«Від Київської Русі – до європейської України!»

Головний меседж опитаних нами науковців, експертів, політиків, громадських діячів щодо результатів 25 років відновлення суверенітету України  — сам факт її незалежності. Попри те, що українці вже протягом двох з половиною років змушені захищатися від російської агресії, наша країна через випробування обов’язково стане сильнішою. Так, ми маємо велику трагедію — війну із втратою частини територій і тисяч життів, яка не припиняється. Однак твереза оцінка ситуації допоможе суспільству реально оцінити результати за ці 25   років, зробити висновки і рухатися вперед в правильному напрямку.

Війна Кремля проти України — це не тільки плід імперської політики східного сусіда, це — свідчення невирішених внутрішніх проблем. Україна — має давні традиції державності. Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-руське князівство, доба козацької Гетьманщини, Національно-визвольний рух XVIII—XIX ст., Українська революція початку XX ст., дисидентство в часи СРСР — все це віхи становлення і боротьби за самостійну Українську державу. Проте у 1991-му відновлена незалежна Україна зберегла не тільки традиції державності, а і отримала у спадок від складної і загарбницької політики сусідів багато проблем — колоніалізм, геноцидність, «совєтізм»...

Швидкими темпами включитися у побудову сильної і дійсно незалежної країни тодішнім діячам так і не вдалося. Головним чином — через те, що стояли вони далеко не на державницьких позиціях. Саме в 1990-ті були закладені або отримали розвиток міни уповільненої дії, які ми пожинаємо до сьогодні: клановість, корупція, кумівство, знищення опонентів, залучення «російського впливу»... Частина з цих закладок була сформована в перші роки незалежності за президентства Кравчука. Однак є мінімум три речі, які можна поставити в заслугу Леоніду Макаровичу: внесок в здобуття незалежності, заборона Компартії, вирішення політичної кризи через дострокові президентські вибори в 1994 р.

Базовою ж проблемо, звичайно, став прихід до влади Леоніда Кучми (був прем’єром з 1992 по 1993     рр.). Саме за часів його президентства з 1994 до 2005 рр. державний організм був використаний не за призначенням. Безумовно, існували інші варіанти розвитку для України, але «система Кучми» не дала шансу патріотам і професіоналам будувати сильну країну. Відбувалася тотальна зачистка по всіх фронтах — економічному, політичному, медійному... Найбільш показові приклади резонансних вбивств того часу — бізнесмена Євгена Щербаня в 1996-му, журналіста Бориса Дерев’янка в 1997-му, фінансиста Вадима Гетьмана в 1998-му...

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Після того, як Кучмі не вдалося забезпечити собі третій термін 2004 року, він намагався зробити своїм наступником Віктора Януковича, але отримав Помаранчевий майдан. Проте це докорінно не вплинуло на його позиції, адже за допомогою круглого столу і посередництва на ньому польського друга Олександра Кваснєвського (голови Наглядової ради Ялтинської економічної стратегії Віктора Пінчука) ситуацію вдалося «розрулити». Незважаючи на те, що президентом все-таки став Віктор Ющенко, протягом наступних років Кучму та його родину ніхто не чіпав (хоча було за що — згадаємо резонансну «справу Гонгадзе—Подольського»), їхні люди продовжували перебувати в активній політиці. В заслугу Ющенку можна поставити гуманітарну політику, зокрема, питання Голодомору 1932—1933 рр., яку активно до цього просувала газета «День», проте в інших питання — досягнень мало.

Потім до влади таки вдалося привести Януковича, але той виявився досить самостійним, щоб навіть порушити кримінальну справу проти Кучми з приводу тієї ж «справи Гонгадзе—Подольського». Янукович почав вибудовувати владну вертикаль під свою сім’ю, але завершити плани йому так і не вдалося. Решта кланів, зокрема, навіть деякі особи з оточення «повстали» проти Януковича — з посади його знімали вже всією країною через Євромайдан і величезні жертви українців. Росіяни, тим часом, використали Януковича по повній — спочатку нашвидкуруч підписали Харківські угоди у 2010 р., якими пролонгували перебування Чорноморського флоту РФ аж до 2042 р., а потім взялися поступово через своїх агентів руйнувати армію і спецслужби України зсередини.

Апогеєм став початок 2014-го, коли Кремль використавши Євромайдан і владний вакуум в Україні, розпочав агресію, яка закінчилася окупацією Криму та частини Донбасу. В цей період проявив себе український народ — спочатку на Майдані, а потім під час війни. Одним з прагматичних кроків виборців стало обрання нинішнього президента Петра Порошенка в першому ж турі. Це зайвий раз свідчило, що у Порошенка з’явився величезний шанс почати нарешті ламати «систему Кучми». Але час показав, що вся «постамйданна» влада не лише не збирається демонтувати старі правила, навпаки, вона продовжила і примножила їх, використовуючи патріотичну лексику і піар. Так, робляться окремі кроки, як наприклад, створення Патрульної поліції чи Національного антикорупційного бюро, однак це не несе системний характер. Результат — величезне розчарування у нинішній владі як з боку суспільства, так і з боку міжнародних партнерів. 

Отже, 24 серпня Україна відзначає річницю відновлення державної незалежності. 25 років — термін, який доводить, що Україна існує, і, попри великі випробування, зокрема, тривалу російську агресію, що це — незалежна держава із власною ідентичністю. Якраз ще одним висновком опитаних нами експертів є — сильне українське суспільство. Саме на нього надія. Може здатися, що запитання, які стоять сьогодні перед країною, — прості, але вони точно потребують чітких відповідей: 1. Що нам вдалося за ці 25 років? Що — ні? 2. Які ми мали шанси і чому їх втратили? 3. Як Україні вийти з політичного «котла»?

«ДОЛАЙМО СВОЮ АНАРХІЧНІСТЬ, ОСТЕРІГАЙМОСЯ ПОПУЛІСТІВ, КУЛЬТИВУЙМО ПРАВО І ЗАКОН — ТОЙ, ЩО ОДИН ДЛЯ ВСІХ»

Володимир ПАНЧЕНКО, народний депутат України у 1990—1994 рр.

— Відзначаємо 25-річчя української державної незалежності, але слід пам’ятати, що, з історичного погляду, дата ця умовна. Правильніше було б говорити не про проголошення, а про відновлення державності. Я вважаю, що всі наші нинішні урочистості варто проводити під гаслом: «Від Київської Русі — до європейської України!». Бо ж так і є: ми спадкоємці княжої Русі, Козацької держави, УНР. УРСР була квазідержавним утворенням, проте 1991 року ми успадкували її державний апарат, бюрократію — іншої тоді просто не було... Одне слово, пам’ятай, Україно, про свою історичну пуповину!

Було б дивно, якби Росія не намагалася ліквідувати нас як державу. Свого часу вона анексувала нашу історію, а тепер без Києва в неї ніяк не складаються пазли. Нічого в неї, зрештою, не вийде. Бо ми в тяжких випробуваннях стаємо сильнішими. Платимо страшну ціну, проте яка нація здобувала свободу без жертв, без героїв?

Звісно, хотілося б, щоб Україна була іншою — не розшарпаною купкою жадібних олігархів, а заможною, авторитетною. Ви ж подивіться: ми — злиденна країна, якою правлять мільйонери й мільярдери! Про яку соціальну справедливість і яке верховенство права можна говорити?! А вихід один: іншим має ставати саме суспільство. І ми змінюємося, стаємо дужчими. Враження таке, що саме зараз ми переживаємо кульмінацію боротьби старого й нового. Олігархічна система опирається, захищає свої привілеї. І це — боротьба не на життя, а на смерть. У ній вирішується, яким буде завтрашній день України.

Для того, щоб Україна була успішною, нам треба засвоїти кілька уроків.

1. Не уповаймо на те, що хтось нам допоможе. Ніхто не боротиметься за нас, якщо ми самі не навчимося відстоювати себе. Допомагають тим, хто бореться, а не тим, хто звик плакатися.

2. Треба ставати сильними — економічно, мілітарно, культурно, психологічно.

3. Щоб бути сильними, потрібна національна консолідація довкола великої мети. Така мета є — європейська Україна. Нас ніхто не зможе побороти, якщо ми не знищимо себе самі.

4. Долаймо свою анархічність, остерігаймося популістів, культивуймо право і закон — той, що один для всіх.

24 серпня 1991 року я був серед тих, хто голосував за незалежність. Горджусь цим. І вірю, що наш непростий досвід допоможе нам як нації самореалізуватися, стати успішною країною.

«МАЄМО НАВЧИТИСЯ ПОЄДНУВАТИ ДИСЦИПЛІНУ ЗІ СВОБОДОЮ»

Мирослав ПОПОВИЧ, професор, доктор філософських наук, академік НАН України:

— Насамперед головним досягненням України є сам факт її незалежності.

Коли йшлося про реалізацію такого, як іноді кажуть, «проекту», незалежність України сприймалася як щось несерйозне. Розвал СРСР був швидкий і болючий, хоча не катастрофічний, тому ми недостатньо усвідомлювали те, що значить бути суб’єктом історії, — тобто самим приймати найважливіші доленосні рішення.

ІСТОРИЧНЕ ФОТО. 24 СЕРПНЯ 1991 р. — ДЕНЬ ПРОГОЛОШЕННЯ АКТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ / ФОТО ОЛЕКСАНДРА КЛИМЕНКА

Але той факт, що ми незалежні, сам по собі не розв’язує багатьох наших болючих проблем. Незалежність — це не підсумок, а тільки відкриті можливості. Ми маємо відчувати, що фактично зараз робимо історію, тому надії на те, що із незалежністю приходить добробут, є оманливими.

По-друге, ми здобули свободу. Ми не завжди цінуємо те, що нам приніс той серпень. Сьогодні ми відрізняємося від наших колишніх сестер і братів із союзних республік, які отримали незалежність, оскільки мало хто із них може скористатися плодами цієї незалежності, перший із яких — свобода.

По-третє, це боротьба з бідністю, яка насправді є спробами розв’язати наші економічні проблеми найбільш адекватним чином. І тут, мабуть, у нас більше провалів, аніж успіхів. Звісно, не можна одноразово зробити всіх багатими, але не можна й жити в суспільстві, в якому є така прірва між заможними та бідними, як у нас. З’ясувати бодай шляхи й напрями ліквідації цієї прірви — це та велика обіцянка, яку ми даємо історії та самим собі. І європейський напрямок, яким ми йдемо, — це та магістральна дорога, на якій ми можемо досягти успіхів.

У світі є багато інших спроб побудувати суспільство, яке б не знало кричущої бідності та яке б могло бути названо суспільством прав і свобод людини. Але ми спостерігаємо процес, який раніше називали «бюрократизацією»: під цим розуміли закостеніння владних структур і якусь сліпоту, яка приходить, коли, здавалося б, зір повинен бути гострим. Цей процес — немов відмирання живого начала — ми сьогодні розглядаємо як процес створення олігархічної моделі суспільства. Це не просто розрив між бідними й багатими — це певний стиль життя.

Демократія є дуже вразливою перед відмиранням всіх атрибутів вільного суспільства. Вона може управляти державою складним шляхом, який вимагає високої компетенції та терпіння. Коли вона перемагає авторитарні тенденції, одразу виникає їхнє відродження. Слід пам’ятати, що ми нещодавно вийшли зі сталінської «гамівної сорочки», і нам слід очікувати удару з-за спини. Тим більше, що всі сили старого сталінського бюрократичного ладу складають владу сьогоднішньої Росії, із якою ми перебуваємо у фактичному стані війни. Але є й внутрішній бік цієї проблеми — ми завжди породжуватимемо авторитарні тенденції і структури, тому маємо навчитися поєднувати дисципліну зі свободою.

Гадаю, сьогодні в Україні унікальний збіг обставин, тому що зараз вона має ще той моральний, молодіжний, політичний ресурс, якого не мають зрілі й заможні демократії. Причина цього — не якась особлива природа, просто у нас є можливість поєднати політичне й економічне визволення, ренесанс, який у багатьох наших сусідів викликає заздрість. Сьогодні ми стоїмо на такому перехресті шляхів, коли можемо швидко прорватися в те саме «царство свободи», про яке колись писав засновник соціалізму Енгельс. Насправді немає такого «царства», яке б нас чекало, — ми маємо побудувати його своїми руками.

«ВАМ ПОТРІБЕН НОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ КЛАС...»

Едвард ЛУКАС, старший віце-президент Центру аналізу європейської політики, Лондон:

— Вам вдалося залишитися незалежними і зірвати при цьому спроби Кремля створити Новоросію. Водночас вам не вдалося побудувати сучасну функціональну державу, яка допомагає розвиватися суспільству.

Ви змарнували кілька великих шансів — після Помаранчевої революції і після Євромайдану.

Вам потрібен новий політичний клас, і вам треба покласти край безкарності для корумпованих чиновників. Захід міг би допомогти тут шляхом припинення передачі вкрадених грошей у нашу фінансову систему.

Щасливого Дня Незалежності!

«НАРОДИЛОСЯ НОВЕ ПОКОЛІННЯ УКРАЇНЦІВ, ЯКЕ НЕ УРАЖЕНЕ СИНДРОМОМ РАДЯНСЬКОГО РАБСТВА»

Iрина КОНСТАНКЕВИЧ, народний депутат, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (Луцьк):

— Часовий відтинок у 25 років у масштабі цивілізаційного розвитку людства — це надто мало, щоб говорити про епохальність. Та все ж значимість і контекстуальність ювілейної дати варто означити і задля власного осмислення (переосмислення) цього складного процесу колективного й індивідуального відстоювання/виборювання, переживання національної тожсамості впродовж останніх десятиліть, і для «підбиття підсумків» з метою роботи над помилками. Особистісний вимір становлення національної ідентичності у кожного індивідуальний і має свій смислотворчий зміст та емоційно-понятійне наповнення. Для мене як людини, котра добре пам’ятає формування колективного «я» тоталітарною ідеологічною системою, де нівелювалися найперше національна тожсамість, а потім — і власна людська самобутність (недаремно Василь Симоненко нагадував у 60-ті роки минулого століття: «Ти знаєш, що ти — Людина, ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя єдина...»), є чітке і категоричне усвідомлення значимості цих державобудівних процесів. Те, що 1991 року Україна стала незалежною, мирно виборола своє право на місце у світовій системі координат, право на власний, хай і складний, подекуди із помилками, втратами, але таки свій і висхідний шлях. І це — найголовніший здобуток чвертьстолітної дороги на історичній магістралі.

Важливо й те, що народилося вже нове покоління українців, яке не уражене синдромом радянського рабства, не має отого меншовартісного комплексу, який так болів Шевченкові, Хвильовому, Шереху й тисячам українських патріотів, які мали глибоко осмислену свідомість українців в умовах бездержав’я. Важливо й те, що розуміння суверенності перестало бути декларацією, гаслом лише на папері. Ми тепер інакше не можемо, ні моє покоління, ні наші діти, і хочу вірити, що й онуки, й усі земляки, народжені в цьому благодатному і щедрому краї. Тепер ми — господарі власної держави, та процес націєтворення, природно, лише на початках, адже державні інституції не сформовано, принципи і механізми державного управління та колективної відповідальності, на жаль, як демонструє недавній досвід, ще в ембріональному стані.

Тому, цитуючи Франка, «лупайте сю скалу», працювати треба і громадою, й кожному особисто, щоб зміни в суспільстві були реальними, дієвими. Без знання нашого минулого у найвищих її точках (князівську добу, козаччину, міжвоєння ХХ століття), без пантеону героїв, доповненого іменами сучасників, без культурно-духовної основи суспільно-економічних процесів рух буде надто повільним і малоефективним. Ми зобов’язані цінувати надбання попередніх поколінь, але й свою роботу мусимо добре знати. Історія не має умовного способу, і ще однієї спроби «збудувати свій дім» не буде.

Тому ця святкова дата спонукає до несвяткових роздумів і мобілізуючих дій. Для актуалізації знань та ідей у пригоді може стати цінний колективний досвід, зібраний у Бібліотеці газети «День» (серії «Бронебійна публіцистика», «Підривна література»). «До джерел» і до щоденної роботи будівництва нашої держави. Вітаючи всіх зі святом нашої незалежності, я б хотіла побажати мирного будівничого життя задля прийдешніх поколінь, великої праці кожного особисто у творенні власної великої держави. Це — без пафосу, але з гордістю за приналежність до великого народу та його великої історії.

«НАЙЦІННІШЕ, ЩО МИ ЗДОБУЛИ ЗА ЦІ 25 РОКІВ — РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТРЕБА БОРОТИСЯ»

Борис ФIЛАТОВ, міський голова Дніпра:

— Найцінніше, що ми здобули за ці 25 років — розуміння того, що це наша країна, наша земля, й іншої у нас немає і не буде. Що за незалежність треба боротися. Впевнений, що в Україні народилася нарешті нова політична нація.

Щодо шансів. Я ніколи не любив давати оцінки історичному процесу в умовний спосіб. Краще думаймо про ті шанси, які є у нас усіх зараз. І що ми не маємо права їх втратити.

1991 р. НАД ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ ПІДНІМАЮТЬ ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ СТЯГ. 23 СЕРПНЯ ЩОРІЧНО ВІДЗНАЧАЄТЬСЯ ДЕРЖАВНЕ СВЯТО, ПРИСВЯЧЕНЕ ПРАПОРУ УКРАЇНИ / ФОТО УКРІНФОРМ

Ми просто зобов’язані перестати займатися внутрішнім самознищенням. Як ви, напевно, помітили, я нині доволі серйозно змінив свою позицію. У мене багато роботи, за яку я несу відповідальність перед мільйонним містом, і мені ніколи займатися з’ясуванням стосунків з іншими політиками. Нехай кожен зробить хоч щось для рідної країни на своєму місці і перестане скиглити, скаржитись і критикувати заради критики або амбіцій.

«УКРАЇНА ВІДБУЛАСЯ ЯК ДЕРЖАВА І НАЦІЯ, АЛЕ ЇЙ НЕ ВДАЛОСЯ ВИБРАТИСЯ З ПОСТКОМУНІЗМУ»

Лілія ШЕВЦОВА, провідний дослідник Iнституту Брукінгса, Москва:

— Україна, не маючи ні традиції повноцінної державності, ні чіткої національної ідентичності, за останню чверть століття відбулася як держава і як нація. Це, поза сумнівом, величезне досягнення. Особливо, якщо врахувати зростання агресивності сусідньої Росії, яка продовжує вважати Україну діамантом у своїй імперській короні. Українці, на відміну від інших пострадянських слов’янських націй, змогли зберегти і зміцнити традицію плюралізму і зміни влади через вибори (нехай і через тиск Майдану). Українці змогли виростити розвинене громадянське суспільство, яке може компенсувати слабкість державної влади. Значна частина українського суспільства обрала європейську орієнтацію. Нарешті, українці відстояли власну незалежність у війні з Росією.

Якщо ж говорити про те, що не вдалося, то Україні не вдалося вибратися з посткомунізму. Це особлива модель розвитку, суть якої в злитті влади і власності та формуванні олігархічного спрута. Виходити з посткомунізму буде складніше, ніж із комунізму. Україні не вдалося зберегти територіальну цілісність. Зрештою неоголошена війна Росії з Україною підриває її ресурси.

Україна не зуміла скористатися паралічем російського самодержавства і виключно доброзичливим ставленням Заходу до «уламків» СРСР, як це зробили Балтійські держави, для інтеграції в Європу. А без такої інтеграції успіх трансформації проблематичний. Але в України не було тих історичних і політичних передумов для повернення до Європи, які були у народів Балтії. І неясно, чи змогла б Європа взяти на борт таку величезну державу, до якої Росія завжди ставилася з особливими, задушливими ревнощами. Українська посткомуністична еліта не була готова до радикальної трансформації (до речі, як і російська еліта, включаючи лібералів і демократів!). Тож Україна не використала момент пострадянського паралічу. Але вона просунулась до повноцінної державності швидше, ніж будь-хто міг очікувати.

Хто винен у тому, що не все вийшло? У тому, що не вдалося і що вийшло не так — завжди винні еліта і лідер. Вони несуть вирішальну відповідальність за те, що відбувається з нацією. Але якщо нація дозволяє їм робити помилки, то свою відповідальність несе і нація... Питання лише в мірі відповідальності.

Україна не може виплигнути з географічної пастки — її сусідом залишиться Росія з поки що не реформованою системою самодержавства. Тому Україні доведеться жити в некомфортній геополітичній ситуації. Україні доведеться шукати вихід із цивілізаційної пастки, якою став посткомунізм, що дискредитував ідеали ліберальної демократії і виростив хижацьку еліту й корумповану владу. І основним варіантом руху до правової держави є незалежний суд і незалежні медіа. Все інше — вже похідні від цих двох констант.

«УКРАЇНА — ЯК КРАЇНА, ЯК СУСПІЛЬСТВО — ЗБЕРЕГЛА СВОЄ ЛЮДСЬКЕ ОБЛИЧЧЯ»

Герхард ГНАУК, кореспондент газети Die Welt у Варшаві:

— Хочеться подивитись назад у 80-ті роки, коли ніхто не вважав за можливе виникнення України як держави. Тоді громадські діячі формулювали гасла на кшталт: «Свобода людям, свобода народам» або «Хочемо створити країну, в якій не лише українці, а й росіяни житимуть краще, ніж у Росії, і євреї більш безпечні, ніж в Ізраїлі». За великим рахунком, якщо дивитися з точки зору 2016 року, Україна залишилась вірна цим гаслам. Хоча — для їхньої реалізації потрібна не лише воля і велика робота, але й сприятлива обстановка довкола країни.

Що не вдалося? Була (і частково залишається) тіньова економіка, корупція. У країні недостатньо демократії, чесного правосуддя, прозорості. Були замовні вбивства. Нація, суспільство прокинулося лише після 2004 року.

Що вдалося? Україна мирно увійшла у «самостійне життя» без конфліктів із сусідами. І взагалі вона зберегла мир у країні до кінця 2013 року. Для Заходу було важливо, що вона здала атомну зброю, закрила Чорнобильську АЕС, скасувала страту. Зовсім нова глава історії — що вдалося зробити в умовах війни з 2014 року. Враховуючи умови, успіхи все-таки вражають. У Берліні торік інститут Делора (delorsinstitut.de) зробив огляд успіхів в Україні, а газета «Коментарі» склала «десять успіхів України» — не перераховуватиму їх тут.

Найфундаментальніше: Україна стала нацією, і навіть за таких жахливих подій на півдні і сході не впала ні в авторитаризм, ні у фашизм. Можна сказати, що Україна — як країна, як суспільство — зберегла своє людське обличчя.

«Котел» — це знову зовнішні сили, про які йшлося. Тут, на жаль, розвиток не залежить лише від України й українців. На жаль, тут залишається дійсним слово одного експерта 2014 року: країні, яка не готова сама себе захищати, про допомогу ззовні не варто навіть мріяти. Україна, її керівництво показує готовність. Але, окрім військового самозахисту, є, звісно, інші дії: шукати друзів і союзників, вчитися в інших, хто був у подібному становищі, і влаштувати життя у себе якомога розумніше і мудріше.

«МИ БАГАТО ЧОГО ВТРАТИЛИ, ЗОКРЕМА В ЧАСИ КУЧМИ І В ЧАСИ ЯНУКОВИЧА»

Андрій СЕНЧЕНКО, народний депутат V, VI, VII скликань, голова громадської організації «Сила права»:

— За 25 років незалежності нам вдалося набагато менше ніж було необхідно зробити. Але сам факт того, що путінська Росія пішла війною на нашу країну говорить про те, що нам вдалося більше ніж розраховував агресор. Кремль розраховував, що ми залишимось його сателітами назавжди. Таким чином, перше що нам вдалося — це зміна у мозках громадян у ставленні до своєї країни. Те, що нам не вдалося, я б адресував до дій влади і результатів цих дій. Тому ми на кожному етапі не маємо забувати про наші успіхи, які в першу чергу оцінили в Кремлі. Кремль цих успіхів злякався і тому пішов на нас війною. І ці успіхи полягають, перш за все, у відході від «совкового» менталітету. Що до неуспіхів, то тут треба пам’ятати, що кожен із громадян до цього так само доклав руку. Доклав руку, як виборець, який обирав владу в очікуванні дива.

Що до втрачених шансів, то маю сказати, що не буває стовідсоткових вірних рішень. Бажано, щоб відсоток вірних рішень був більшим за невірних. Тоді країна буде рухатись вперед. Ми багато чого втратити зокрема в часи Кучми і в часи Януковича. Це був трагічний період. Але хочу сказати, що наші втрати внаслідок двох років правління Порошенка в іншому жанрі ніж за часів Януковича, але за наслідками не менші.

ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

У нас був і поки що зберігається дуже потужний інтелектуальний потенціал. Те, що у нас в свій час відбулась бандитська приватизація, то навіть цю проблему можна вирішити. Я нещодавно писав статтю «Руйнівник майбутнього» і там виклав думки щодо дій нинішньої влади, яка намагається позбавити студентів стипендії. Так ось негативна ціна таких рішень вище, ніж ціна антинародних рішень при проведенні приватизації. Тому що підприємства можна побудувати, створити, але якщо ми втратимо інтелектуальний потенціал країни, то це буде катастрофа. Поки що ми його не втратили, але вже багато зроблено щоб так сталось. Тому зараз треба про це замислитись і скоригувати дії влади.

Зараз треба починати з виходу з глибокої політичної кризи, яка є в країні. В цьому сенсі ніхто нічого кращого не вигадав окрім як проведення виборів. Перевибори — це єдиний цивілізований шлях виходу з політичної кризи. Нині всі ознаки такої кризи є. Трапилась повна делегімітизація влади, коли народ не вірить жодній гілці влади, більш того, в парламенті немає більшості і тим самим дії групи людей, які такої більшості не мають, називаються узурпацією влади. Президент всупереч Конституції продовжує розподіляти повноваження на свою користь і робить це з метою укріплення власного бізнесу. Його імперія розростається і досягла військово-промислового комплексу. Фактично ситуація дійшла до того, що бізнес-успіхи Президента залежать від продовження війни. Тому вважаю, що є всі передумови до перевиборів діючої влади.

«У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ І СОЦІАЛЬНОМУ СЕКТОРІ У НАС ДУЖЕ НЕВЕЛИКІ ДОСЯГНЕННЯ»

Володимир ЛАНОВИЙ, президент Центру ринкових реформ:

— По-перше, за роки незалежності у нас нарешті сформована політична нація, яка має свої історичні основи. Ця політична нація прагне розвитку в руслі принципів, які сповідують європейські країни. Українська політична нація продемонструвала, що вона не дозволить себе скривдити і здатна захищати свою державу. Нас поважають і на науковому, і на побутовому, і на політичному рівні. У нас у всіх галузях є свої авторитети. Якщо раніше українців і росіян ототожнювали, то зараз Росія сама зробила все, щоб розвести ці мости.

Ми дійсно побудували свою державу із своїми нормами, інститутами. Формально Україна є незалежною і сталою. Ми не увійшли в об’єднання пострадянського типу і фактично не є членами СНД. Можна сказати, що нам вдалося відокремитися від Росії і в політичному, і у військовому сенсі. Частково ми відокремились від РФ і в інформаційному плані. Але лише частково.

Важливим аспектом є позиціонування своєї ідентичності через нашу культуру і традиції. Адже у нас є багато «візитівок» за якими нас сприймають у світі.

На жаль, в сфері економіки і соціальному секторі у нас дуже невеликі досягнення. Ми перейшли на власну грошову одиницю через п’ять років незалежності в той час як Естонія, Латвія зробили це на другий рік. Один з наших колишніх президентів ввів гривню, а потім знущався над нею як хотів і фактично знесилив її, кинувши в провалля девальвації. Приватна власність у нас деформована. Фактично ми маємо домінацію олігархічної власності, яка не є приватною, а є сумішшю державної і пограбованої власності. Олігархат є гальмом для розвитку економіки незалежної держави.

Коли ми отримуємо від уряду чи якоїсь національної комісії тарифи на житлово-комунальні послуги, то це означає, що ці послуги надають не електростанції, не ТЕЦи, не комунальні підприємства, а ці послуги належать самому уряду. Тобто уряд встановлює ціну. Принципи ж приватної власності полягають у вільному встановленні ціни власником. Покупець виходить так само реалізує право на товар не тоді, коли це йому потрібно. Він поставлений в умови безальтернативності.

Нам треба подивитись на себе і порівняти з іншими країнами — колишніми радянськими республіками і країнами Ради економічної взаємодопомоги, які в свій час прорвалися дуже швидко і нині потужно розвиваються. Це торкається Естонії, Латвії і Литви. Якщо у нас приватизація розтягнулась на десять років, то вони її провели за кілька років. У них не було стрімкої девальвації грошей. Так само треба звернути увагу на Польщу і Чехію. Нічого особливого вони не зробили, адже все що вони зробили було написано на скрижалях і наших реформ. Але вони змогли мобілізувати політичну еліту. У нас система просування до верхівки кращих представників нації загальмована і підпорядкована чиїмось інтересам. Саме тому ми маємо недосконалу і невиховану політичну еліту, яку й елітою назвати важко. Це сором для країни. Тому з такими представниками країни західний світ не хоче спілкуватись, що певною мірою штучно ізолює Україну. У мене надія залишається на нашу політичну націю, на її здорове суспільне мислення, яке не сприймає нав’язані умови нечесної гри, таку владу і такі «реформи».

«УКРАЇНІ ЗА ЦІ РОКИ ВДАЛОСЯ СТАТИ СУБ’ЄКТОМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

Віктор ШИШКIН, перший Генпрокурор України (1991—1993 рр.), суддя Конституційного Суду України (2006—2015 рр.):

— Україні за ці роки вдалося стати суб’єктом міжнародного права. Українці народились як політична нація. Запроваджені елементи державності, хоча і не повної самостійності нашої держави. Але те наскільки буде підтверджена самостійність, це вже залежить від поведінки політиків. Нам вдалось створити свої правову базу. Хоча ця база має багато дефектів, особливо після змін за останні п’ять років.

Але, на жаль, за ці 25 років ми, маючи досить потужний потенціал, більше втратили ніж отримали. По-перше, дійсно ми мали дуже потужний економічний потенціал. Ми мали серйозний військовий і військово-промисловий потенціал, великий морський потенціал. У нас було «Бласко», яка була шостою компанією планети і перша у колишньому Радянському Союзі. Отже з точки зору економічного і промислового потенціалу ми втратили набагато більше ніж здобули і тому були свої причини.

Єдине, що можна виокремити в економічному плані, а точніше фінансовому — це те, що ми отримали власну грошову одиницю. Але ми втратили серйозний науково-технічний потенціал, адже він не розвивався. Для того щоб випускники технічних вузів могли знайти своє застосування в України, для них треба було створити свої робочі місця. Тоді б вони росли як професіонали і не шукали собі місце в інших країнах. Виходить так, що лише війна змусила нас реанімувати оборонно-промисловий комплекс і залучити відповідні професійні кадри. У нас був, окрім того, величезний ракетно-космічний потенціал, як виробнича база. Ми його не втратити, але ніяк не розвинули. Треба усвідомлювати, що відсутність розвитку — це також втрата.

Якщо брати геополітичний фактор, то ми мали потенційні можливості стати серйозним гравцем на міжнародній арені. Якщо б одразу був взятий курс на наше членство у євроатлантичних, світових структурах, в тому числі СОТ і НАТО, та створення нових потужних економічних блоків зі східноєвропейськими країнами, які на той час вийшли із соціалістичного табору, то зараз ми мали б великий простір для розвитку на принципово інших засадах. Ми мали визначитись одразу зі стратегічними партнерами. При чому спиратись не на колишні радянські зв’язки, а на країни заходу та ті країни, які обрали західний вектор. Там є високотехнологічний і інтелектуальний потенціал, який рухає країни по інтенсивному, а не екстенсивному шляху. В перші роки нам дійсно було боляче з економікою, була й так звана «шокова терапія», але якщо б цю «хірургічну операцію» провели правильно, то зараз би ми мали зовсім інші результати. Приклад тому Польща та країни Балтії, які зуміли вчасно визначитись з пріоритетами. Вони пройшли через негаразди, але не застрягли в них. Більш того вони чітко обрали європейські стандарти, які полягають перш за все у формуванні відповідної ментальності співіснування. Це зовсім інший рівень відносин.

В правовому сенсі ми запровадили низку якісних позицій. Наприклад, Цивільний кодекс у нас виступає регулятором виробничих, економічних стосунків, і він відповідає європейським стандартам. Але у нас не готували фахівців для реалізації саме такого рівня цивільного права. Таким чином, цей кодекс залишився мертвим вантажем, який практично не застосований. Ті ж самі економічні стосунки регулювались за принципами уяви про старе радянське законодавство. Більш того, формально у нас і Конституція 1996-го року відповідала всім європейським стандартам, але цю Конституцію ігнорували всі наші президенти з того моменту як вона була прийнята.

Фактично ми маємо правовий нігілізм, приклад якого подають не прості громадяни, а влада — Президент, міністри і депутати. Саме влада демонструє приклад абсолютно викривленого ставлення до права і законів, в тому числі до вищого Закону — Конституції.

Щодо політичного «котла», то тут варто таки зазначити, що винна не лише влада, але й виборець, який таку владу обирає. Все ж таки суспільство має навчитись брати відповідальність і на себе, коли ставить галочку у виборчому бюлетені. Мушу пригадати, що того ж самого Гітлера обрав німецький народ. Він прийшов до влади абсолютно демократично в 1933-му році, так само як і Кучма в 1994-му, який створив кланово-олігархічну систему в Україні. То ж і Гітлера, і Кучму обрав спершу народ. Саме тому народу треба робити висновки, коли він дозволяє самого себе заганяти в паски, з яких потім приходиться виходити досить радикальними шляхами.

«УКРАЇНІ ПОТРІБНО ЗМІЦНЮВАТИ ВІЙСЬКО. ВЧИТИСЯ ЖИТИ ТАК, ЯК ЖИВУТЬ ОСЬ УЖЕ 68 РОКІВ ІЗРАЇЛЬТЯНИ»

Ігор ГУЛИК, журналіст, заступник виконавчого директора філії НТКУ «Львівська регіональна дирекція»:

– Я ніколи не сприймав вислів «наша молода держава», оскільки його чомусь використовували для пояснень помилок, прорахунків, недоліків. Так, наче для держави відкрито якийсь невичерпний часовий кредит, і вона може ним послуговуватися – як завгодно і скільки завгодно.

Що спадає на думку, коли йдеться про досягнення? Те, що Україна відбулася. Бо всі попередні спроби облаштувати нашу державність зазнавали фіаско упродовж лічених років. Тут – уже чверть століття, і Україна є доконаним фактом світової історії, географії, політики тощо.

Незалежно від держави, влади, політиків, усіх зацікавлених/незацікавлених, в Україні вже виросло покоління, яке ніколи не відчувало себе залежним, окупованим, приниженим, другосортним. Я не знаю, чи це є досягненням, позаяк процес – природний, але факт залишається фактом. І саме це покоління, а також наступні є гарантами майбутнього держави як чинника, держави як суб’єкта й об’єкта світової реальності. Вони вже не віддадуть Україну нікому.

Нам вдалися всі революції – від Гранітної, через Помаранчеву – до Революції Гідності. Поза тим, незважаючи на отриманий досвід, як на мене, нам варто-таки вже зупинитися. Не без того, щоб у потрібний момент нагадати владі, хто в хаті хазяїн. Але й не абсолютизувати Майдан, віче, революцію як інструмент вирішення усіх проблем, панацею від усіх бід.

Нам вдалося зрозуміти, особливо останнім часом, що країна – це не тільки гарний прапор, милозвучний Гімн, розкішна вишиванка. Це – щось більш приземлене і буденне – наприклад, вояцький сухпайок чи житло для вимушених переселенців. Коли люди сприймають побут як справу державницьку – це теж перемога.

Ми, врешті-решт, втямили, що ніхто, крім нас, не побудує країну для нас. Попри те, що нам симпатизують у світі, нам сяк-так допомагають. Наша країна нікому, крім нас, не потрібна як затишна домівка чи надійна опора, джерело натхнення і скриня клопотів… Якщо й потрібна комусь чужому, то лише як терен для визиску…

Та найвищим, на мою думку, досягненням є те, що ми лише через чверть століття розірвали імперську пуповину і спромоглися на самоідентифікацію. Ми навчилися відчувати країну, перейматися спільним болем, спільними радощами. Ми навчилися говорити про себе не «я – львів’янин» чи «я – робітник», а передусім «я – українець». Що ж, краще пізно, ніж ніколи… 

Говорити про втрачені шанси, на вважаю, непродуктивно і безглуздо, тим паче – про шанси країни, яка донедавна перебувала в орбіті колишньої метрополії, звіряла по ній час і курс, волею-неволею, та все ж чинила так, як було потрібно «старшому братові». Ну що з того, що ми мали шанс залишитися в «ядерному клубі», коли про це запитували не безпосередньо в нас, а спочатку – в Москви? Що з того, що ми могли б озолотити і державну скарбницю, й пересічних громадян на транзиті російських вуглеводів у Європу? Адже ціни та умови цієї коштовної послуги формували не в Києві, а деінде? А тих, хто в Україні бодай якось міг впливати на процес, сусід купував за газові чи нафтові долари або ж компрометував… 

Тепер же ситуація змінилася кардинально. І тепер з усією прямотою і категоричністю перед країною та перед кожним її громадянином постає вимога не втратити жодного шансу. Бо ось зараз – це вже наш, не чийсь, вибір, наше рішення і, до слова, наша відповідальність.

Я не думаю, що Україна вийде колись із «політичного котла». Просто змінюватимуться сенси, контексти та якість цих «котлів». Ми приречені на політичну турбулентність, постійні пошуки компромісу, перманентну участь у європейських та азійських справах. Через нашу географію. Тому спокій нам тільки снитиметься. Треба звикати. Зрештою, ми вже звикли, ми вже почасти реагуємо на все, що стосується чи навіть, на перший погляд, не має стосунку до нас, адекватно, оперативно, не по-хуторянськи. За поодинокими прикрими винятками…

Як вийти з конкретного «котла» війни з Росією? Стояти на своєму, вимагати дотримання фундаментальних речей, що стосуються поваги до територіальної цілісності й непорушності європейських кордонів. Зміцнювати військо. Вчитися жити так, як живуть ось уже 68 років ізраїльтяни. Вчитися терпцю. Радше не терпцю – розважливого очікування. Осідлати емоції, раціоналізувати своє мислення. Не давати спати світові, щоб він розумів – його доля теж вирішується на східноукраїнському фронті й у Криму. Доля не тільки містера Обами чи фрау Меркель, а й долі будівельника з Міннесоти чи бауера з-під Вісбадена.

Та найголовніший складник нашої перемоги, а отже, й виходу з цього осоружного «котла», полягатиме у культивуванні суспільної довіри в Україні. Допоки ми не осягнемо цього, здавалося б, елементарного правила співжиття, допоки вишуковуватимемо у всіх і всюди приховані мотиви, зискливі плани, зраду, доти «котел» замикатиметься не тільки довкола країни, а й замурує кожного з нас осібно. Такий шлях призводить до катастрофи. І це маємо чітко усвідомлювати. 

«ТРЕБА ЗАМІНИТИ «ПОЛІТИЧНИЙ КОТЕЛ» – «КОТЛОМ іЗ ПЕКЛА», КУДИ ЗАКИНУТИ ВСІХ ПОЛІТИЧНИХ ШАРЛАТАНІВ, КОРУПЦІОНЕРІВ, БРЕХУНІВ І ЗРАДНИКІВ»

Володимир КАРПУК, народний депутат Верховної Ради України V – VI скликань, заслужений лікар України (Луцьк):

 – Основне, й історично визначальне, що є незалежна держава – Україна. Однак лише в останні буремні роки прийшло розуміння, що цю незалежність треба відстоювати щоднини у важкій праці та боротьбі. Це не дарунок небес, що відразу вирішує всі проблеми в намаганні народу жити краще, так, як живе цивілізований світ. Тим паче, в глобальному жорстокому світі, який перманентно перебуває в стані війни. Тільки країна з сильною економікою, військовою потугою, високими соціальними гарантіями, справді дієвою демократією тощо може реалізувати історичний потенціал її громадян, змусити поважати їх у світі, забезпечувати стабільний розвиток майбутніх поколінь.

На сьогодні ми тільки на шляху до такої держави. Ми звикли завжди шукати винних, насамперед десь інде, а не в себе й не в собі. Геніальний творець держави Сінгапур Лі Куан Ю зазначав: «Ще одним нашим цінними активом був наш народ – працьовитий, бережливий, і з великим бажанням навчатися». Переконуюсь щоденно в появі серед українського народу нового покоління будівничих майбутньої сильної держави, готових боронити її зі зброєю в руках, творче та наполегливо працювати, відстоювати правду та справедливість, позбавлених комплексу меншовартості та хвороб радянського минулого. Це – наші великі здобутки за ці непрості роки.

Щодо втрачених шансів. Вважаю, зараз у нас шанси більші, аніж коли… 25 років тому була ейфорія від свободи. Були прогнози та оцінки, що базувалися на постулаті: будемо вільні, й у нас буде все вже завтра… Було багато політиків, політиканів, відвертих пройдисвітів, які відчули смак наживи. Були одиниці державників, але їх не почули. Навіть якби не письменники - романтики, а фахові юристи - міжнародники (хоча їх і не було) виступили ініціаторами не проголошення, а відновлення незалежності держави Україна, зараз би було легше відстоювати право України на свої історичні території. Ми бездумно віддали свій, один із найбільших ядерних потенціалів світу, за примарні гарантії безпеки, зокрема від вічно агресивного сусіда – Росії. Поступово знищували армію та ухвалили закон про позаблоковий статус. Допустилися стратегічної помилки в оцінці сутності Російської імперії та її агресивних планів. Навіть після Голодоморів, геноцидів, масових розстрілів, численних заборон української мови… І тепер, при відкритій війні Росії проти українського народу, наші очільники і більшість політиків бояться назвати речі своїми іменами. Є ще велика наша біда – відсутність повної відповідальності за гріхи свої. Як у колишніх президентів, так і виборців, що голосували в обмін на вкрадені в них гривні. Перші не цураються й нині повчати, як треба діяти. Гірке гріховне минуле намагається впливати на наше майбутнє. Все це не потрібно сприймати як плач Ярославни, а як великий історичний урок, який ми мали обов’язково осягнути.

Чому Ісус Христос народився на кам’янистій безводній землі, а не десь у чудовій оазі? Можливо, щоб людство зрозуміло, що все велике й віковічне досягається тільки потом та кров’ю, стражданнями і любов’ю до того, що ти робиш, і для кого це робиш. Гадаю, більшість в Україні це зрозуміли, тому моя впевненість у сильній українській Україні зростає.

Щодо того, як Україні вийти з «політичного котла», то треба замінити «політичний котел»  на «котел із пекла», куди закинути всіх політичних шарлатанів, корупціонерів, брехунів і зрадників. Нарешті, влаштувати страшний суд над винуватцями наших трагедій, бідності, зневіри та розчарування. Слід нам пам’ятати, що шлях кожного до свого омріяного раю не вистелений ахметівською гуманітаркою чи рошенівськими цукерками, а проходить під пильними поглядами люблячих очей наших дітей і онуків. За це й молитимемося в церквах наших.

«ПІСЛЯ ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ НЕ ВІДБУЛОСЯ «ЗМІНИ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ»

Володимир ПІПАШ, голова Закарпатського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук:

– Вдалося протриматися 25 років. За цей час виросло нове покоління, народжене в Україні. У далекому 1997 році В. Чорновіл говорив мені: «Ми вже протрималися аж шість років! Цьогоріч до школи підуть діти, народжені в Незалежній Україні»!

Важливим є поступове вичавлення з суспільства психології совка, яке є патріотичним по суті, що засвідчили Майдан і події на фронті. В останні два роки закінчуємо із «радянщиною», особливе місце тут займає «декомунізація». Хоча довгий час майже нічого для цього не робилося, відбувається повільна дерусифікація тих українців, їхніх нащадків, які були русифіковані в колоніальні часи. Завершується формування української нації, громадянського суспільства.

На локальному рівні надважливим фактом є те, що патріотичним силам нашого краю свого часу вдалося не допустити створення на Закарпатті ще однієї «гарячої точки» – «Автономної Республіки «Підкарпатська Русь», що планувала комуно-кадебістська номенклатура та іноземна агентура, особливо у 1991 – 1992 роках. Яким лихом для нашої області, її жителів, України загалом, могло обернутися створення такого маріонеткового промосковського квазіутворення, бачимо нині на прикладах відторгнення Криму та кривавої й руйнівної війни на східних теренах України.

Не вдалося ж реалізувати шанс, який ми мали (за даними міжнародних експертних інституцій 1991 р., приміром «Дойче-банку», – серед усіх республік СРСР Україна мала найкращу базу для розвитку), не вдалося впродовж короткого часу стати розвинутою європейською країною, із сформованим «середнім класом», як це зробили інші пострадянські та посткомуністичні країни, провівши відповідні реформи. Не було ліквідовано залежність від Росії – як політичну, економічну, так і безпеково-інформаційну.

Після здобуття Незалежності не відбулося «зміни політичних еліт». До влади прийшли переважно не націонал-демократи, патріоти, завдяки котрим було здобуто Незалежність, а залишилася непатріотична, колоніальна, перефарбована номенклатура, котра, у змові з криміналітетом, почала не займатися державотворенням, а грабувати Україну, вбачаючи в ній лише джерело для колоніального, за суттю, викачування ресурсів, привласнення їх та вивіз за межі держави.

Перед народнофронтівськими організаціями, роль якої у нас виконував Народний Рух України, стояли завдання: 1) здобуття незалежності; 2) прихід до влади з метою здійснення необхідних реформ (потім можна розійтися по «партійних квартирах»). Із об’єктивних причин НРУ виконав лише перше завдання.

Із «котла» вийти практично неможливо. Із «котла» слід вириватися, докладаючи при цьому немалих зусиль. Із «політичного котла» Україна повинна вириватися, проводячи комплекс реформ, спрямованих на деолігархізацію, ліквідацію передумов і можливостей для корупції, правоохоронних органів (судова реформа), інституційні зміни в економіці. Головне – має бути забезпечений щорічний ріст економіки, щонайменше 8 – 10%. Лише при таких темпах розвитку ми зможемо реально наближатися до розвинених країн.

Підвищення рівня життя, добробуту, утвердження соціальної справедливості, становлення «середнього класу», до якого відносилося б більшість населення, розвиток сучасної медицини, освіти та культури мають стати основою діяльності керівництва країни.

Поруч з цим, пріоритетним завданням для влади та суспільства є й подолання негативного спадку колоніальних часів та попередніх режимів у гуманітарній сфері. Крім того, нарешті слід зупинити процес зросійщення України, яке відбувається й нині, зокрема через засоби масової інформації, де російська мова не лише домінує, а й має тенденцію до зростання обсягу мовлення. Слід усвідомити, що поступове утвердження у всіх сферах суспільного життя української мови, об’єднання всіх православних конфесій України в єдину Помісну православну церкву є вкрай необхідним для подальшого існування країни. Це є не лише абсолютно справедливим, позаяк чисельність представників титульної нації складає понад 80 відсотків населення, а й є гарантом остаточного нівелювання агресії «русского мира» як ідеологічної складової «гібридної війни», що розгорнула проти України путінська Росія.

«МИ НЕ ВИКОРИСТАЛИ ШАНС ОБМІНЯТИ ЧАСТКУ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ НА МАСШТАБНИЙ «ПЛАН МАРШАЛЛА» І ВСТУП ДО НАТО»

Володимир ПРИХОДЬКО, професор, доктор економічних наук, завідувач кафедри міжнародних економічних відносин Ужгородського національного університету:

– Як на мене, є одна з найкращих, за європейськими оцінками, Конституція, зокрема в частині свобод і прав людини та громадянина. У країну прийшли вільні вибори, свобода слова,  парламентаризм, розподіл влад, місцеве самоврядування. Це – величезний прогрес, водночас – і відповідальність.

Та поряд з цим послаблюють правопорядок і законослухняність нетехнологічний держапарат, мережева корупція, ручне управління, кумівство, клієнтелізм. А в результаті державні механізми часто-густо працюють проти свого замовника – громадянина і платника податків, вичавлюють середній клас і незахищені  категорії населення;

Є роздержавлена ринкова економіка, членство в СОТ і Асоціація з ЄС. Це – революція, відхід від споживацтва й патерналізму.

Та їхніми плодами здебільшого користаються не активні працездатні громадяни, не трудівники бюджетної сфери, не пенсіонери та молодь, а олігархічні групи. Проблеми сталого розвитку, диференціації доходів, якості життя та відкритого доступу стоять, як ніколи, гостро. Держава ніяк не може побудувати гнучку і сучасну систему поєднання протекціонізму та інвестиційної відкритості для прозорого національного і міжнародного капіталу, створити культ зайнятості та сучасних робочих місць, професійної освіти. Внаслідок цього прогресивний у цілому ріст свободи вибору та глобальної  мобільності активного населення, молоді набув характеру масової міграції та відтоку мізків.

Є ріст таких галузей постіндустріальної економіки, як сучасне машинобудування, ІТ, транспорт і логістика, аграрна індустрія, зелена, інформаційна та освітня економіка, туризм і рекреація, де з ряду позицій країна посіла провідні місця у світових рейтингах. Це – нові знання і технології. Це – новий менеджмент.

Та в багатьох випадках їхній розвиток іде не завдяки, а всупереч державній політиці. Роками олігархічний капітал, неефективні урядовці та зовнішні конкуренти України штучно консервували сировинний характер економіки, затримували її розвиток на рівні III, у кращому разі – IV укладу, що призвело до зниження показників інвестиційної та інноваційної безпеки нижче порогових значень.

Є світового рівня духовні, інтелектуальні, освітні й наукові надбання. Покінчено з ідеологічним тоталітаризмом.

Але в домашньому просторі й на вулицях домінує чужий, не україномовний і не завжди позитивний, а то й вороже агресивний інтелектуальний та інформаційний продукт, просякнутий отрутою імперства, фальшивим декором «братской дружбы» та вульгарністю «жлобс-арта». І цьому не може поки що протистояти національна система інформації, освіти та виховання.

Щодо шансів. Не люблю науки «якбитології», та все ж… Шанс 1. Швидко, допоки  «ліберальна імперія» Єльцина, Чубайса та Березовського не отямилася від розвалу СРСР та загрузла в приватизації та Чечні, услід за балтами здійснити цивілізаційний транзит.

На жаль, на догоду власній провінційності, страху перед декомунізацією, люстрацією та шокотерапією, ми помилилися. Помилився і я, обравши тоді першим президентом професійного конформіста Л. Кравчука – прихильника еволюції, а не послідовного революціонера «гавелівського типу», нехай і не компетентного у візантійщині  В.Чорновола. От і маємо те, що маємо. Утворилося партнерство безконтрольного чиновництва, напівкримінальних і кримінальних ділків, корумпованих жандармів та їхніх східних покровителів, яке повело нас «великим банановим шляхом» і позбавило кільканадцяти років реального поступу та частини суверенітету й обороноздатності. Внаслідок неефективної приватизації та рейдерства наш капіталізм не став «народним», а трудівники не набули прав реальних акціонерів. А завдання зміни структури держави, економіки та  суспільства було відкладено в довгий ящик, за що й беремося тільки зараз.

Шанс 2. Обміняти частку ядерної зброї колишнього СРСР не на ефемерні, як показав час, «Будапештські гарантії», а на масштабний «план Маршалла» для України, вступ до НАТО, можливості для якого відкривалися вже у 1996 – 1998 рр.

Крім активної зовнішньої протидії, у наших поводирів спрацював комплекс глибокої провінційності, світогляд об’єкта, а не суб’єкта глобальної політики. Ми й тоді, й у 2006 – 2008 рр. своєю поведінкою не змогли переконати бушів, саркозі та інших добродіїв, що дорога до Києва не веде через Домодєдово.

Як Україні вийти з «політичного котла»? Проривати «котел». Доказувати світу, а найперше – собі самим, що ми не failed state, не меншовартісний народ. Що «ми браття козацького роду», європейська нація.

Імператив 1. Збільшити тиск і вимогливість до лідерів країни за результати управління, за перезавантаження держави, за якість життя. На амністований і повернутий до країни капітал, на ахметових і онищенок усіх мастей слід перекласти затрати на війну, зміцнення обороноздатності, модернізацію інфраструктури та освіти й медицини.

Неоолігархи після майданної доби, нині правлячий «істеблішмент», має зажити по-новому не словом, а ділом, не вважати народ виборчою біомасою, об’єктом інформаційних маніпуляцій, любителем портретів  Г.Сковороди, у чому значна частина нинішніх мешканців київських та низових владних кабінетів «глибоко, так би мовити, переконана». Врешті-решт. продати фабрики і ТВ-канали, «посадити» друзів, вирити глибоку прірву між власним бізнесом та державною роботою, після чого послати суспільству чіткий сигнал «роби, як я».

Скажете: слова, слова, слабка надія. Але ж історія  з е-декларуванням, love  story НАБУ-ГПУ та інші вимагають накладання дальших реальних самообмежень і обмежень для владної верхівки. Або «антикорупційний» суспільний договір, або Третій майдан чи диктатура, або й те й інше разом. Врешті-решт, це краще, ніж нове «Андрусівське перемир’я».

Імператив 2. Хутірські заздрощі, махновщина, гетьманщина, нездатність консолідуватися та правовий нігілізм попереднього розвитку зачепили й наш євроорієнтований креативний клас. Політична корупція, диванний протест, волання, що все пропало та про зраду, штучно стимулюються маніпуляторами, внутрішніми й закордонними, відволікають його від насущних проблем.

Немає сьогодні роботи потрібнішої, ніж створення широкого Громадянського руху (партії) – носія  програми реального перезавантаження держави і суспільства та інших несиліконових політичних партій. Не давати підкупати себе й купувати голоси інших, не давати зігнати себе з майдану свободи, як це сталося у березні 2014 р.

Вважаю, що битва за цивілізовану Україну, країну, в якій ми живемо, не може бути виграна без щоденних кроків щодо збільшення середньої тривалості життя бодай до центральноєвропейського рівня, зростання до гідних людей рівня зарплат і пенсій, становлення страхової та результативної медицини, працюючих законів і системи правозахисту. Ця битва із зовнішніми ворогами та внутрішніми комплексами не може бути виграна, зокрема, без підняття матеріального статусу та кваліфікації українського вчителя, який сьогодні та щодня в цей буремний час вчить наших дітей культурі, мові та об’єктивній двотисячолітній стародавній та 25-річній новітній історії українського народу.

«ПОТРІБНО СПРИЯТИ ІНІЦІАТИВІ ВСІХ СУБ’ЄКТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Владислав МОРОКО, кандидат історичних наук, директор Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА:

- На запитання «Що нам вдалося за ці роки, а що ні» краще почати відповідати від зворотного. Згадаймо, що ми мали до проголошення незалежності? Ми мали радянську Україну, де при владі перебувала Компартія. Ми готувалися до ядерної війни з усім світом. Ходили строєм, боялися мати власну думку. Слухали лише ту музику, яку вважали ідеологічно правильною. України не було як такої – були зовнішні атрибути, як допоміжні інструменти Москви, при реалізації нею власної зовнішньої політики. За 25 років ми розбудували сучасну демократичну країну. Ми маємо розуміння сенсу існування Держави. Маємо військо. Є критична маса людей, які вважають своїм обов’язком розбудову суспільства. Державна політика як внутрішня, так і зовнішня перестала бути монополією обмеженого кола керманичів.

Нам не вдалося побудувати едемський варіант України, де всі рівні і однаково щасливі. Але це і неможливо. Єдине, що ми дійсно втратили і втрачаємо, це темп реформ. Зміни відбуваються карколомні і зовні, і всередині. Але надто повільно. Втім, війна стала потужним каталізатором. Нарешті ми розуміємо, що дійсно важливо, а що ні. Україна як потужна, демократична, європейська держава – важливо, комфорт еліт – ні. І саме вміння виправляти помилки можновладців, хай і ціною майданів, найкращий досвід усього суспільства.

Як Україні вийти з політичного «котла»? Жити, розвиватися. Сприяти ініціативі всіх суб’єктів громадянського суспільства. Відмовитися від монополії на істину «окремо взятих» та прислухатися до голосу совісті.

«ОДИН ІЗ ШАНСІВ – МИ МАЛИ СТАТИ ЧАСТИНОЮ ЄВРОПИ ЩЕ 2005 РОКУ»

Катерина ГАНДЗЮК, радник херсонського міського голови:

– Мої батьки розповідають, що перед референдумом 1991-го агітатори використовували цікавий месидж – ніби гетьман Полуботок поклав у британський банк купу золота і заповів його всім громадянам України. У разі незалежності кожен мав отримати по кілограму золота. Оце – наш найбільший здобуток і втрата. Ми достатньо романтичні і мрійливі, аби хотіти жити в кращій країні, але досі віримо, що це трапиться завдяки диву.

Ми мали шанс стати частиною Європи ще 2005 року. Але втратили його через Віктора Ющенка, який хотів бути схожим на гетьмана, але поводився як продавець сільмагу – записав «на зошит» все погане проросійським силам на чолі з Януковичем, а ми через 10 років той борг були змушені повертати. Віктор Ющенко – це той випадок, коли ми точно знаємо, хто винен у наших нинішніх бідах, крім нас самих.

Щодо виходу з «котла». Треба чекати. У складних проблем немає простих рішень. Політика вже змінюється. Подивіться, як полошиться «БПП» при найменших медійних скандалах. За Партії регіонів про таке годі було й мріяти.

«НАЙБІЛЬШІ НАШІ ПРОРАХУНКИ У СФЕРІ ЗМІ»

Володимир СТАРИК, голова Товариства «Український народний дім у Чернівцях»:

– За роки незалежності в Україні відбулася розбудова власних державних інституцій. Наскільки якісно вони виконують свою роль, це вже інше питання, та добре те, що вони нарешті з’явилися, оскільки попри декларативно автономний статус України як республіки у складі Радянського Союзу всі важливі функціональні речі вирішували аж ніяк не у Києві, а у Москві.

Поява інституцій незалежної держави дає все-таки надію, що у наступні 25 років буде забезпечено їх належне функціонування. Для цього маємо бути активні та настирливі, щоб, маючи державу як інструмент, зробити її такою ж корисною для громадян, як це є у західних демократіях.

Не вдалося досягнути суспільної довіри між народом та елітою. Сфера державного управління й управління бізнесом є неймовірно далекими від інтересів пересічних людей. По суті, люди не є суб’єктом державотворення, а перетворилися винятково на платників податків, левова частка яких безсоромно розкрадається.

Проте найбільші наші прорахунки у сфері ЗМІ. Зокрема за 25 років в Україні так і не з’явився жоден національний телеканал. Навіть якщо він позиціонує себе таким, то обов’язково діалог у студії ведеться двома мовами, а вавілонська багатомовність зовсім не сприяє становленню державної мови. У публічній сфері державна мова має бути одна для всіх. Натомість українська мова в містах України ніби загнана в якесь гетто: її немає ні в бізнесі, ні в науці, ані в церкві. Вона існує лишень на окрайцях суспільного життя, а така ситуація роз’єднує державу, бо національна більшість – українці - не відчувають, що ця держава їхня. Тому цю ситуацію потрібно рішуче змінювати.

Напередодні здобуття Україною незалежності були популярними статистичні викладки про її внесок в економіку СРСР, звідки логічно напрошувався висновок про неймовірні перспективи нашої економічної самостійності. Подібні агітки поширювали і 1918 року при підписанні Брестського миру. Та ставши незалежною під німецьким протекторатом, Україна тоді не зуміла навіть зібрати того хліба, заради якого, власне, німці визнали її державою. Себто потенційні та реальні можливості є дуже далекі одні від одних.

Насправді в України не було хороших шансів стати процвітаючою, позаяк вона мала заскорузлу й непридатну радянську систему економіки. Бачимо це хоча б на прикладі Чернівців, коли заводи, що виготовляли якісь запчастини до космічних ракет, не змогли робити бодай якісні парасольки, не кажучи вже про комп’ютери, телевізори тощо.

В економічному відношенні Україна лише частково втратила шанс стати могутньою сільськогосподарською державою. Пам’ятаємо, як у 90-ті роки всі продукти – від яблук і картоплі до м’яса та масла – завозили з-за кордону, бо вітчизняна переробна галузь дуже повільно ставала на ноги. Однак не слід вважати цей час змарнованим. Поступово українські підприємства зайняли нішу колишніх імпортованих продуктових товарів. І, на мою думку, розвиток України як землі, молоком і медом текучої, про яку писали ще середньовічні літописи, є нашим найбільшим шансом і перспективою.

Навряд чи назвав би ситуацію у вітчизняному політикумі «котлом». Радше копирсанням у смітнику чи кривим ростом. Більшість наших політиків – неосвічені люди, вони не знають, які соціально-політичні процеси відбувалися в інших країнах світу. Україна не є унікальною. Все, що ми проходимо, давно пройшли інші. Дивлячись, як вони виходили з політичних, економічних, інших криз, маємо розуміти, які  кроки робити. Проте в Україні немає політичної волі, щоб вжити тих інструментів, що описані в книжках і випробувані на практиці. Найгірше - у політикуму немає розуміння того, що консолідація держави зробить її настільки сильною, що вона зможе бути відпорною для внутрішніх і зовнішніх труднощів. Натомість наша псевдоеліта заражена психологією «врєменщика»: доскочити, нажертися і втекти з награбованим. Це психологія не сучасної людини, а якихось середньовічних «лицарів з великої дороги», тому їм на зміну мають прийти інші. Покращення політикуму відбуватиметься швидше, ніж шкода від сучасних псевдоеліт, яка розриває Українську державу. Це надзвичайно динамічний процес. Порівнюю його з виплавленням сталі, коли здається, що зараз усе вибухне і розлетиться, та щойно процедуру завершено, створюється міцна, надійна конструкція.

Перефразовуючи слова чеського політика Франтішека Палацького, сказані ним щодо чехів ще 150 років тому, ми, українці, були до цих політиків і будемо після них, а ось їх скоро забудуть. 

«УКРАЇНА ЗАЛИШАТИМЕТЬСЯ У «ПОЛІТИЧНОМУ КОТЛІ», ДОКИ НЕ ЗВІЛЬНИТЬСЯ ВІД ТЕНЕТ КЛАНОВО-ОЛІГАРХІЧНОГО РЕЖИМУ»

Олексій ВОЛОВИЧ, провідний експерт Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», кандидат історичних наук:

— Сьогодні ми відзначаємо День Незалежності України — хто щиро і радісно, хоча й з присмаком розчарування, хто з ненавистю і прокльонами, хто байдуже і апатично. Цього року, як і минулого та позаминулого, ми не будемо святкувати, ми маємо захищати нашу незалежність від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Вже два з половиною роки кращі сини нашої Батьківщини віддають своє життя за її свободу і незалежність…

Сьогодні багато хто з нас намагається знайти відповіді на питання: як так сталося, що майже через чверть століття після здобуття незалежності ми ризикуємо її втратити? Як сталося, що сьогодні ми відкинуті на багато років назад і рівень життя в Україні значно нижчий, ніж був у 1990 році? Як сталося, що ми, українці, дозволили підступним запроданцям і яничарам наживатися і продавати нашу Україну оптом і в роздріб?

Чому ми не вимагали від В. Ющенка як президента і «почесного гетьмана українського козацтва» заборонити ставити пам’ятники Катерині ІІ в Одесі і Сімферополі? Чому ми дозволили В. Януковичу підписати у Харкові у квітні 2010 року ганебну угоду про продовження базування російського Чорноморського флоту до 2042 року? Чому ми дозволили нашій Верховній Зраді прийняти у серпні 2012 року не менш ганебний закон про мови, який принижує кожного українця і діє до цього часу?

Чому ми погоджуємося з П. Порошенком провести референдум щодо вступу України в НАТО аж через 6-7 років, а вже не цього року? І взагалі, навіщо нам проводити цей референдум, якщо цього не вимагають жодні процедури і механізми НАТО? Чому ми не чуємо від П. Порошенка реакції на пропозицію президента Польщі Анджея Дуди створити Балто-Чорноморський союз у складі України, Польщі, Литви, Румунії та інших східноєвропейських країн? Чому ми до цього часу лише мріємо про повернення до нашого європейського дому, залишаючись бідними сусідами Євросоюзу? І це після того, як ми, українці, 800 років тому захистили Європу від монголо-татарської орди, в роки Другої світової війни втратили 8 мільйонів українців, в тому числі заради звільнення Європи від коричневої чуми, а сьогодні наші воїни захищають не тільки Україну, а й всю Європу від агресивних комуно-ординських посягань Москви.

Незважаючи на всі перешкоди, нам багато чого вдалося здійснити за роки незалежності, проте я хотів би наголосити на найважливішому досягненні — формуванні громадянського суспільства і української політичної нації, яка почала народжуватися в горнилі двох революцій – помаранчевої і Революції Гідності. «Совковий» менталітет залишається в минулому. Значною мірою за рахунок молодих людей, народжених у незалежній державі. Сьогодні в Україні  формується нова людина, яка усвідомлює себе вільним українцем, відчуває себе особистістю, здатною брати на себе відповідальність за долю Української держави. Завдяки соціальним ліфтам на відповідальні державні посади приходить дедалі більше громадських активістів, волонтерів, фахівців-патріотів, які починають розчищати і постсовкові, і новоутворені за часів незалежності Авгієві стайні.

На 25-му році незалежності Україна нарешті позбавляється символів злочинної комуністичної епохи, але процес дерусифікації відбувається ще надто повільно. Проте не важко повалити пам’ятники комуністичним ідолам, значно важче  зробити так, щоб сьогодні люди в Україні жили краще, ніж це було до 1991 року. Найкраща декомунізація і дерусифікація – це покращити життя народу.

Звісно, нам багато чого не вдалося за 25 років незалежності. Передусім нам не вдалося запобігти утворенню кланово-олігархічного режиму в Україні, який гальмує розвиток нашої держави на шляху модернізації і євроінтеграції. Україна залишатиметься у «політичному котлі» доти, доки не звільниться від тенет цього режиму.

Доля нашої України залежить від кожного з нас. Україна — це ми, і її незалежність — це також ми. Якщо кожен із нас не дбатиме особисто про свою державу і мовчазно чекатиме, що для нас зробить влада, то нічого доброго з цього не вийде. Якщо громадянському суспільству не вдасться ефективно і конструктивно впливати на владу, то ми й надалі залишатимемося аморфним населенням, яким буде легко маніпулювати. Ми маємо досягти такого стану, щоб у владу йшли на службу народу, а не на власне «кормлєніє». Якщо ми не змусимо владу служити народові, то народ і надалі обслуговуватиме владу, як це було протягом більшості років нашої квазінезалежності.

Сьогодні перед нашими очима народжується справжня політична українська нація — сплав українців, росіян, представників інших етносів. Цій нації вже не потрібні поводирі, пророки, месії і вожді. Її не треба нікуди вести, бо відтепер вона знає, куди їй іти. І вона сама буде обирати лідерів та визначати межі їх повноважень і обов’язків. Будівництво нової дійсно незалежної України сьогодні багатонаціональний український народ бере у свої руки. І його об’єднує прагнення бути вільними людьми у вільній державі, жити в країні, де перед законом усі рівні. Він отримав внутрішню свободу, скинув зі своєї душі пута страху, покори та зневіри і завдяки цьому вивільнив свою титанічну творчу енергію будівничого нової, вільної, заможної і демократичної України.

«Унікальне для сучасної Європи суспільство»

Олег САНЖАРЕВСЬКИЙ, кандидат історичних наук, Рівне:

– По-перше, вдалося все ж таки втримати державність, подекуди квазідержавність, яка була несподіваним дарунком для більшості 25 років тому. По-друге, збудовано унікальне для сучасної Європи суспільство – суспільство настільки багатогранне та незбагненне, що це певна запорука його виживання, але й конфлікту, тобто руху до нових форм та звершень. Суспільство народило активний та доволі чисельний (до 10 відсотків) прошарок небайдужих. Також молодь дає шанс країні на майбутнє.  Та попри це держава як апарат – у паралічі. Адже державна еліта не народилась, соціальний ліфт не працює. На сьогодні держава не взаємодіє із суспільством. Тобто такий апарат – непотрібний елемент суспільної еволюції. Не можна не згадати про низьку державну культуру. Голова в риби давно згнила, а хвіст вже голий. І все ж без незалежності більшість українців себе не уявляють.

«Найбільша наша цінність – це усвідомлення того, що ми є, ми нація і від ролі кожного з нас залежить доля країни»

Валерій КОРОВІЙ, голова Вінницької ОДА:

– Щороку напередодні Дня Незалежності ми шукаємо відповіді: що вдалося, а що ні? Особливо гостро потребуємо висновку зараз. Останні два роки перевернули серце кожного з нас, наше усвідомлення власної причетності до української історії, до долі наших дітей та віри у велику спроможність нашої країни. Ми крок за кроком повертаємося до джерел, до коріння української духовності і черпаємо звідти натхнення і віру. Ми нарешті зрозуміли, що ніхто окрім нас не буде розвивати і захищати нашу країну, робити все для того, щоб нам і нашим дітям жилося комфортно, краще, мирно. Найбільша наша цінність – це усвідомлення того, що ми є, ми нація і від ролі кожного з нас залежить доля країни.

Прикро, але фактично проголошення Акту Незалежності, прийняття Конституції України, Помаранчева революція, не дали відповіді, чому ми живемо у такий спосіб? Лише з кров’ю прийшло усвідомлення, що настав час зробити все для того, щоб ми пишалися українською державою. А щоб не втратити нинішні шанси, треба більше працювати, менше займатися політикою і балаганом. Захищати, господарювати і любити – наше завдання.

«Ми маємо відчуття належності до держави»

Світлана ДУБИНА, громадська активістка, Вінниця:

– Що вдалося за 25 років? Ми маємо відчуття належності до держави. Громадянство склалося, але абсолютно відсутнє почуття безпечного простору, не вдалося побудувати країни, в якій кожна людина мала б розуміння, усвідомлення того, що для Держави вона теж важлива, що, власне, ця держава для неї – для Людини і що стане за неї горою…за кожного. Ми мали шанси побудувати державу мрії (то не казковість, я це розумію), були моменти, коли ми могли піти, помчати цивілізованим шляхом, але «совковість» всюди не викорінили. Для мене зараз наш соціум – це чотири групи людей: ті, які крадуть, ті, які мріють красти, ті, які протидіють (іноді ціною життя) і спостерігачі. Що додає сили? Віра, що критична маса незадоволених кардинально змете злодюг політичних, економічних, що не читатиму щодня про дерибани в армії, спорті, медицині – всюди! Не читатиму не тому, що цензуру введуть, такого просто не буде… І якби сьогодні відбувся референдум, я б знову голосувала за незалежність, бо вихід у нас є. Як я його бачу? Приведення всіх законодавчих актів у відповідності до цінностей прав людини. Закон один для всіх і невідворотність покарання за вчинені  злочини. Негайні  позачергові парламентські й президентські вибори. Мораторій (мінімум 10 років) участі у виборах всіх, хто був на виборних чи керівних посадах понад 5 років за часи незалежності України. Після виборів – визнання АТО війною.

«Ми сьогодні маємо ще не завершену, але вже власну домівку»

Микола ЛАЗАРОВИЧ, доктор політичних наук, професор кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України, учасник АТО:

– Найголовніше, що нам вдалося зробити за 25 років, – це відновити українську державність. Образно висловлюючись, ми сьогодні маємо ще не завершену, але вже власну домівку. У ній можна мешкати, але вона ще немає тих зручностей, які є в наших західних сусідів.

Ми маємо в Україні владу, але ще не маємо української влади. Тобто такої, котра би дбала про громадян України, а не про тих, хто може її якось «простимулювати». Такої, котра б відстоювала національні інтереси, а не прикривалася ними. Такої, котра б опиралася на сили українського народу, а не шукала помочі по світу. Такої, котра би була прикладом для громадян, а не об’єктом глузувань.

Українці поступово усвідомлюють, що росіяни – не брати і не друзі, вони – вороги, і були ними весь час. Але наше осмислення тих, хто постійно декларував своє братерство, надто повільне; для багатьох українців легше називати ворогом Путіна, Кремль, але не Росію і тим більше не російський народ. Маємо усвідомити, що сьогодні в російському суспільстві привалюють риси ментального нацизму. Без цього ми не зможемо ефективно боротися проти російської аґресії.

В Україні триває формування громадянського суспільства як запоруки наших майбутніх перемог і досягнень: різнимося мовою, релігійними конфесіями, ставленням до минулого і баченням майбутнього.

Ми, українці, спинаємося на ноги і все гучніше заявляємо, що ми є і що з нами світові доведеться рахуватися. Але наразі ми не можемо «загнуздати» свою владу і примусити її служити українському суспільству.

Упродовж останніх 25-ти років Господь Бог дав нам три шанси для Перемоги: проголошення Незалежності України (1991), Помаранчева революція (2004), Революція гідності (2013–2014). Перших дві спроби ми провалили. Це сталося через нашу безмежну довірливість і нашу лінь. Як після проголошення Незалежності, так і після Помаранчевої революції ми понадіялися на порядність і розум наших лідерів. Нам було ліньки їх контролювати і примушувати виконувати нашу волю.

Зараз – третій, останній шанс. Ми не можемо його змарнувати. Ми мусимо його довести до логічного завершення і лише тоді Україна матиме прекрасне майбутнє в колі європейських народів. Але для цього маємо діяти – змушувати владу виконувати свої обіцянки, поборювати несправедливість, любити одні одних і Україну.

Ми нарешті усвідомили, що можемо покладатися тільки на власні сили. Тому лише боротьба як на зовнішньому фронті проти російської аґресії, так і на внутрішньому – проти корупції, зрадливих і злодійкуватих чиновників та нашої ліні дасть нам змогу завершити будівництво Української держави. Якою буде наша спільна домівка – залежить лише від нас!

Пам’ятаймо, що наша воля окроплена кров’ю не лише попередніх поколінь, а й теперішніх Героїв. Слава Україні!