Аристократка духу,

«СТРАШНО БУТИ САМОЮ»

Хіба можна, читачу, не співчувати талановитій, духовно багатій дівчині, яка вже з дитячих років прекрасно грала на фортепіано, чудово малювала, блискуче виступала в театральних виставах — і в той же час, попри відчуття наявності «іскри Божої» в собі, щохвилини розуміла свою самотність, відірваність від світових осередків культури (бо народилась Ольга у провінційному буковинському місті Гура-Гумора, зараз — Румунія). Щоб збагнути атмосферу буковинської «глибинки» тих років, містечок Кімполунг, Сірет та інших, в яких жила в юності Ольга (адміністративно це схід Австро-Угорської імперії), вчитаємося в щоденникові записи майбутньої письменниці.

Ось що писала вона 29 грудня 1884 року: «Боже, я так опираюся, щоб мене не захопила з собою течія тутешнього духовного життя... Страшно бути самою, не мати нікого, з ким можна було б обмінюватись думками про те, що тебе цікавить... Страшно. Чому тут немає жодного розумного чоловіка?». Цікавий і фрагмент раннього оповідання «Образок з життя Буковини», що має багато в чому автобіографічний характер. Головна героїня так характеризує «культурну» публіку міста Кімполунгу: «Про літературу, музику та подібні серйозні теми, що мають для жінок велику вагу, чи про інші проблеми, що відсвіжують розум або здатні надати жіноцтву вищий напрямок — про це в Кімполунзі і сліду не було. Здавалося, що всі ті, котрі схиляються перед застарілими думками та поглядами, сповненими забобонів, змовились і вибрали своїм місцем проживання Кімполунг. Їсти, пити, спати — це і був життєвий девіз цих щасливих людей».

І так — рік за роком. Нудьга, тупість, захланне життя... Молодість поволі проходила, прагнення до високих думок і почуттів ставало лише гострішим, але що ж попереду? 24-річна Ольга, відточуючи свою літературну майстерність, пише в щоденнику (вже українською мовою, а не німецькою, як у юні роки!); як відбувався цей знаменний духовний перелом, ми поговоримо пізніше: «Спокійно дивляться на нас гори. Які ж вони гарні! Там, угорі, так тихо, ніби під кожною смерекою і ялицею дрімає горе і ліс навіть не дихає, щоб не збудити його. А тут, унизу, в нещасних людських серцях...». І знову крик душі вже багато в чому сформованої письменниці, яка все ж таки постійно сумнівалася в собі: «О моє писання! В мене серце розривається, коли я думаю про те, як послідовно робиться все, щоб убити в мені хист. Бувають хвилини, бувають години, коли мені здається, що я божеволію. Я мушу відкласти всяку духовну працю і, мов служниця, варити, тільки варити... Що з мене буде? Служниця! Я не хочу бути служницею, їх і так багато на світі» (Щоденник, 12.03.1891). Що дало сили цій тендітній жінці з ніжною, вразливою душею стати великою письменницею, гордістю не тільки буковинської — всієї української літератури? Що дало їй сили стати собою?

ВИСОКИЙ ПОЛІТ

Сама Ольга Юліанівна в автобіографіях (а їх налічується три — в редакціях 1903, 1926 та 1928 років) вводить нас в атмосферу дитинства та юності. Багатодітна родина батька, дрібного урядовця в середовищі наполовину німецькомовному, на третину румунському... «Повчилася писати, читати, граматик небагато, і — перестала, не було засобів далі вчитися» — згадує письменниця. «В хаті були старші брати, їх треба було утримувати в гімназії, і для дівчат зачинились брами науки».

Найсвітліший образ, що супроводжував Кобилянську все життя, без чого немислимий був високий політ її творчості — це душа матері. «Чого не доконав батько у вихованні на дітях своєю повагою, строгістю... те довершила матуся своїм супокійним розумом, лагідним наказом, погладженням, повним любові, рукою по голові — і все сповнялося. Ох, та глибока, тиха мислителька, з небагатьма словами на чистих своїх устах... Як тихо, безгомінно помагала вона батькові, що, мов у ярмі, працював день у день нижчим урядником у бюрі, без відпочинку, без відпусток, вірно, щиро, повних 45 років, виховувати діти, як тяжко працювала днями та ночами, щоб її діти мали можливість станути хоч під один сонячний парусчик світла, духу й культури...».

Як із дівчини, котра зростала під відчутним впливом німецької культури (обожнювала Гете, Шіллера, Гейне, знаючи їх напам’ять в оригіналі (!), перші оповідання писала німецькою мовою), постав справжній поет українського слова, майстер, котрий роками відшліфовувала свої невеликі оповідання-шедеври («Битва», «Некультурна», «Valse melancolique»...), беручи кожне слово на кінчик голки й зігріваючи його теплом свого серця (це — визнання самої Ольги Юліанівни)? Величезну роль тут відіграло знайомство юної Кобилянської з Софією Окуневською-Морачевською, однією з найосвіченіших жінок на Буковині, свідомою українкою. Саме Софія, як згадує Кобилянська, порадила їй, ще 18-річній: «Сподіваюся, що ви не схочете завжди писати по-німецьки. Ви ж українка і повинні писати по-українськи. Не говоріть, що мови не знаєте, Ви розмовляєте добре, а читаючи більше українських книжок, краще навчитеся мови»...

І зараз подекуди ще можна чути цинічні твердження, що українська національна ідея, мовляв, вичерпала себе, не може бути рушієм суспільного прогресу. Творчість Кобилянської, яка довго, в муках йшла до українського слова — і перемогла! — це найкраще спростування таким інсинуаціям. Наскільки душа письменниці боліла за Україну, видно хоча б з її листа до Івана Франка (1898 р.): «Як то прикро, що ось я, Ви, Леся Українка та багато інших на своїй рідній землі вважаємося чужинцями один одному, бо немає й самої назви «Україна», а є Австрія, Росія, які подерли на шматки ту Україну, як стару онучу. А ми маємо просити чужинця, що заліз до нашої хати, абись дозволив нам пересунутися з одного кутка в другий».

Аристократизм духу, який так блискуче уособлювала Ольга Кобилянська — не тільки і не стільки у духовній витонченості, скільки в умінні і прагненні долати перепони на шляху до високого. Подруга і духовна сестра письменниці, Леся Українка, чудово розуміла це. Ось її слова: «Хто має силу ходити по гострім камінні, той завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладенькими шляхами. А хтось (так Леся у листуванні називала Ольгу Юліанівну. — І. С. ) має силу, хтось може... Хтось не з підлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від вогню гартуватись, а не ламатись... Хтось має іскру в серці, огонь у душі, се, може не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові». А найкраще визначив суть творчості Ольги Юліанівни Кобилянської Василь Стефаник: «Ви вмієте писати так, що, прочитавши Вашу робітку, в мене очі добріють, як у дитини. Всі вістря, що могли б ранити людей, Ви ховаєте в себе...» . @FF C:\DPG\UKR\73_08-1.TIF