Зображуючи жертву: про фільм «Донбас. Окраїна» на Римському фестивалі
Дванадцять років тому Римський кінофестиваль був створений трошки в пику Венеціанському - італійський уряд вирішив, що найстаріший у світі Венеціанський фестиваль надто вже постарів і треба дати дорогу молодим, зробити свіже вливання міжнародного фестивального руху. У новонароджений Римський фестиваль вклали чималі гроші, і він почав своє бадьоре життя. У перший же рік із головним призом поїхав Кирило Серебренніков («Зображуючи жертву»), Олексій Федорченко ставав тут лауреатом почесного Марка Аврелія як надія світового кіно. Словом, історія відносин російського кіно з Римським фестивалем склалася цілком благополучна. І ось нині на 13-му Римському фестивалі з'являється фільм Рената Давлетьярова «Донбас. Окраїна», хоч і не в головних програмах, а в програмі «Зустрічі/Інші події».
Спочатку Давлетьяров божився, що його фільм не має жодного стосунку до політики. Хотілося йому вірити, хоч і було це непросто - погодьтеся, проспонсорований (нехай і на одну п'яту від бюджету) державою фільм зі словом «Донбас» у назві свідомо прирікає с трічку на політичну ангажованість. Щоправда, зал на цій картині був заповнений приблизно на третину, а третину третини становили привезені Давлетьяровим за його рахунок деякі журналісти деяких великих російських видань.
Але по порядку. У вантажівці трясуться два українських солдати. Один із них збуджено розповідає про наречену десь в українській глибинці, будує плани на мирне життя, і будь-який першокласник розуміє, що зараз хлопця вб'ють. Після таких епізодів дивитися вже нема чого, але треба. Другий солдат опиняється у підвалі, де засіла компанія з сепаратиста-новороса, трьох молодих жінок і немолодого інтелігента, знову ж з української провінції. З'єдналися непоєднувані, зійшлися незбіжні, і зрозуміло, що зараз почнеться людська історія з переоцінкою цінностей в українського солдата. Бо сепаратист Анатолій у виконанні Гели Месхі - сам ангел, щоправда, у військовій формі, з автоматом і нашивкою «Новоросія». До того ж він гарний, ставний і нескінченно метушиться, намагаючись усіх захопити своєю надмірною філантропією - то від ліків відмовиться заради місцевої старенької, то хворому хлопчику візьметься бульйончик добувати. Ну правда - ангел. Тим часом дівчата пересваряться - одна з них місцева новороска, інша - волонтер із Києва, третя - переконана «бандерівка». Потім вони зрозуміють, звичайно, що політика не повинна їх розділяти, і візьмуться обніматися і хором плакати. Перевиховаються всі, крім немолодого інтелігента, який виявиться ох який непростий.
Перший же титр, що з'явився на екрані ще до початку фільму, і «пояснює» глядачеві, що там насправді відбувається в Україні, розставляє всі крапки над «i» та спростовує всі спроби Давлетьярова відхреститися від політики. Титр розповідає, що в Україні відбувся державний переворот, що Схід країни не погодився з таким станом речей, а українська армія відразу почала за це бомбити весь Схід і вбивати мирних жителів.
Якби не трагічна тема і не замордовані життя, тут було б над чим радісно посміятися. Особливо смішно герої розмовляють - чистою російською мовою, за всіма правилами, але для надання видимості української мови весь час говорять «шо», «хде», «куди-нікуди». Ну ось питається - на що Мінкульт дав цьому фільму 25 млн рублів? Невже консультанта хоча б з таких простих речей не могли знайти? Або ось, наприклад: у фільмі є епізод, де герої обговорюють заборону знімати в кіно курців. Всерйоз обговорюють, емоційно. Друзі, ви переплутали - це в Росії заборонено, а в Україні - скільки хочеш. У відповідальний момент, коли виникає недоречна війна між мешканцями підвалу, новорос Анатолій каже: «Будь ласка, не треба зі мною сперечатися». Відразу пригадується анекдот про те, як американській делегації на російському заводі перекладали слова робітника: «Хтось вступив у інтимні стосунки з твоєю матір'ю, ти, гуляща жінка, навіть цю шестірню, гуляща жінка, не можеш правильно зробити» тощо. Режисер, судячи з усього, непогано знає фольклор рідної країни - переклад у нього вийшов якісний.
Зате бачили б ви українських військових у фільмі - ось це, я вам скажу, видовище. Всі Фредді Крюгери - просто тьху в порівнянні з монстрами з надр української армії. Як увійдуть у будинок – одразу ж біжать жінок ґвалтувати. Кого не зґвалтують, через вік жертви, наприклад, ту втоплять у ванні або автоматною чергою в спину покладуть. І обличчя в українських солдатів такі дикі-дикі, страшні-страшні, розмовляють вони тільки крізь зуби, носять темні окуляри, морди неголені. Зовсім інший наш новорос Анатолій - зубки білі, просторікує - хоч зараз в інститут шляхетних панянок професором, книжки читає. Але це ви ще прикордонника на кордоні України і Росії не бачили, який про полоненого українського солдата ласкаво так говорить: «Він поранений - нехай його спочатку лікар огляне» - у відповідь на пропозицію зробити з полоненим щось непотрібне. Просто якийсь притулок ангелів цей схід України. Щоправда, ніде чомусь ані слова про те, звідки у сепаратистів зброя, та хіба це так важливо, коли йдеться про мистецтво поза політикою?
Бо йдеться ж не про те, що всі зобов'язані знімати хороше кіно. Але, по-перше, чому держава повинна давати гроші на завідомо провальний продукт? У тому, що продукт буде провальним, можна було не сумніватися від самого початку - від сценарію за кілометр несе поганим серіальництвом, благо що сценарист Олексій Тимошкін на цій ниві трудиться.
По-друге, таке безоглядне обслуговування владної ідеології і заохочення цього обслуговування державою говорить про повну девальвацію і порочність такого явища, як державна підтримка мистецтва і кінематографу зокрема. Те, що Мінкульт пробив на міжнародну арену саме фільм «Донбас» Давлетьярова, - свідчення остаточного воцаріння ідеологічного і політичного моментів у відносинах мистецтва і держави. Ще кілька років тому фільм такого роду нікому не спало б на думку штовхати на міжнародний фестиваль.
Не пригадаю жодного випадку, щоб було соромно за російський фільм на зарубіжному кіноогляді. Канни, Венеція, Берлін, Торонто, Роттердам, Рим - це Звягінцев, Сокуров, Федорченко, Серебренніков, Хлєбніков. Різні люди ставляться до цих режисерів по-різному, але, незалежно від радикально різних часом думок, усі вони (цей список можна продовжити) представляли і представляють те краще, що відбувається в нашому кіно. Соромно не було ніколи.
Відтепер, схоже, ми перестали соромитися. Нам, мабуть, вже наплювати на те, що подумають про нас експерти, - нам треба перти танком ідеології на ще не охоплені території. Що б не говорив режисер, «Донбас. Окраїна» дихає ненавистю. Такою, знаєте, тваринною, незрозумілою ненавистю. Любові у фільмі немає ні на краплю - тільки безглузда ширма у вигляді душки-новороса, дівчат різних політичних переконань, які братаються, та української пісні «Нiч така мiсячна, зоряна, ясная», що ллється з екрану.
Скоро в Парижі пройде Тиждень російського кіно, продюсер якого якраз Ренат Давлетьяров. Зрозуміло, «Донбас. Окраїна» задуманий там як цвях програми. Хочеться сподіватися, у французів для цього цвяха обценьки знайдуться.
Катерина Барабаш (Москва)
Рубрика
Top-Net
