«Мовчання — злочинне для таких, як я»

З великим задоволенням прочитав у № 74 «Новой газеты» статтю О. Рубцова про Сталіна. Сталіна поволі знову починають витягувати на поверхню. Навіщо знадобився цей страшний труп? Сталін — постать рубіжна і, вибачте за містику, фатальна. Не можна його обличчя пускати на екран.

Коли настало 5 березня 1953 року (смерть Сталіна), мені — студенту 6-го курсу 1-го Московського медичного інституту, де зовсім нещодавно посадили моїх вчителів — академіків Володимира Харитоновича Василенка, Володимира Микитовича Виноградова, професора Бориса Борисовича Когана, було дуже ніяково. Не міг вдавати я смуток. Сталіна знав добре, опосередковано.

У табірних зонах, побачивши зніяковіння охорони, зрозумівши, про кого йдеться, арештанти через дріт кричали: «Вуса!» Всі розуміли: зміни будуть, і на краще. А наші газети до того дня тягнули до погрому. Цей кошмар, як і тортури на Луб’янці, обірвався день у день 5 березня. Джерелом терору був особисто Сталін. Жодних «пояснень» — і якихось вибачальних «фактів» щодо цієї постаті немає, і не треба їх вигадувати. Він найбільший лиходій світової історії. Гітлер, зобов’язаний йому приходом до влади в Німеччині, порівняно з ним — слабак за мерзенністю й нелюдськістю. Але німці Адольфа і не згадують. Кому потрібна нова сталінська всенародна ганьба?!

Я добре знайомий з родичем М. І. Єжова. Єжов був маленькою людиною — виконавцем, підручним. Його підпис ніколи не ставився першим, його долю спланував Сталін заздалегідь. Я довго був головним терапевтом «Кремлівки», багато що знаю про «верхи». Головою ручаюся, що немає нічого ні у кого, що могло б виправдати жертви сталінізму, що лише за війну істотно перевищують 50 мільйонів синів і дочок моєї Батьківщини, від селян до академіків.

Заслуги Сталіна у Вітчизняній війні є очевидними, але з точністю до навпаки. У страху перед викриттям своєї злочинної діяльності він перед війною розстріляв майже увесь комсклад Червоної армії: із 5 маршалів — 3 (але — професіоналів), з 5 командармів I рангу — 3, з 10 командармів II рангу — всіх, з 186 комдивів — 154, з 456 полковників — 401 («Вокруг Сталина» В. А. Торчинов,

А. М. Леонтюк, 2000, с. 135). Армія, позбавлена командирів, тікала від німців, що наступали, потрапляючи у гігантські котли. Червоноармійці були не винні, й СМЕРШ становище не рятував.

Наші втрати у війні завдяки людині, що намагалася керувати військами, жодного дня не служила навіть солдатом в армії, були в 10 разів вищі за німецькі, й те, що добробут сьогоднішньої Росії і Німеччини неможливо порівняти, обумовлено й загибеллю її покоління на війні.

Знаю Луб’янку з дитинства. Кузнецький міст, д. 24, — приймальня КДБ — була наче рідний дім. Тоді там у дворі стояла одноповерхова дерев’яна будівля: «Видача довідок», «Прийом передач». Арешти йшли за заздалегідь складеними Сталіним списками. Члени російської Соціально-демократичної партії з дореволюційним стажем, учасники Революції, Громадянської війни розстрілювали практично поголовно чи, рідко, їх саджали на 10 років. Творців післяреволюційної партії — ВКП (б), великих галузей промисловості, великих заводів, визначних конструкторів (як то Корольов, Глушко, Туполєв, Полікарпов та інші) розстрілювали або кидалися на 10 років за ґрати (пізніше із заміною на «шарашку» комусь ).

Дружини заарештованих зазвичай потрапляли до в’язниці під рубрикою «член сім’ї зрадника Батьківщини». За тією самою статтею туди йшли і діти. Малолітнім змінювали імена та прізвища й відправляли до дитячого будинку. У маршала В. К. Блюхера (забитого на смерть на слідстві) так «сховали» молодшого сина, що через багато років рідні його розшукати не змогли. Усі ці садистські розпорядження йшли від «вождя» особисто. Практично усіх свідків його молодості, зокрема родичів померлої від тифу 1907 року його першої дружини — Є. Сванідзе (7 осіб) було ув’язнено, багатьох — розстріляно. Старих більшовиків Закавказзя спіткала така сама доля.

Не можна звалювати на співробітників Луб’янки відповідальність за злочини вселенського ката. Немає сумніву, що він був душевно хворий. Про це говорили і в Політбюро. Але хвороба не дозволяє закривати очі на злочини, не дозволяє переносити їх до розряду «помилок». Співробітники Луб’янки — люди. Про розвідників-героїв майже нічого не написано. Сталін їх після використання практично усіх розстрілював. Знаю, що й слідчі не всі були садисти. Думаю, що був у КДБ свій опір, як і в ГУЛАГу. Туди працювати потрапляли такі самі люди, як ми. Комусь про це писати потрібно. Не можна провину людини-нелюда розмазувати на увесь народ.

Не слід забувати, що особиста диктатура є найдієвішою формою правління. Майже неминуча після революцій, переворотів, на короткий термін ефективна (в жодному разі не більше 5-10 років), вона стає джерелом злочинів, масштаби яких визначає особистість диктатора. Лише завдяки геніальному Ден Сяопіну, обраному генеральним секретарем компартії Китаю після Мао Цзедуна, який встановив термін правління генсека 5, але не більше 10 років, ця соціалістична країна з руїни за найкоротший термін вирвалася на друге місце у світі. А де ми?

Два слова про знамениту доповідь М. С. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, написану групою секретаря ЦК Петра Михайловича Поспєлова. З інтернету зник текст численних виступів членів Політбюро КПРС, що докладно розповідають про сталінізм на ХХII з’їзді КПРС. Після цих доповідей не залишається місця для реплік «А сам!» тощо.

Довідка

Андрій Іванович Воробйов — лікар, академік Російської академії наук і Російської академії медичних наук, завідувач кафедри гематології Російської академії післядипломної освіти МОЗ РФ.

У 1987-2002 рр. — директор гематологічного наукового центру.

У 1991-1992 рр. — міністр охорони здоров’я РФ, депутат З’їзду народних депутатів, Верховної Ради РФ. Автор посібників, книг і статей у сфері гематології, кардіології, променевої хвороби, терапії, публіцистичних статей. Членом комуністичної партії не був. За організацію допомоги постраждалим у чорнобильській катастрофі його було відзначено орденом Леніна.

novayagazeta.ru