нацизму, Росія використає це для того, щоб знову обізвати нас колаборантами. Нещодавно Порошенко засвідчив нашу позицію в Освенцімі. Вважаю, що цю лінію треба дуже зважено продовжувати. Зараз в Українському інституті національної пам’яті пропонують відмовитися від понять визволення України, Велика Вітчизняна війна тощо. Так, звісно, сьогодні варто говорити передусім про Другу світову війну. Але коли ми говоримо про червоноармійців, про партизанів, то можемо спокійно вживати ідеологему Велика Вітчизняна війна — бо вона відповідає контексту, в якому відбувалися ці події, відповідає тому, за що люди воювали. Не потрібно вихлюпувати разом із водою «дитину». Кожен такий «поворот» має проходити через наукову експертизу — простого рішення того чи того політика тут не досить. Бракує усім цим питанням й широкого суспільного обговорення.

Україна має відстоювати свою роль і свою участь у цій війні, тому я підтримую пропозицію Українського інституту національної пам’яті запросити на День Перемоги до Києва лідерів європейських країн, представників усіх тих націй, які боролися з нацизмом і фашизмом. Ми повинні показати світові, що не відсиджувалися в кущах у ті часи. Так, наша історія непроста. Тогочасний український національно-визвольний рух, ОУН і УПА — така ж сама легітимна воююча сторона у тому конфлікт, й ми повинні дати цим людям відповідний юридичний статус. Йдеться про цілком природний український національний рух, про антинацистську і антибільшовицьку боротьбу, а не про щось нав’язане ззовні. Маємо нагадувати про це, не боячись реакції Росії чи Польщі. Необхідно розвивати цю тему на рівні масової культури — нам потрібні відповідні фільми, шоу-програми, документальні передачі, зустрічі. На жаль, я вже давно переконався у тому, що коли в студію приходять не лише науковці, а й політики, виходить розмова глухого з німим. Коли ж нас ще й спеціально «стравлюють», щоб зробити шоу, як це було на кількох телепередачах, виходить зовсім малопродуктивно. Треба робити адресні програми — запрошувати кількох фахівців з певної проблеми, супроводжувати їхню розмову цікавими документальними кадрами, показувати документи. Із допомогою таких програм люди дізнаватимуться точки зору науковців. А професіоналів, які займаються темою Другої світової, у нас дуже багато. Багаж книжок з цієї тематики, напрацьований за останні роки, не поступається російському. Усна історія, історія повсякденності, інтелектуальна історія — в усіх новітніх напрямах історичних досліджень ми нині не поступаємося зарубіжним науковцям.

«В УКРАЇНИ ДОСТАТНЬО  РЕСУРСІВ — БРАКУЄ  НОВАТОРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ  ПАМ’ЯТІ»

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:

— Є така приповідка: «У перемоги багато батьків». Росія нині прагне стати єдиним — «батьком» чи «матір’ю» — не знаю. Знаю інше. Не могла сама Росія виграти війну — її виграли діти різних народів, що жили у Радянському Союзі. Знаю точно, що не було б перемоги без України й українців. А тому нинішній пропагандистський, проросійський демарш щодо війни виглядає якнайменш непорядно. Українська відповідь має бути простою. Нам слід зректися сталінсько-брежнєвських міфів про війну, нам слід нагадати про роль українців різних країн у розгромі нацизму. І тоді путінський нацизм буде послаблений ідеологічно. Звісно, треба не святкувати, а відзначати день пам’яті і перемоги 8-го, а не 9-го травня. Так, як це робить усе людство. Для цього у нашої держави достатньо ресурсів. Бракує іншого — новаторської політики пам’яті. Основний месидж цього дня — не героїзм, а те, що війна це абсолютне зло, що не повинні помирати молоді і не молоді люди через політику. Зокрема через ту, що веде путінська Росія нині... Думаю, що про війну слід говорити правду і не боятися цього, не боятися комусь не сподобатися. Подивіться: вся нинішня російська пропаганда базована на брехні або на напівправді. Колись про механізми цього стане детально відомо. І ефект буде відповідний. Кажуть, що саме правда є першою жертвою війни. Тому шлях до істини пролягає не в розподілі всіх на героїв і антигероїв, а в реалістичному розумінні того, як, чому війна вибухнула, як вона розколола суспільство. Треба зрозуміти логіку дій усіх сторін, не виправдовуючи жодну. Звісно, Путін і «діми кісєльови» робити цього не будуть. У них інше завдання — працювати на образ нинішньої «великої Росії», яка і «укрів» перемогла, і Заходу дулю показала. Через це нам слід об’єднуватися з тими західними політиками, дослідниками, інтелектуалами, які здатні зрозуміти, що таке насправді сучасна Росія. Саме це нині — головне.

«ТРЕБА ПАМ’ЯТАТИ:  ВСЯ АНТИГІТЛЕРІВСЬКА  КОАЛІЦІЯ ПОГОДИЛАСЯ  З ТИМ, ЩО УКРАЇНА  І БІЛОРУСІЯ СТАЮТЬ  ЧЛЕНАМИ ООН»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20—30-х рр. ХХ ст. Інституту історії НАН України:

— Передовсім треба сказати, що недаремно вся антигітлерівська коаліція погодилася з тим, що Україна і Білорусія стають членами ООН. Сьогодні ця організація має довгу історію, але за всі роки її існування було лише два випадки, коли псевдодержави, тобто УРСР і БРСР, стали її членами. Адже всі у світі тоді розуміли, що Радянський Союз — це Росія, і все-таки пішли на цей крок. Україна, як і Білорусь, заслужила таке ставлення своїм внеском у перемогу над гітлерівською Німеччиною. Але цей внесок був нівельований, об’єднаний з російським. Сьогодні непросто з’ясувати, де тут заслуга України, а де — Росії. Ми не повинні про це забувати й маємо святкувати День Перемоги. Але, з другого боку, мусимо пам’ятати, що від 9 до 10 мільйонів українців (з 40 мільйонів, які були 1941 року) — загинули. І ми повинні також вшановувати їхню пам’ять. Отже, День Перемоги — це свято, але свято зі сльозами на очах...

ДО РЕЧІ!

Остаточна програма відзначення в Україні 70-ї річниці завершення Другої світової війни поки що невідома. Її має затвердити оргкомітет на рівні Кабінету Міністрів. Свої пропозиції підготував Український інститут національної пам’яті. За словами голови установи Володимира В’ятровича, цього року, які і минулого, Україна відзначить три дати. 8 травня наша країна долучиться до загальноєвропейського дня примирення. 9 травня святкуватимемо День Перемоги, але в новому українському, а не радянському форматі. Крім того, 2 вересня на державному рівні буде відзначена річниця завершення Другої світової війни. «Ми плануємо зламати монополію сучасної Росії на перемогу над нацизмом, — розповідає Володимир В’ятрович. — Заходи, які відбудуться, мають акцентувати увагу суспільства на участі українців у боротьбі з гітлерівцями. Йдеться як про тих, хто воював у лавах Червоної Армії, так і про учасників визвольного руху й солдатів армій союзників. Наше завдання — показати страшну ціну, яку заплатили українці. Маємо наголосити на тому, що головним переможцем у цій війни є не якийсь міфічний радянський народ, а конкретний солдат, який зі зброєю в руках, часто жертвуючи власним життям, боровся проти ворога». Український інститут національної пам’яті запропонує телеканалам продемонструвати низку соціальних роликів. Крім того, заплановані різноманітні виставки та інші інформаційно-просвітницькі акції. Водночас представники установи звернулись до вищого керівництва держави з пропозицією запросити на пам’ятні дати до Києва лідерів європейських країн. «Вважаю таку ініціативу надзвичайно важливою, з огляду на те, що саме Україна опинилася сьогодні на передовій боротьби з іншим, не менш небезпечним імперіалізмом — російським. Думаю, така зустріч стала б хорошим символом солідарності всього світу з Україною», — наголосив Володимир В’ятрович.