«Політика вимагає сміливих рішень»

Вперше в новітній історії Україна на державному рівні святкує ювілей політичного діяча сучасності. Сьогодні першому Президенту України Леоніду Макаровичу Кравчуку — 80 років. Ще влітку 2013-го Кабмін видав спеціальне розпорядження, яким затвердив план заходів з відзначення дня народження першого президента на 10 січня 2014-го.

До Леоніда Макаровича можна ставитися по-різному — він має велику політичну біографію. Але є кілька здобутків, які на завжди запишуть його ім’я в історію нашої держави. По-перше, роль в утворенні незалежної України, по-друге, заборона Комуністичної партії, по-третє, проголошення дострокових президентських виборів у 1994 році. Перелік можна продовжувати.

Сьогодні все частіше чуємо: «З тих президентів, яких ми мали і маємо, Кравчук — був найкращим». І це при тому, що на президентській посаді він перебував всього лише 2,5 років. Й досі Леонід Макарович активно приймає участь в суспільно-політичному житті країни. Каже: «Поки що життя складається так, що коли мені здається, що я бачу якийсь кінець своєї роботи, своєї діяльності, раптом з’являється щось нове».

Нижче пропонуємо вам інтерв’ю з самим Леонідом Кравчуком та коментарі відомих людей.

Підготували Іван КАПСАМУН, Анна ЧЕРЕВКО, Микола СІРУК, Ігор САМОКИШ, «День»

— Леоніде Макаровичу, за роки незалежності ви маєте чимало заслуг у політичній та громадській діяльності. Яка для вас на першому місці?

— Коли я думаю про своє життя та причетність до історії України, я не виділяю якісь заслуги, але є подія, яка нерозривно пов’язана зі мною — утворення незалежної української держави. Це є реальний факт. Я підписав всі без винятку документи, які заснували юридично й фактично українську незалежну державу. Цього було б достатньо для будь-якої людини, щоб сказати, що вона щось у житті зробила. Що ж до інших заслуг, то десь є успіхи, а десь помилки, але то все деталі, вони не є фундаментальними.

ЇМ СВОГО ЧАСУ ВДАЛОСЯ МИРНО ПОХОВАТИ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

 — В свій час ви продемонстрували здатність робити великі і необхідні для країни кроки — у 1994-му ви пішли на дострокові президентські вибори. Якщо проводити паралелі з нинішньою політичною кризою: сучасні політики здатні на такі кроки, взагалі на вчинки державного рівня?

— Істина завжди конкретна. Потрібно дивитися на час, коли завершується певна історична чи політична подія. Я переміг на президентських виборах у першому турі (1991 р.) — це було вперше, потім цього ніхто не зміг повторити з моїх колег. Але тоді ще не було сформованих інститутів влади, Конституційного суду, велися дискусії на різних рівнях, були політичні та організаційні проблеми, напівкомуністична ментальність керівників на різних щаблях влади. У 1994-му я вважав, що мій крок є правильним аби продемонструвати, що я не тримаюся за владу, що я хочу започаткувати демократичний спосіб передачі влади через вибори як найбільш правильний і гідний: дати людям обрати ту силу чи лідера, до якого є довіра і який може повести державу й суспільство до розбудови модерної держави.

Я не бачу необхідності прямого порівняння мого часу і теперішнього. Зараз є влада на місцях, Конституція, що забезпечує систему координат. Чи є потреба в тому, щоб достроково передавати владу? Як на мене, таких підстав не існує. Є проблема діалогу в суспільстві, політичних відносин, вдосконалення форм управління, але їх треба вирішувати через мир і порозуміння, а не через революцію.

Днями я прочитав заяву Сенату США, де прямо написано, що потрібно вирішувати проблеми в законний спосіб. І це правильно. На порядку денному стоїть питання пошуку найкращої форми діалогу, способу формування думки суспільства й підготовки його до виборів, щоб воно не робило помилок. Візьмемо до прикладу Кабмін, який призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, вказавши на помилки та доопрацювання. Пройшов час, як я розумію, знайшли недоліки та проблеми, чому зараз не скасувати це рішення? Воно ж видане не навіки, якщо ми стоїмо на тому, що наш курс незмінний. Це б означало, що на всіх рівнях готові робити відповідні кроки для підписання Угоди.

Є речі незбагненні з точки зору здорового глузду. Потрібно діяти відповідно до прийнятого закону й порядку. Якщо ж робити це через пень-колоду, довіри до тих, хто це робить не буде.

БОРЦІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ТА ОСНОВНІ КОНКУРЕНТИ НА ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ 1991-го — ЛЕОНІД КРАВЧУК ТА В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ

— Ви були ініціатором і модератором нещодавнього круглого столу. Чому немає компромісу чи принаймні нормального діалогу серед політиків?

— Як тільки політики, від влади й опозиції, поставлять в центр уваги народ і Україну, її історію і майбутнє, проаналізують все і зведуть до одного знаменника — одразу все зміниться. Я ж не маю заперечень, що опозиція бореться за владу — немає такої опозиції в світі, яка б не боролася за владу. Ми проходили це всі роки незалежності: опозиція ставала владою. Хіба нинішня влада не була опозицією і не діяла так, як діє чинна опозиція з точки зору критики влади (щоправда, без майданів)? Влада перевтілюється в опозицію і бореться вже проти нової влади, та так, що інколи починає боротися проти власного народу. Влада, так відстоює свої інтереси і бореться за продовження своєї влади, що проголошує опозицію ворогом. Немає співпраці, а є тільки ворожнеча. Про інтереси України говорять тільки на словах.

Пригадую слова Юлія Цезаря. Аналізуючи підсумки галльської війни він сказав: «Коли робиш великі історичні справи, не треба тривалий час сумніватися і вичікувати, тому це може призвести до страху перед діями і ви втратите можливість діяти». Аби ми в Біловезькій пущі сіли з олівцем і почали прораховувати всі моменти — ми б не підписали угоди. Аби український народ 1 грудня 1991 року голосував за незалежність з олівцем, ми б могли відтермінувати це питання іще на 100 років. Коли вирішуються історичні питання, потрібно діяти активно, наполегливо, сміливо й рішуче, інакше втратиш перспективу

Якби Угоду про асоціацію почали аналізувати у серпні, це була б одна справа, але оскільки аналізувати почали за 6 днів до самого підписання — злякалися. Політика вимагає сміливих рішень. Це може бути важко, навіть дуже важко. Але коли держава розбита на національні частини, конфесійні, а суспільство розбито на бідний народ та владу, яка часто жирує, об’єднатися дуже важко. Потрібно діяти, будувати разом, тоді народ можна переконувати. Водночас, його не можна переконати, коли народ відчуває над собою насилля. Переконати студентів, яких побили на Майдані не можна.

ЛЕОНІД МАКАРОВИЧ — ГІСТЬ ФОТОВИСТАВКИ «Дня» / ФОТО ВАЛЕРІЯ СОЛОВЙОВА

 — Ще паралелі з 1994 роком. Відомо, що тоді на президентських виборах ваш опонент Леонід Кучма заручився російською протекцією. Від цієї традиції не можуть відмовитися і досі. Останній приклад — домовленості Віктора Януковича з Володимиром Путіним.

— Янукович шукає свій електорат. На президентських виборах, йому треба переконати певну частину людей віддати йому свої голоси. Якщо це робиться в рамках закону й Конституції я не бачу тут жодних проблем. Якщо інтереси України є на першому місці й лідер, який користується підтримкою будь-якої держави, не здає національних інтересів і не робить країну заручником, тут немає ніякої суперечності. Коли ж заради влади на терези історії покладена Україна — це неприпустимо, це злочин і цього допускати неможна.

— Якщо говорити про російський фактор: українські політики навчилися тут відстоювати національні інтереси?

— На жаль, ні. До цього часу ми гуляємо із російською політикою. Росіяни мають чітку і зрозумілу стратегію щодо України. Іще Єльцин видав указ, відповідно до якого Україна повинна знаходитись в сфері стратегічних інтересів Росії. Путін неодноразово казав, що Україна — це неприродне державне утворення і як таке воно не має існувати, не має історичного майбутнього. Мєдвєдєв недавно сказав, що на нас чекає розкол. Вони ставляться до України так, ніби вона тимчасова держава, яка, рано чи пізно, знову кудись увійде й буде під кимось. Така їх філософія, позиція.

Ми ж, замість того, щоб виробити свою політику, на всіх рівнях — економіка, політика, гуманітарна сфера, телерадіопростір, книговидання — граємося. Жодної сфери, де б політика формувалася в залежності від того, як це повинно бути на державному рівні, а не в залежності від того, як комусь зараз хочеться — немає. Такої стратегії по відношенню до Росії в нас немає.

Є один важливий крок, який я вважаю заслугою чинної влади, нинішнього Президента, що будь-які рішення не приймаються в сторону Митного Союзу чи інших союзів. Україна зберігає економічну й політичну незалежність. Йдуть переговори із різними сторонами, але незалежність України поки що не піддається сумніву.

— Європейці сьогодні кажуть про те, що вони недооцінили, українсько-російські відносини, недостатньо приділяли увагу Україні.

— Це правда. Я був одним із тих, хто відвідував Європу, коли формувалася концепція Східного партнерства. Я був на одній з конференцій, присвячених формуванням принципів Східного партнерства й дуже уважно слідкував за ситуацією. У мене склалося враження, що Європа поставила завдання відлучити від Росії колишні радянські республіки, поступово відкрити для них дороги до ЄС, не звертаючи уваги на Росію. Це був один із шляхів послаблення Росії. Але вони не врахували, наскільки могутні історичні, фактичні, економічні, ментальні й сімейні зв’язки республік з Росією, особливо України й Білорусі. Я не знаю в світі прикладів, де були б такі зв’язки навіть на побутовому рівні. Тож, Європа не врахувала цього й Росія лишилася поза інтересами Східного партнерства. Інколи вона сама проявляла нігілізм, мовляв, їй там робити нічого, хоча сама налагоджували стосунки із ЄС. Чому було б не створити всеохоплюючу зону вільної торгівлі між Росією та Європою й іншими країнами, подумавши про спільні кроки у цих сферах.

Ми залишилися сьогодні у дуже непростій ситуації: зв’язки, перш за все економічні, із Росією продовжують залишатися, ніхто не робить серйозних кроків для налагодження зв’язків на Заході й коли стало питання про торгівлю та поставки на заводи, які зав’язані на Росії, виявилося, що вони неготові працювати. Хіба ми не знали цього раніше? Знали. То чому за роки незалежності України не робили відповідні кроки, не для того, щоб порвати зв’язки з Росією, а для того, щоб налагодити тісні зв’язки на новому технологічному рівні із Європою. Тепер непросто вирішити це питання. Я говорив із директорами цих заводів — усі вони апелюють до того, що Європа нічим не допомогла, а Росія дає гроші. Самі ж вони не робили нічого.

Європа недооцінила не Україну, а вплив Росії, її можливості, в тому числі енергетичні. Європа підійшла дещо поверхово до цього питання. Росію потрібно було залучати скрізь. Але не для того, щоб питати як нам діяти — це неприпустимо. Утім, як подолати проблеми між Україною та Росією і встановити нові відносини з Росією та Європою, не нехтуючи російським ринком. Це потрібно було вирішувати разом і не нарівні консультантів, а на рівні найвищих посадових осіб, на високих наукових, політичних і практичних симпозіумах, форумах. Інакше можна мати негативні наслідки, що й засвідчив наш час.

— Нещодавно ви заявляли, що проект змін до Конституції, який підготувала Конституційна Асамблея — готовий. Які подальші кроки?

— Проект дійсно готовий, його потрібно обговорити на КА. Ця тема зараз порушується опозицією, багато хто закликає повернутися до старої Конституції, але я думаю, що ця гра із Конституційним судом призведе до появи в Україні анархій й зневаги до будь-яких законів й інституцій. Основний закон вже скомпрометований — не потрібно його добивати.

Я пропоную обговорити організацію конституційної форми правління державою через нові зміни до Конституції, серйозний аналіз, круглі столи, асамблеї тощо вийти на принципові питання. Якщо ж брати КА сьогодні, асамблея має сформовані повноваження. Вносячи зміни до Конституції, вона не може обійти вимоги чинної Конституції. Круглий стіл — це більш широка демократична форма, де можна шукати відповіді на ці питання, не зважаючи на рамки. Але це має бути консенсус суспільства, а не певного лідера чи партії. Так само можна вирішити питання про референдум.

— Рік тому в інтерв’ю «Дню» ви казали, що збираєтеся почати писати власні мемуари. Вже почали?

— Поки що життя складається так, що коли мені здається, що я бачу якийсь кінець своєї роботи, своєї діяльності, раптом з’являється щось нове. Хотілося б завершити цю серйозну політичну кризу, яка набуває різних форм та відтінків. Не можна засуджувати Майдан як форму волевиявлення людей, демократії, якщо є природна потреба, щоб люди висловлювали свою точку зору. Україна йде через Майдани, очищається — змінюються і люди, і влада. Головне ж не допустити порушення закону й Конституції. Коли ми порушуємо засади організації життя, після цього нехтуємо моральними нормами — постає небезпека для держави і народу.

Оскільки з’явилися певні нові ситуації, в які довелося включатися, у мене просто немає часу, щоб серйозно цим зайнятися, хоча й хотілося б.

— Велика увага з боку суспільства й влади до вашого ювілею. Як сприймаєте?

— Це вперше в історії України з ініціативи президента відзначається 80-річчя першого президента України. Тут справа не в Кравчукові, а в принципові. Подивіться на нашу історію: чи багатьох князів ми знаємо? Ні. Так само за радянських часів було. Скажімо, перший секретар ЦК Компартії України Шелест, якого взяли до Москви в Раду міністрів. І от він пішов у відставку й Євген Марчук очільник СБУ, повідомив, що він там просто бідує — немає чого їсти людині. Хіба може держава так ставитися до людини, яка працювала? Взяти навіть наші уряди, президентів — Україна рухається уперед, хто б що не казав. Мені б хотілося побачити образ України, яка не просто змінюється, а вже вийшла на широку дорогу перетворень, будівництва кращого життя.

КОМЕНТАРI

«...МИ ЗРОБИЛИ НЕПОГАНУ СПРАВУ»

Станіслав ШУШКЕВИЧ, радянський і білоруський політичний діяч:

— Я б хотів привітати Леоніда Макаровича з Днем народження! Вважаю, що ми зробили непогану справу, і що Леонід Макарович був дуже активним її учасником. За плечима у нього — український референдум про незалежність. Він діяв дуже активно і завзято. Його підпис — найбільш гідна справа, яку він зробив того часу.

Бажаю йому подальших успіхів і зберігати ті традиції — тобто те, що було записане в Біловезькій угоді — прагнути до незалежності, свободи, до прав людини, до демократизації (в істинному сенсі цього слова). Цей політик відповідає тому рівню, на якому він знаходиться. На жаль, я не завжди розумію всі його дії, можливо, я менше знаю Україну, ніж треба. Проте коли я чую його пояснення по телебаченню і в інтерв’ю, вважаю, що він знаходить шлях бути зрозумілим і зберігати незалежні, демократичні й національні традиції.

Хочу побажати Леоніду Макаровичу добра, здоров’я, і гідної лінії поведінки щодо демократизації України, обстоювання справжньої незалежності України!

«ВАЖЛИВО, ЩО КРАВЧУК НЕ СУМНІВАВСЯ В ТОМУ, ЩОБ ЙТИ ШЛЯХОМ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД РАДЯНСЬКОГО ЯРМА»

Вітаутас ЛАНДСБЕРГIС, член Європейського Парламенту, голова Верховної Ради Литви 1990—1992, голова Сейму Литовської Республіки (1996—2000)

— Президент Леонід Кравчук зіграв важливу роль наприкінці існування Радянського Союзу і мирного розпаду радянської імперії. Позиція України та українського Президента була дуже важливою. Якби Україна не підтримала ідею звільнення, тоді ситуація була б дуже нестабільною і крихкою і, можливо, ми б не досягли успіху. Важливо було те, що Кравчук, Єльцин і Шушкевич не сумнівалися в тому, щоб іти шляхом національного звільнення від радянського ярма.

Я два роки тому зустрічався з Кравчуком на конференції. Ми дружньо розмовляли про всі ці події, про нашу спільну позицію у той час. А в 1991 році у нас не було такої можливості. Ми лише стежили за позицією України й особливо за референдумом про незалежність. Ми були першою країною, яка послала свої вітання. Тобто ми відреагували негайно і дуже раділи з цього приводу. Україна підтримувала нашу незалежність навіть перед ухваленням власного рішення. Представники України часто відвідували Вільнюс, столицю знову незалежної Литви у 1990-му та 1991 році в дуже небезпечні моменти.

Я пам’ятаю, як представники України стояли поруч із нами, аби захистити наш парламент. Тому у нас дуже теплі почуття до України. Зі свого боку, сьогодні ми щиро бажаємо Україні успіху на шляху до ЄС.

Я уважно стежу за рухом Євромайдану, я сподіваюсь, що цей протест завершиться успішно.

Я передаю через вашу газети щирі привітання і найкращі побажання Кравчуку за його активну позицію і бажаю європейської долі Україні.

«ПРОГРАВШИ ВИБОРИ 1994 РОКУ, ВІН ВИГРАВ НАБАГАТО БІЛЬШЕ...»

Юрій ЩЕРБАК, дипломат, публіцист:

— Леонід Макарович Кравчук назавжди увійшов в історію України, Європи та світу не тільки як перший президент незалежної держави та як високопоставлений член Компартії, який зрозумів усю згубність і злочинність червоної марксистської ленінської утопії і рішуче став на бік національних демократичних сил свого народу. Цей майже євангелієвський приклад перетворення Л.Кравчука з «комуністичного» Савла на «демократичного» Павла є дуже символічним і свідчить про глибоку духовну еволюцію людини, яка почула голос Історії, зрозуміла прагнення народу, подолавши й відкинувши доктринерство партійних догм.

На долю Леоніда Макаровича Кравчука випали безпрецедентні труднощі та «велике щастя» вибудовувати нову державу з пострадянського хаосу, в умовах глибокої політичної та економічної кризи, якою був охоплений СРСР. Безпрецедентними були також виклики в сфері геополітичній. Із перших днів проголошення державної незалежності Україною Кравчук як голова Верховної Ради активно формував її зовнішню політику. Сформульовані Верховною Радою під його керівництвом напрями зовнішньої політики — насамперед європейський вектор руху нової держави — витримали випробування часом і залишаються актуальними по сьогодні — особливо в період ганебної єврозради, на яку пішла теперішня влада.

Мені випало щастя працювати з Леонідом Макаровичем і бачити його в різних ситуаціях — під час його візитів до США, Польщі та Ізраїлю, у внутрішньоукраїнських маневрах. Уже після проголошення незалежності він доручав мені — на той час члену Верховної Ради СРСР — представляти Україну в переговорах, у яких брали участь М.Горбачов, Б.Єльцин, Н.Назарбаєв та інші щодо долі Верховної Ради та З’їзду народних депутатів СРСР. Неодноразово я міг переконатися в мудрості, політичній вправності, дипломатичному хисті Л.Кравчука.

Одним із високих моральних злетів Леоніда Макаровича було його драматичне рішення 1993 року погодитися на дострокові вибори глави держави. Програвши вибори, Кравчук виграв набагато більше — його ім’я стало символом української демократії. Пам’ятаю, як високо оцінив цей жест президент США Б.Клінтон — як першу (а може, й останню) в СНД добровільну і мирну передачу влади в країні.

Зайнявши тверезу демократичну позицію під час Євромайдану, Л.Кравчук, намагаючися знайти вихід із глухого кута, за яким стояв привід громадянської війни, ініціював скликання круглого столу з участю президентів України, представників влади та опозиції. Далеко не всім силам подобається ідея круглого столу, але це — найбільш продуктивна спроба подолати кризу, й, можливо, більше спроб може й не бути.

Ідея Л.Кравчука щодо запровадження мораторію на будь-які силові дії та щодо діалогу і пошуку компромісу спрямована на захист суверенітету і територіальної неподільності держави в умовах, коли зовнішні імперські сили можуть використати будь-який привід для нав’язування силою своєї волі Україні.

Сьогодні Леоніду Макаровичу — 80 років. Хочеться побажати йому здоров’я, сил і багато років активної діяльності в ім’я України, зміцнення єдності та міжнародного авторитету держави.

Леонід Макарович Кравчук — Президент Номер Один України, авторитетний і мудрий політик, людина миру і злагоди. Таким був, є, таким і лишається.

«БЕЗ ЖОДНОГО ТИСКУ ПІДПИСАВ ПОСТАНОВУ ПРО ЗАБОРОНУ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ»

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, герой України, політичний і громадський діяч, дисидент:

— Якщо говорити загалом, постать Леоніда Кравчука є позитивною, і він відіграв дуже важливу роль в історії України. Найважливіше, що сталося за останні 23 роки, — те, що Україна стала незалежною. Так сталося, що ідея проголошення незалежності та написання Акту випала мені, але потрібно було працювати над його подальшим впровадженням. Кравчук ідею цю сприйняв і саме він впроваджував її у життя. Таким чином, він є творцем незалежної України.

На шляху творення України було кілька етапів і в кількох із них Кравчук відіграв важливу роль. Перший — саме проголошення, яке відбулося 24 серпня. Пізніше — теж дуже важливо — 8 грудня 1991 р., коли у Білорусі, в Біловезькій пущі, Кравчук разом із Єльциним та Шушкевичем підписали угоду, якою ліквідували Радянський Союз. Це великий історичний крок.

До проголошення незалежності Кравчук був головою Верховної Ради і користувався усією повнотою влади, наданої з Москви. У той період він приймав учасників національно-визвольної боротьби, можливо, без особливого бажання, але й без опору, і це служило нам на добро та сприяло перемозі. У першій демократичній Верховній Раді, яка була обрана 4 березня 1990 р., ми створили Народну раду в складі 124 осіб. У межах цієї Ради була створена група за незалежність, радикальне ядро якої становила Республіканська партія, яку я тоді очолював. Уперше ми прийшли до Ради 15 травня, а через два місяці, 16 липня, було ухвалено Декларацію про державний суверенітет. Два місяці ми витратили на агітацію комуністичної більшості: в коридорах, туалетах, буфетах, із трибуни. Після роботи ми їхали по готелях, де селили іногородніх депутатів, і там до 12 години ночі, а інколи й довше, дискутували про долю України, про роль компартії тощо. Тоді депутати були більш чесними, й оскільки на боці націоналістів була об’єктивна історична правда, вони визнавали нашу правоту й поступово переходили на наш бік, підтримавши, в результаті, декларацію, яка фактично була програмою розбудови незалежної України.

Кравчук не чинив цьому опору, і його ставлення, розуміння й не гальмування, а прийняття історичного процесу, — це також його позитивна роль. Якби на його місці був російський шовініст або український перевертень, він міг би нашкодити. Кравчук же своїм терпимим ставленням, по суті позитивним, сприяв перемозі наших ідей.

Ще один шляхетний крок з його боку, коли у 1994 р. відбувалися президентські вибори, Кучма переміг дуже сумнівно. Чутка про фальсифікації була достатньою підставою, щоб оскаржити в суді його результат, але Кравчук шляхетно привітав Кучму. Це приклад, коли людина не чіплялася за владу будь-яким способом. Він свідчить про високу політичну культуру. Було б добре, якби й інші претенденти на посаду глави держави та чинні президенти слідували цим шляхом.

Я познайомився із Кравчуком на початку літа 1990 р. у Верховній Раді. Ми вийшли із зали й почали розмову — хотілося дізнатися більше про людину. Я побачив, що він розумний чоловік. Він піддавав сумніву антиукраїнську концепцію, яка спиралася на те, що існують лише загальносоюзні інтереси, й Україна не має власних національних інтересів. Тих, хто думав інакше, називали націоналістами й заганяли в тюрми.

Пам’ятаю, на початку 1990-х Кравчук сказав, що за півтора року дізнався про історію України більше, ніж за все попереднє життя. Це говорить про те, що навіть на такому високому партійному рівні система добору кадрів працювала так, що не залишала можливості читати щось «збоку». Коли ж почалася гласність і з-за кордону почала доходити різна література й, зокрема, виринати наша, але раніше заборонена, він почав читати. Українець за народженням, розумний від природи, він був напомпований комуністичною ідеологією, але як людина розумна, яка переглядає свій світогляд залежно від отриманих знань, коли з’явилася можливість отримати нову інформацію, він нею скористався. Таким чином, він почав поступово розуміти суть національно-визвольного руху й прихильніше ставитися до нього.

Коли ГКЧП програло, Комуністична партія України була викрита як така, яка виконувала змову, тобто вчинила злочин. Вказівки йшли з Москви, вимагали виконувати настанови хунти. А на той час уже існувала Декларація про державний суверенітет, тож це був замах на той порядок, який поступово встановлювався в Україні. Тому КПУ була заборонена. Перша пропозиція була засудити її, а друга — заборонити. Кравчук не був ініціатором цієї ідеї, але без жодного тиску підписав постанову про заборону комуністичної партії.

«ЛЕОНІД МАКАРОВИЧ БУВ НЕ ВЕЛИКИМ ХИТРУНОМ... А ЛЮДИНОЮ З КОМУНІСТИЧНОГО КОЛА, ЗДАТНОЮ ЗРОЗУМІТИ, КУДИ ЙДУТЬ ШЛЯХИ ІСТОРІЇ»

Мирослав ПОПОВИЧ, учасник групи «Першого грудня», директор Iнституту філософії ім. Г. С. Сковороди, академік НАН України:

— Мої життєві шляхи перетнулися зі шляхами Леоніда Макаровича Кравчука 1989 року, в бурхливі часи створення й утвердження Руху (якщо бути точним, Народного руху України на підтримку перебудови).

Я несподівано для себе став головою першої організації Руху, створеної за ініціативою парторганізації Спілки радянських письменників України, а якщо ще точніше, фактично — за ініціативою парторганізації Інституту літератури АН УРСР. Сталося це в приміщенні якогось театру, в напівпідвалі на нинішній вулиці Гончара. Організатори, серед яких найбільш ініціативним був В’ячеслав Брюховецький, секретар парторганізації інституту, запросили мене на установчі збори, не відкриваючи замірів щодо моєї подальшої ролі, але я був готовий до всього і без заперечень прийняв свою долю. Головою Київської організації я пробув до осені, коли її було офіційно визнано, але на той перший період випало яскраве явище — дві дискусії по телебаченню з Леонідом Макаровичем Кравчуком, на той час — завідувачем ідеологічного відділу ЦК Компартії України. На жаль, не збереглися записи тих дискусій, але їх добре пам’ятають усі, хто в той час був зацікавлений політичними справами, а зацікавленими були всі, від старого до малого. Звісно, сьогодні ці дискусії являють собою чисто історичний інтерес, але, гадаю, варто було б повернутися на двадцять років назад, щоб краще зрозуміти сьогодення.

Я був тоді завідувачем відділу академічного Інституту філософії й, отже, непрямим підлеглим Леоніда Макаровича, але в мене були певні переваги: моє середовище давно позбулося тих догм, які ще панували в партії, а Л.Кравчук формувався в тих партшколах і партакадеміях, в яких знайомство з марксистським святим письмом було ознакою освіченості. Перебудову ми сприйняли не відразу, але при всій критичності наших настанов вірили, що можемо збудувати «соціалізм з людським обличчям», який відповідатиме європейським соціал-демократичним ідеалам. Однак помилкою було б вважати, що мої колеги й однодумці просто випереджували партійну більшість у своєму ідейному розвитку чи визріванню. Ми з Кравчуком ішли на зближення насамперед різними шляхами. Політики-практики з партійних діячів не були такі чутливі до ідей демократизму, як інтелігенція, зате вони краще нас відчували тягар Кремля. Пізніше, коли Л.Кравчук був головою Верховної Ради України, мені доводилося відверто розмовляти з ним на ці теми, і він розповідав, як М.Горбачов відстоював до останнього сантиметра панівне положення Всесоюзного центру (іноді, в буквальному розумінні слова, як територію навколо шляхів сполучення союзного підпорядкування). Письменницьке середовище також — із цілком зрозумілих причин — було більш чутливим саме до національних проблем, але, хоч і різними шляхами, все вело до єдиного русла.

Основне полягало в тому, що швидкими темпами йшов процес визрівання, змін, розвитку від казарми, в якій ми були народжені, до свободи, справедливості, по-новому пережитої солідарності. І — будемо щирі! — відправними точками були в нас ті ж таки марксистські догми, від яких ми всі — кожен по-своєму — звільнялися з великим трудом. Це не була руйнація, це був конструктив. І Кравчук був не великий хитрун, як його іноді зображають, а людиною з комуністичного кола, здатною зрозуміти, куди йдуть і куди повинні йти шляхи історії.

Я хочу зазначити це тому, що сьогодні дехто тримає себе так, ніби він прийшов до нового світогляду з боївки чи криївки, а не з первинної парторганізації. Подолати в собі життєві алгоритми, успадковані від минулого, набагато важче, ніж це може здатися. Не забудьмо, що ми й сьогодні живемо в однопартійній системі з усіма її наслідками.

А Леонідові Макаровичу Кравчуку я щиро бажаю довгих років життя і успіхів.

«ЛЕОНІДУ МАКАРОВИЧУ ВДАЛОСЯ ТОДІ ЗАЗИРНУТИ ЗА ГОРИЗОНТ СВОГО ЧАСУ...»

Євген МАРЧУК:

— Навіть у ювілейний день до Леоніда Макаровича Кравчука не можна застосовувати простий арифметичний вимір — просто 80. Для цього не вистачить навіть інтегрального обчислення. Він — вища математика. Математичний аналіз. В яку систему координат треба було поставити його логіку, щоб зрозуміти суть його вчинків? Логіку, згідно якій, він — успішний завідувач відділу ідеології, секретар ЦК Компартії України — докладає чималих зусиль, щоб заборонити Компартію в Україні? Мені випало тоді бути присутнім на тому історичному засіданні Президії Верховної Ради України. Я бачив, чого фізично та психологічно вартувало тоді Леоніду Макаровичу «пробивання» цього рішення. А скільки злостивих ворогів на майбутнє...

А до цього ще, будучи секретарем ЦК КПУ з питань ідеології(!!!), який мав організовувати і відповідати за боротьбу з українським «буржуазним націоналізмом», він розпочинає публічні контакти-зустрічі, дискусії (тепер це були б круглі столи) з лідерами саме цього «націоналізму», викликавши бурю незадоволення серед партактиву. Ніяк це не вписувалося в арифметичну логіку.

Коли постало питання, що робити з величезним ядерним потенціалом, який після розвалу СРСР залишився на території України, Леоніду Макаровичу вдалося тоді зазирнути за горизонт свого часу і прийняти дуже «непатріотичне» але історично правильне рішення. Дехто ще й зараз не розуміє суті цього рішення. Найбільше за це йому тоді перепадало саме від записних патріотів. Багатьох тоді лоскотала думка, що ядерна зброя на нашій території сама по собі заставить світ нас більше поважати. Хоча уже тоді було зрозуміло, що світ змушений був більше рахуватися з без’ядерними Японією, Німеччиною, Бразилією, азійськими «тиграми»... Формувалися уже інші критерії світової поваги. Далеко не всім вдавалося тоді розгледіти цей процес. Пам’ятаю останній приїзд до Києва держсекретаря США Уоррена Крістофера з приводу «української ядерної зброї» та його зустріч із президентом Кравчуком Л.М. ...

А хіба можна вписати навіть у сьогоднішню політичну логіку його рішення піти на дострокові вибори президента України через два з половиною роки свого історичного президентства. І всього тільки (!) заради того, щоб зняти гостру політичну кризу в суспільстві. І виграти перший тур з великим відривом, і програти другий. І, як кажуть, програти партію в цілому. Програти, і не впасти в істерику. Програти, і витримати потім тривалі масовані «наїзди». І не проклясти на все життя організатора цих «наїздів».

Пам’ятаю, як під впливом історичних документів радикально змінювалась його точка зору щодо Голодомору. Адже якраз ідеологічний відділ ЦК Компартії України організовував могутню загальнодержавну компанію згідно плану «По боротьбі з акціями буржуазної пропаганди про так званий голодомор в Україні». Пам’ятаю, в ньому було сторінок 50. Розписані були завдання усім. Леонід Макарович не мав своєї родинної інформації про Голодомор, як це було, наприклад, у мене та багатьох інших, батьки яких пережили Голодомор. Адже він народився і виріс (тоді це було за кордоном СРСР) на Рівненщині. В тих місцях, де Голодомору взагалі не було. Хоча й землі в його краях менш родючі, ніж у центральній Україні. Коли з’явився доступ до архівів КДБ та інших установ, Леонід Макарович перевернув гори таких матеріалів. Я йому сам їх носив. І він не просто змінив свою точку зору, він став активним викривачем державної брехні про причини Голодомору та геноцид українського народу тогочасною владою.

Знаю, як важко, та навіть із немалими ризиками, народжувалась Українська православна церква (Київського патріархату). Можливо, з часом Леонід Макарович дещо розповість про цей важливий для сучасної України етап духовного розвитку. Уявімо собі, що сьогодні немає Української православної церкви та її Патріарха Філарета. Можемо уявити це саме зараз?

А уявімо собі, що Леонід Макарович не полетів у Біловезьку пущу. Адже ще діють закони СРСР і є його президент та уряд, і Біловезька угода — це ніщо інше, як державний заколот, організований групою осіб за попередньою змовою. Ще й державна зрада (телефонували звідти президентові США, Бушу). Декілька статей Кримінального кодексу СРСР і показовий судовий процес... Але він полетів.

Ми живемо в такий час, коли поруч із нами є реальні творці сучасної, новітньої української історії. Не кожному поколінню випадає така нагода. Але цей час минає. Чи все ми у них запитали? Чи все ми від них почули? Адже історія — вчить. Ця мудрість особливо очевидна сьогодні.

Побажаймо шановному Леоніду Макаровичу доброго здоров’я, хорошого душевного стану і наростаючого бажання ділитися своїм історичним досвідом!