Шлях загибелі

Із Сирії не треба йти. Росія там, у Сирії, на далеких рубежах бореться з тероризмом і ліквідує реальних та потенційних бойовиків, щоб вони не прийшли до нас. Кількість їх, включаючи дітей, які без сумніву могли б стати джихадістами, велика, і в день жалоби за жертвами авіакатастрофи про це необхідно пам’ятати. Теракт це був чи не теракт («офіційні особи» вчора говорили про технічну несправність, а професійні льотчики — про те, що такий розліт уламків, як «Ту», що зазнав катастрофи, буває тільки під час вибуху), але «Ісламську державу», заборонену в Росії, треба бити в її лігві. А після чергової перемоги влаштовувати концерт.

Доктор Ліза. Артисти ансамблю імені Александрова. Журналісти й оператори держтелеканалів. Військові та цивільні чиновники. Все це жахливі втрати, але із Сирії не можна йти, а треба воювати й музикувати на звільнених територіях, незважаючи на втрати. Інакше перемогу, ймовірно, не зарахують, тому це так важливо: відбивши Пальміру, зіграти Баха, Щедріна та Прокоф’єва на тлі сакральних античних колон. Вигнавши терористів та їхніх посіпак з Алеппо, привітати з Новим роком звитяжних бійців ВКС РФ, що базуються на авіабазі Хмеймім. І заспівати їм що-небудь таке, що надихає на подвиги й ратну працю.

«Ту», що впав на зльоті — нескінченно сумний, але й героїчний, чи не так, символ цієї війни, цієї перемоги, цієї геополітики, цієї Сирії, звідки не слід іти. Бо ж незрозуміло буде, навіщо туди входили і що забули там, за тисячі кілометрів від рідної домівки. Виникнуть питання, явно непотрібні й навіть шкідливі.

Про ціну протиборства із цілим світом, про ціну масових убивств у чужій країні, про ціну людського життя в Росії. Про те, що за Башара Асада, за шиїтів, за алавітів, за Іран, за «Хізбаллу» доводиться розплачуватися дуже серйозно, теракт це був (25 грудня) чи не теракт. Зрештою пасажири лайнера, підірваного над Синаєм, точно загинули від рук терористів, і спецназівці, й медсестри у Сирії, і нещасний посол Андрій Карлов в Анкарі впали на тій війні незнаменитій, в яку були втягнуті. Випадково чи виконуючи накази вищого керівництва.

Із Сирії йти немислимо, після стількох славетних перемог і непоправних втрат, та й чи можна піти в принципі? Афганський похід Брежнєва породив і новий виток «холодної війни», і війну громадянську в Афганістані, і монстрів на кшталт бен Ладена, і 11 вересня. Громадянська війна в Сирії палала задовго до того, як Путін з’явився туди зі своїми дровенятами, але він, великий майстер зовнішньополітичних комбінацій, домігся того, що Росія стала повноправним учасником близькосхідної бійні.

Для повного щастя там, де цілі країни й десятки нікому не підзвітних угруповань духопелять один одного, не вистачало тільки наших військ, а також оркестрантів і хорових ансамблів, і ось вони всі кинулися туди. На зло Бараку Обамі, який і напередодні того як залишити Білий дім все ніяк не вгамується, все підтримує терористів, направляючи вогонь на російських військовослужбовців. І хто з наших телеглядачів здивується або не повірить, якщо завтра їм скажуть, що авіакатастрофа, яка сталася, — це справа рук недобитих незгодних всередині країни, ісламістських відморозків та їхніх заокеанських господарів.

Але це завтра, і це сюжети і темники для ток-шоу з їхніми темпераментними ведучими й імпульсивними гостями в студії. А що говорити сьогодні, коли загинуло 92 особи, всі громадяни РФ, серед них Лікар Ліза, і незрозуміло, яка з причин падіння літака гірша: технічна несправність чи теракт? Жахливий бардак при організації найважливішого пропагандистського спецзаходу чи провал спецслужб? Хто страшніший: ворог внутрішній, причому не «п’ята колона», а найрідніші люди з авіаційного персоналу, чи терористи, здатні проникати навіть на аеродром олімпійського Сочі й закладати бомбу? На ранньому етапі, так.

Втім, сьогодні можна ще нічого не говорити, оскільки слідство тільки розпочато й не виключено, що і сам Володимир Володимирович на разі губиться у здогадах, що  безвихідніші один за одного, і чекає доповідей від різних міністерств та відомств. 26 грудня був день жалоби і скорботи, і боляче за них за усіх, тих, хто летів до Сирії, і тим важче читати численні коменти на просторах «Рунета», які свідчать про те, що рівень озвіріння й ненависті в російськомовному світі давно вже досяг близькосхідних громокиплячих висот. Віртуальний джихад тут іде повним ходом, ніби не православні зіштовхуються у запеклих дискусіях, а суніти з шиїтами, і це теж зрозумілий результат різних переможних путінських воєн — від грузинської та української до сирійської.

І нізвідки, уявіть собі, просто так не втечеш, оскільки неможливо переписати історію або хоча б пом’якшити тональність деяких її сторінок. Щоправда, час лікує рани, але для їх зцілення потрібні роки й десятиліття мирного життя та покаяння за заподіяні каліцтва. За аншлюси і за референдуми. За розв’язані громадянські війни і за бомбардування. За пролиту кров і за багаторічну нестерпну брехню. Причому усвідомлювати скоєне і каятися належить не лише заради інших, але насамперед заради себе. Заради благополуччя своєї країни і своїх громадян, які нині приречені платити за рахунками неправедних воєн, військових злочинів та політичних ляпів. Винні й невинні, причому невинні — набагато частіше.

Як, наприклад, у Сирії, в широкому сенсі. Звідки не треба йти. Із Сирії треба тікати стрімголов.

Ілля Мільштейн

26 грудня 2016 року (www.graniru.org)