Є шанс відірватися...

5 червня PEN Ukraine організовує онлайн-дискусію — «Епоха (без)системних змін: Яку Україну ми будуємо?». Учасники дискусії говоритимуть про те, в якому напрямку рухається Україна, якою мала би бути візія її розвитку і що відбувається за умови, коли такого спільного бачення немає. Спікери обговорять стан справ із різних перспектив: історичної, соціологічної, філософської та з позицій соціальних інновацій. А ще обговорять, чи мають українці ціннісні орієнтири і моральних авторитетів, які і хто вони.

Тема актуальна, адже зовнішній креатив і нові технологічні підходи під час виборчої кампанії, які вже значно менше використовувалися після приходу до влади, не конвертувалися командою ЗЕ у внутрішньополітичні зміни. Через рік керування все більш очевидним стає, що нова влада досить впевнено зайняла старі напіврадянські бюрократичні посади, спираючись на домовленості і ресурси «продукту» часів кучмізму — олігархів. Стара система засмоктала так, що наразі майже не залишилося і зовнішнього креативу.

Нещодавно колишній представник Президента в АРК Крим Борис Бабін зокрема написав у себе в фейсбуці: «У 2020 році нарешті експерти змушені визнавати, що маємо не тільки МЗС УРСР та прокуратуру УРСР, але й Верховну Раду УРСР та Президента УРСР на чолі владної системи. Таке розуміння слід вітати, бо стан суто радянської ментальності керманичів вітчизняного держапарату нарешті визнано ключовим підґрунтям наших економічних, безпекових ти військових невдач».

Слова Бабіна не стали відкриттям, відомий дослідник голодоморів в Україні Джеймс Мейс неодноразово раніше про це писав. Ось, наприклад, цитата з його статті «Ваші мертві вибрали мене... Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство» в «Дні» (№ 26 від 12 лютого 2003 р.):

«Я переконаний — щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було знищити другу радянську республіку, а отже, вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну, як таку. Калькуляція була дуже простою і вкрай примітивною: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті нема проблем. Така політика в класичному розумінні цього слова означає ГЕНОЦИД. ... Сталінська політика соціологічно запаленої землі до певної міри справді знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу, і це призвело до унікальної ситуації — якщо розвал комунізму міг у таких країнах, як Польща, Чехія, Угорщина і т.д., призвести до реставрації втраченої незалежності передіснуючих народів, то в Україні, поза межами західних областей, українська нація в сенсі людської спільноти, яка має консенсус щодо власної ідентичності, власної історії, культурних цінностей, у певному розумінні залишилася просто національною меншиною у власній країні. Іншими словами: народ і країна були такі засмикані, такі залякані, що коли Україна виборола незалежність, у народу не було чітко визначеної спільної думки щодо власного майбутнього. Були тільки передіснуючі структури Української РСР. У 1991 році ми всі зробили фундаментальну, хоч і несвідому помилку, коли думали, що ми створили нову незалежну державу. Сьогодні ясно, що це було унезалежнення передіснуючої держави. Фактично такі самі люди продовжували робити так само, і дальший розвиток пішов від цього».

ПРОГОЛОШЕННЯ СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ 16.07.1990 р. / ФОТО УКРIНФОРМ

Втім, більшість українських політиків (головна заслуга у цьому, звичайно, другого президента Леоніда Кучми, який був найдовше у владі) не просто робили так само, а фактично прикриваючись інструментами демократії почали нищити накопичені за радянський період ресурси, не будуючи нічого нового. Всі ці роки вони не цураючись будь-яких методів паразитували на тілі української держави, яку, насправді, потрібно було ще створити. І вони створили — такий собі, деградований совок, спотворений гібрид, паралельну реальність, де одним з принципів було і є — «бери побільше, тікай подалі». На жаль, всі події в Україні, в тому числі трагічні, включаючи російську агресію, всі пориви українського народу, який так і не самоорганізувався в справжню партію, поки не в змозі демонтувати мутанта.

Як оцінюєте ситуацію Ви (наші експерти)? І ще, виникає питання — а от що після, що ми матимемо завтра?

«Я ПЕВЕН, ЩО НАЗАД, АНІ ДО СОВКА, АНІ ДО РОСІЇ В ЇЇ ІМПЕРСЬКОМУ ПРОЯВІ, МИ НЕ ПОВЕРНЕМОСЯ»

Владислава ГРИНЕВИЧ, історик, доктор політичних наук, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені I.Ф. Кураса НАН України:

— У нас дуже багато залишилося від УРСР, ми фактично перейняли її модель, але вона дуже потужно трансформується. Враховуючи те, що ми йдемо до Європи, було прийнято багато реформістських законів. Я, як історик, можу говорити про те, що відбувається в моїй галузі — декомунізація, деколонізація, маю на увазі, передусім ті часи, коли при владі був Порошенко, а Інститутом національної пам’яті керував Володимир В’ятрович. Меншою мірою ці процеси відбуваються сьогодні, бо зараз все трохи пригальмовано. В даному випадку, щоб звільнитися від совка, радянської моделі потрібно пройти тривалий процес. Не можна просто сьогодні вийти на площу і сказати: «Ми — інші». Мають змінитися покоління, свідомість людей, закони.

У нас нещодавно була цікава конференція, присвячена порівнянню Ірландії та України, вона стосувалася широкого кола питань, не лише їх голоду, але й змін економіки, культурних аспектів. Дослідники, які там виступали, говорили про те, що вихід з колоніального статусу, є схожим процесом, хоча Ірландія не визнає себе колонією, Британія її так не називала, але де-факто це було, так само й Україна, яка ніколи не визнавала себе колонією, але, по суті, була нею. Ірландія стала однією з економік, яка найбільш швидко трансформуються. Вони швидко звільняються від накладених британських моделей, хоча у мовному розвитку вони відстають від України: мовні закони в нас приймаються і мова збереглася, в Ірландії з цим значно складніше: там англомовні газети, медіа домінують. Україна все ж поступово звільняється від домінації Росії в теле- та кіно-просторі, літературі. Однак у темі освіти ми й досі залишаємося пострадянською моделлю, і дуже повільно з цього виходимо. Ірландія зараз має дуже високий ступінь ВВП на душу населення, а ми залишаємося дуже бідною економікою. Ірландці займаються переважно різними високими технологіями, комп’ютерними продуктами, тощо. Ми ж продаємо сировину, яку навіть не можемо обробити. В цьому сенсі, ми навіть не постколонільаний, а колоніальний продукт. Безумовно, в цьому розумінні, процес звільнення від совка складний, і для цього треба воля, в першу чергу, політична. Мені здається, зараз ми маємо такий склад можновладців, які навіть не розуміють глибини проблеми, і ще менше вони можуть зробити у цьому випадку.

Не дивлячись на владу, люди самі, як барон Мюнхаузен, витягують з цього болота країну. Власне кажучи, суспільство намагається вийти з цього стану. На жаль, нам у цьому допомагає війна, бо вона значною мірою показала певні моменти. Коли ми до 2014 року боялися вимовляти на вищому рівні слово колонія, імперія, вихід, то згодом стало зрозуміло, хто є хто. Цей процес триває сам, його ніхто не спрямовує, а подекуди загальмовує, так це нині виглядає. Попри це, крок за кроком ми рухаємося. Може це дещо крок черепахи, але рух однозначний. Я певен, що назад, ані до совка, ані до Росії в її імперському прояві ми не повернемося. 

«НАС ЧЕКАЮТЬ НЕЛЕГКІ ЧАСИ. АЛЕ Я СПОДІВАЮСЬ, НА СВІДОМУ І АКТИВНУ ЧАСТИНУ УКРАЇНЦІВ В НАШІЙ ДЕРЖАВІ»

Павло КРАВЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайло Коцюбинського:

— Чудово пам’ятаю, як відбувалося проголошення незалежності України, і за наступні 10 років у мене вже склалася картина, чому ми досі блудимо у трьох соснах. Нас часто порівнюють із Чехією, Словаччиною, Польщею чи країнами Балтії, не враховуючи принципових моментів — ми не схожі на жодну із них, передусім цивілізаційно. Усі ці країни належать до західної протестантської/католицької цивілізації — з усіма їй притаманними атрибутами. Наприклад, єдиною європейською культурою і приватною власністю, основою якої є Греція і Рим. Для них наприкінці 1980-х років не відбулося нічого особливого. Після 40—45 років перебування під впливом Радянського Союзу і соціалістичної системи вони знову повернулися до звичного способу життя — до ринку, до демократії, до лібералізму — до того всього, що у них було до «Совєтів». А тепер запитання: куди і до чого повернулися ми?

Відтак, повертаючись до питання, що сталося у 1991 році, слід згадати, хто голосував за незалежність України у парламенті? Відповідь — комуністична партія. Чому? Тому що була загроза втрати комуністами влади, а значить, і власності. Тоді за незалежність віддала свої голоси  комуністична «Група 239». Її повна назва — «За радянську суверенну Україну». Форма після 24 серпня змінилась, а зміст? Ото ж бо. Навіть першим президентом став колишній член Політбюро ЦК КПУ Леонід Кравчук, хоча й балотувався як безпартійний. Його обрання також було закономірним, бо свідомість українців на той час у більшості була радянською і прокомуністичною, незважаючи на відомі вже тоді злочини колишнього режиму. І справді абсолютно правильно було сказано, що на той момент відбулося проголошення незалежної, але комуністичної, радянської України. За змістом, а не по формі. Парадоксальний набір слів, але по-іншому не могло бути, бо комуністи залишалися при владі аж до 2004 року.

І другий президент України був вихідцем із комуністичної номенклатури. Скажіть мені, будь ласка, за яким зразком вони могли будувати Україну? Відповідь очевидна: за радянським чи російським. Іншого вони просто не знали. Тоді — генеральний секретар, тепер — президент. А звички, традиції, зв’язки колишньої радянської еліти що, кудись поділись? Я вже не кажу про їхні бажання, можливості, цілі. А здатність приймати рішення, коли все життя тільки те й робили, що виконували вказівки Москви?

Разом з тим була частина політичної еліти, яка розуміла, що справжню незалежну державу ще треба збудувати. Згадаймо Чорновола, «Народний рух України» у перші роки його діяльності. Та ця меншість не могла визначати стратегію розвитку країни. Вони розуміли, що для справжньої незалежності замало визначити державні кордони чи запровадити власну валюту, хоча це важливо. Але погодьтесь, що до 2004 року ми не могли визначитися, куди йдемо, чого хочемо, хто наші стратегічні партнери... В інформаційному просторі — повне домінування російських ЗМІ. Те ж саме — в економіці.  Такою була незалежність — проросійською, що цілком влаштовувало Москву.

Уперше про реальну незалежність заговорила команда Ющенка. Саме тоді було обрано проєвропейський курс замість «багатовекторності» з усіма складовими, що з цього випливали: ЄС, НАТО... Саме це дуже не сподобалося Москві, яка з подивом побачила, що «хохли» і справді хочуть бути незалежними, європейськими. І це при тому, що Путін вже тоді взяв курс на відродження «Вєлікой Россії» у межах СРСР. Принаймні без України себе вони не уявляють останні 350 років. Вони ніколи не визнавали нас як державу, навіть не розглядали наше самостійне право на існування. Для них нас — нема. Є малороси, які сказилися і проголосили незалежність. Тому, на їхню думку, Україну необхідно повернути в «братній союз» чи як там він буде зватись.

Президентство Ющенка поставило проблему вибору перед українською елітою. Їм необхідно було визначитись з вибором. Згадаймо,  кого тоді підтримав перший президент? Ото ж бо. Згадаймо, як швидко команда Ющенка розкололась на два блоки — проєвропейський та проросійський, боротьба між якими мала своїми наслідками результат президентських виборів 2010 року. Цей розкол яскраво видно і сьогодні. І це — одна з головних наших проблем, яка не дає можливості сконцентруватися на головному. Якщо у 2014—2018 роках країна, здавалось, остаточно визначилась із принаймні зовнішніми пріоритетами, започаткувала низку європейських реформ, то сьогодні історія знову у значній мірі повторюється. Це велика біда для країни, коли залежно від перемоги на виборах змінюється зовнішньополітичний курс. І внутрішній розвиток, відповідно, теж. Перетягування каната продовжується. Ющенко — у бік Європи, Янукович — до Росії, Порошенко — до Європи, нинішній глава держави і його команда поволеньки відмовляється від проєвропейського вектора і погоджується на примирення (будь-якою ціною) з Росією.

Більше того, останній скандал у площині Байден-Порошенко показує, що ворог, Росія, докладає максимум зусиль для того, щоб Україна втратила підтримку з боку США. У такому разі ми автоматично відійдемо до сфери впливу (в орбіту) Росії і хто його знає, як надовго. Наразі маємо серйозну загрозу втрати основних атрибутів незалежності і реальну можливість посилення розколу суспільства на проєвропейське і проросійське. Лякає те, що ми знову перетворюємося в об’єкт міжнародного життя: без нас, за нас вирішують принципово важливі для України питання. Переконаний, що невизначеність останнього року цілком влаштовує Росію. Для неї хаос в Україні — шанс на реалізацію своїх цілей. Тому нема нічого дивного в тому, які зусилля вона докладає для посилення дестабілізації в нашій державі. Тиск з боку Росії, в тому числі інформаційний, буде наростати, це зрозуміло, і без допомоги ЄС, НАТО, США ми, відверто кажучи, не виживемо. Альтернативи нема, хто б там що не казав. Хоча насамперед усе залежить від нас.

Що нас чекає? Дуже непрості часи. Напруга буде зростати як усередині країни, так і на зовнішній арені, об’єктивно чи ще в більшій мірі завдяки діям нинішнього керівництва України. Я сподіваюсь на громадянське суспільство в нашій державі, на свідому, активну частину українців, на національно свідому еліту, для яких мова, віра тощо не абстрактні формальні символи, а запорука реальної незалежності, як би банально це не звучало. Я, як історик, переконаний, що Європа, Західна цивілізація — наше майбутнє (як і наше минуле!) і невдовзі цей курс стане незворотнім. До речі, про це говорять (хто забув) внесені зміни до нашої Конституції.  Наше місце у Європі — серед країн, які входять до потужного Північно-Атлантичного блоку, що є гарантією безпеки і незалежності.

«Є ЗАГРОЗА ВНУТРІШНЬОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ, ЯКОЮ ОБОВ’ЯЗКОВО СПРОБУЮТЬ СКОРИСТАТИСЬ РФ ТА ЇЇ КОЛАБОРАНТИ»

Павло ГОМОНАЙ, інфоцентр «Майдан Моніторинг», Ужгород:

— Ні, ми вже не живемо в УРСР-2  і не будемо в ній жити, якщо тільки не здамося! Так, ми маємо зараз реванш малоросійських сил. На фоні потужного патріотичного та інтелектуального прориву після Революції Гідності він виглядає негативно.

За п’ять років Україна сильно просунулась в питанні деколонізації, були розв’язані одвічні питання, як то анулювання акту анексії Київської митрополії 1688 року, ґрунтовна декомунізація, повний вихід із СНД, газова диверсифікація, переорієнтація на країни вільного світу та збройне протистояння російський агресії. Після цього дивно бачити публікації генеральним прокурором на власній сторінці у ФБ побєдобєсної пісні, дивно бачити антиамериканську кампанію, спрямовану проти нашого головного союзника. Дивно бачити появу в інформаційному просторі, а деколи і на державних посадах, людей із когорти Януковича...

Але слід розуміти, що історія рухається по спіралі і зараз ми маємо багато в чому кращу ситуацію, ніж після Помаранчевої революції. Чинний президент і випадкові люди у провладній політичній партії дійсно створюють величезні ризики для країни. Найбільшою є загроза капітуляції, підписання міжнародних угод припинення конфлікту на умовах агресора, які буде дуже важко або неможливо відіграти назад у майбутньому.

Доки ми не змінимо стан речей, майбутнє не буде рожевим. Нинішня управлінська система не здатна забезпечити суспільству стабільність і поступ. Тобто ми приречені бути «пульсарами»: спалахувати надіями, що «ось уже цього разу ми остаточно вирвалися», а тоді поволі вертатися «на круги своя» й занепадати духом — до нового спалаху.

Проте нам слід затямити, що Майданами неможливо керувати країною. Навпаки, вони є доказом того, що чинна система управління не відповідає запитам суспільства. «Чорною радою» можна скинути гетьмана, але нею не покеруєш військом. Отже, наше «домашнє завдання» — привести систему управління у відповідність із запитами суспільства і цивілізаційними нормами — залишається незмінним. Ми ніби недбалі студенти — один і той самий іспит складаємо по другому чи третьому талону...

Реальною є загроза внутрішньої нестабільності, коли через економічний колапс і неспроможність поточної влади до керування може статись політична криза, якою обов’язково спробують скористатись РФ та її колаборанти. Я вірю в те, що громадянське суспільство знайде в собі сили зупинити реванш і дати виграти час, поки маятник суспільних настроїв не почне знову рухатись у напрямку побудови вільної незалежної країни.

«ЗМІНИ У СВІДОМОСТІ ЛЮДИНИ ПОТРЕБУЮТЬ БІЛЬШЕ ЧАСУ»

Анатолій РОМАНЮК, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— В озвученому запитанні можемо виділити дві проблеми. Перша, чи Україна на початку 90-х стала/продовжила бути УРСР? Друга — чи повстала незалежна Україна після проголошення незалежності і коли вона повстала? Відносно першого: на мою думку, якщо ми говоримо про період 90-х років, починаючи від 91-го, то це був період відтворення/збереження в Україні суспільно-політичного та економічного формату перебудови Михайла Горбачова. Не простежується тенденції реставрації суспільної моделі, властивої до 1985 року (початку перебудови), тобто моделі УРСР. З конструкції  суспільства перебудови забрали КПРС/КПУ як провідну і правлячу партію та зберегли тенденцію до партійного плюралізму. Це само по собі було потужним кроком, який змінив конструкцію політичної системи. Додатковим кроком стали вибори як інструмент формування інститутів влади. Ці два чинники зумовили низку масштабних суспільно-політичних змін. Я вважаю, що в грудні 1991 року повстала незалежна Україна. Однак юридичне проголошення/оформлення незалежності передбачало ще і фактичну реалізацію, що не могло відбутися одномоментно. Ось цей процес справді затягнувся і наклався/збігся з процесом переходу від авторитаризму в інститутах і практиках до демократії в інститутах і практиках та змінах в економіці і суспільній свідомості.

Перехідний період був властивий всім країнам колишньої народної демократії в Центрально-Східній Європі, і тривав він, за різними оцінками, до моменту входження їх в ЄС. Натомість в Україні перехідний стан політичної системи, коли поєднувалися пострадянські і демократичні інститути і практики, стабілізувався й оформився як самостійний/самодостатній. Ми говорили про політичні інститути і практики, однак формування незалежної держави також передбачає зміни політичної свідомості і культури, питання національної ідентифікації громадян. Як правило, зміни у свідомості людини потребують ще більше часу, хоча стан свідомості громадян здійснює постійний і потужний вплив на суспільство в цілому та окремі його сфери.

«ЗА ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ У НАС З’ЯВИЛОСЯ ДВА ПОКОЛІННЯ СВІДОМИХ УКРАЇНЦІВ»

Дементій БIЛИЙ, голова Херсонської обласної організації КВУ:

— На мою думку, погляд Бориса Бабіна є досить песимістичним, хоча й не позбавленим сенсу. Після отримання Україною незалежності ми прожили кілька моделей розвитку нашої країни. Так, у 90-ті роки Україна була яскраво вираженою радянською республікою, в якій номенклатурі дозволили збагачуватися та перетворитися на олігархів, а все інше залишалося радянським.

Потім ми послідовно прожили Україну, у якій при владі опинилися проросійські сили (у 2010—2013 рр.), і з 2014 року розпочалася розбудова власне української держави.

Наступна різка зміна поступу сталася на вільних виборах 2019 року, коли проти українського шляху розвитку об’єдналися проросійська частина суспільства та численний так званий постсовок, у якого головна ідеологічна цінність виражається словами  «какая разніца».

Але не все так погано, бо за часів Незалежності у нас з’явилося два покоління свідомих українців, які пройшли дві революції (Майдан 2004 року та Революцію Гідності) та ведуть війну за Незалежність. Тому я впевнений, що все із Україною буде добре. Але за умови, якщо ми будемо наполегливими у громадському тиску на владу та відстоюванні інтересів українського суспільства, прав та свобод людини. І, звісно, якщо будемо триматися разом.

«НЕОБХІДНО ПРИВЕСТИ СИСТЕМУ УПРАВЛІННЯ У ВІДПОВІДНІСТЬ ІЗ ЗАПИТАМИ СУСПІЛЬСТВА І ЦИВІЛІЗАЦІЙНИМИ НОРМАМИ»

 Мирослав МАРИНОВИЧ, правозахисник, публіцист, релігієзнавець:

— Висновок Бориса Бабіна, хоч і публіцистично загострений, загалом відповідає дійсності: ментальність керівної еліти України у її більшості справді квазі-радянська. Мало того, цей висновок почасти справедливий і щодо тих керманичів, які вже навіть щиро декларують демократичну, тобто антирадянську позицію, але у своїх управлінських звичках все ще зберігають давні стереотипи. Тобто концепція влади все ще квазі-радянська.

Тому слушним є висновок, що ця ментальна закоріненість у минулому є причиною наших економічних, безпекових ти військових невдач. Попри два потужні духовні піднесення — Помаранчеву революцію і Революцію Гідності, які були заявкою України на прощання з минулим, на політико-управлінському рівні особливих змін не відбулося. Як полюбляли говорити у 1980-х, «командно-адміністративна система» все ще міцно тримає нас у своїх обіймах.

Ясна річ, прямих паралелей уже небагато, а олігархічна система вже багато в чому відрізняється від тоталітарної. Але незмінним залишається одне: українське суспільство не є самоврядним. Народ усе ще не може подбати про себе сам, а багатство все ще розподіляється згори в патерналістський спосіб. Відкритий доступ до ресурсів усе ще залишається далекою мрією, а корупційний консенсус душить суспільство як петля ласо.

Утім, часом нинішньому керівництву бракує навіть більшовицької второпності. Як недавно зауважила Ініціативна група «Перше грудня», «треба дати народові змогу порятувати себе самому. Якщо це зуміли колись усвідомити більшовики, відмовившись на якийсь час від своїх ідеологічних догм і запровадивши НЕП, то Уряд, який декларує демократичні засади й принципи вільного ринку, має зробити це й поготів».

Доки ми не змінимо стан речей, майбутнє не буде рожевим. Нинішня управлінська система не здатна забезпечити суспільству стабільність і поступ. Тобто ми приречені бути «пульсарами»: спалахувати надіями, що «ось уже цього разу ми остаточно вирвалися», а тоді поволі вертатися «на круги своя» й занепадати духом — до нового спалаху.

Проте нам слід затямити, що Майданами неможливо керувати країною. Навпаки, вони є доказом того, що чинна система управління не відповідає запитам суспільства. «Чорною радою» можна скинути гетьмана, але нею не покеруєш військом. Отже, наше «домашнє завдання» — привести систему управління у відповідність із запитами суспільства і цивілізаційними нормами — залишається незмінним. Ми ніби недбалі студенти — один і той самий іспит складаємо по другому чи третьому талону...