Синдром Саманти

«Мій друг, російський посол» — під такою назвою 25.02.2017 було опубліковано в The New York Times статтю. Саманти Пауер, присвячену пам’яті Віталія Чуркіна. Ця публікація в американській газеті миттєво зробила Саманту Пауер зіркою російських ЗМІ, передусім кремлівських. Її рясно цитували телеканали «Россия-24» та «Звезда», «НТВ» і «Россия-1». Їй присвятили колонки «Российская газета» і Вести.ru, ТАРС і «РИА Новости». Дмитро Кисельов цитував її у своїй підсумковій програмі «Вести недели» від 26.02.2017.

Стаття написана яскраво, емоційно й ... мало не написав: «переконливо», але затнувся. Причина запинки стане зрозумілою трохи пізніше. Яскравість і публіцистичний талант — визнані гідності Саманти Пауер, лауреата Пулітцерівської премії 2003 року за книжку «Проблеми з пекла: Америка у століття геноциду». Вона входила до списку 100 найвпливовіших людей світу, журнал «Таймс» охарактеризував її так: «Пауер — новий голос совісті для зовнішньополітичної еліти США».

Віталія Чуркіна, якому Саманта Пауер три з половиною роки протистояла, коли була постійним представником США при ООН, вона називає «одним з найефективніших дипломатів світу». За її словами, він «віддано захищав смертоносні дії президента Володимира Путіна в Україні та в Сирії».

Саманта Пауер — гуманіст і правозахисник. Ні, не так. Вона — видатний гуманіст і правозахисник. Увібравши в себе з молоком своєї матері-ірландки прагнення відчувати чужий біль як свій, Пауер назавжди взяла як орієнтир ту з формул кантівського категоричного імперативу, яка стверджує: «Стався до людини завжди як до мети і ніколи — тільки як до засобу». Тому вона дуже хоче розгледіти у своєму опонентові людину, побачити її привабливі риси. І це їй легко вдається: «Водночас Віталій був чудовим оповідачем з епічним почуттям гумору, хорошим другом і однією з головних надій на співпрацю США та Росії. Його смерть розбила мені серце». Кінець цитати.

Дамо спокій розбитому серцю гуманістки Саманти Пауер. Зрештою, кожне серце має суверенне право розбиватися об що завгодно, й ніхто нічийому серцю не указ. Але твердження, що Чуркін був «однією з головних надій на співпрацю США та Росії», — це має стосунок не лише до Саманти Пауер і її розбитого серця, а й до дуже багатьох інших людей.

Те, що Віталій Іванович Чуркін не був суб’єктом зовнішньої політики, а був лише її провідником, Саманта Пауер знає, можливо, краще, ніж будь-хто. «Добре відомо», — пише Пауер, — «що саме Віталій Чуркін піднімав руку шість разів, щоб накласти вето на резолюції щодо Сирії, але менш відомо, що саме Віталій гарячково (і в підсумку безплідно) працював, щоб спробувати забезпечити достатню кількість змін у резолюціях, щоб Москва могла їх підтримати».

Отже, накладаючи свої незліченні вето на резолюції щодо М’янми, щодо Зімбабве, щодо України, щодо Криму, щодо Сирії, Віталій Чуркін не був суддею, який прирікав громадян цих країн на муки, а у низці випадків і на смерть. Він був катом, що виконує вирок. Або, якщо завгодно, знаряддям ката. Сокирою, зазубленою від частого застосування й іржавою від крові жертв. І ось, гуманістка й правозахисниця Саманта Пауер повідомляє нам довірчу інформацію. Виявляється, ця просочена кров’ю сокира практично перед кожною стратою намагалася переконати ката пом’якшити вирок, або хоча б змінити його формулювання. Ну, а вже коли не виходило (а не виходило ніколи!), сокира зручно лягала в катівську руку й найкращим чином (пам’ятаєте: один з найефективніших дипломатів світу!) виконувала свою криваву роботу.

Одна з останніх реплік Саманти Пауер, адресованих Чуркіну, датована 13.12.2016 року. Це було питання: «Ви маєте совість?». Питання не тільки риторичне, але й безглузде, оскільки за три з половиною роки постійного спілкування із Чуркіним у залі засідань Ради Безпеки ООН сама Саманта Пауер постійно отримувала незліченні свідчення про повну відсутність совісті у свого «друга». У своєму «реквіємі» за Чуркіним вона згадує деякі такі свідчення, ось, наприклад: «Коли він (Чуркін) безглуздо наполягав, що цивільні особи Алеппо просто вимазалися в пилу, щоб виглядати як жертви бомбардувань для фотографів — моя огида заважала нашим робочим відносинам» .

Віталій Чуркін помер, Саманта Пауер більше не представляє США в ООН. Але проблема, яка проглядає крізь її статтю про товариша, смерть якого розбила їй серце, виходить далеко за межі приватних спогадів одного дипломата про іншого. Це проблема наслідків взаємодії людей цивілізації Заходу з представниками диктатур.

Особливо небезпечними є представники путінської Росії, оскільки вони не лише зовні не відрізняються, але й мають вдавану внутрішню схожість із західними інтелектуалами: зазвичай хорошу освіту, непогану орієнтацію у світі західної культури, музики, театру, спорту. Посланці Путіна на Заході говорять як люди, сміються, як люди п’ють і їдять як люди, тому їх приймають за людей. Ніцше попереджав: «Якщо довго вдивлятися в безодню, безодня почне вдивлятися в тебе». Прагнення зрозуміти представників тоталітарних режимів, яке здавалося настільки виправданим і необхідним для західних дипломатів та інтелектуалів — потрібно домовлятися, не влаштовувати ж ядерну війну! — часто-густо призводило й призводить до чогось схожого на стокгольмський синдром. Назвемо його «синдром Саманти». Стокгольмський синдром виникає у формі парадоксальної симпатії між жертвою та агресором під час викрадення чи іншого насильства. Жертва, намагаючись врятуватися, шукає в агресора людські риси, намагається стати на його позицію. В результаті у жертви виникає відчуття спільної мети, єднання з агресором, відбувається ідентифікація з ним. Текст Саманти Пауер про Чуркіна — це витяг з «історії хвороби» під назвою «синдром Саманти». Він закликає в жодному разі «ніколи не втрачати з поля зору людяність тих, із ким ми щиро не згодні». Пояснює як важливо «будувати відносини з окремими росіянами, які також є складними й суперечливими, як і всі ми» .У кожного путінського призначенця є внутрішній світ. Якщо придивитися, завжди можна розгледіти його глибину й багатство. Та що там призначенці! Ось Буш-молодший у червні 2001 року в Любляні «зазирнув в очі» Володимиру Путіну, «відчув його душу» й побачив в ньому «пряму й гідну довіри людину». А почитайте-но, що писав Ліон Фейхтвангер про Сталіна після зустрічі з ним під час своїх відвідин СРСР у 1936-37 рр. Скромність і простота — ось що, виявляється, є головним в Йосипі Сталіні зразка 1937 року! А великий Бернард Шоу, котрий понад дві години спілкувався зі Сталіним 1931 року? «У нього гарне почуття гумору», — це по-перше. А ще: «Сталін — гігант, решта політиків — пігмеї». Це все, що великий знавець людських душ міг сказати про Сталіна, у якого тоді ще попереду був Голодомор і Великий терор, а позаду розкуркулення, розкозачення та ГУЛАГ з пеклом Біломорсько-Балтійського каналу, що вже розпочалося. Проблема «синдрому Саманти» не в тому, що не треба розуміти опонента за столом перемовин. Не в тому, що не слід будувати з ним стосунки, посміхатися й ходити в гості. Проблема в тому, що при всьому цьому треба розуміти, що перед тобою людожер. Оскільки від людожерського режиму не може бути нормального представника в ООН. Що критерієм того, що собою являє політик, мають бути його дії: голосування, публічні виступи й підготовлені ним офіційні документи. Все інше: вміння розповісти анекдот, тонке розуміння музики й хороше водіння автівки — все це дуже мило, але до справи не має жодного стосунку.
«Глибоке розуміння» Сталіна інтелектуальною елітою Заходу відіграло неабияку роль у тому, що саме Захід дозволив вирости й зміцніти спочатку одному монстру , потім другому, після чого ці близнюки-брати мало не спалили планету. Спроби сучасного Заходу виявити душу там, де її ніколи не бувало, а саме в тілі підполковника КДБ, призвели до того, що підполковник знахабнів, підбадьорився, поклав ноги на стіл й почав гримати на далеких і ближніх сусідів, красти шматки територій і чинити всілякі неподобства на планеті. Без діалогу і взаємодії світ сьогодні неможливий. Але коли маєш справу з хворим на СНІД, треба уникати деяких форм відносин. Входячи до чумного барака є сенс дотримуватися мінімальної гігієни й тримати дистанцію, а маючи справи з терористом, звичайно, необхідно знати, що у нього за душею і в голові, не варто плекати ілюзій, що у вас із ним спільна мета.

Ігор ЯКОВЕНКО

Джерело: 7days.us