Бердичівське паломництво
Проте є ще одне обличчя Бердичева — католицьке, не менш унікальне та цікаве. Щороку у липневі дні це невелике місто, що на Житомирщині, притягує до себе тисячі прочан, і не лише з України, а й з багатьох європейських країн. Вони йдуть вклонитися чудотворній іконі Божої Матері у монастирі Босих Кармелітів.
Історія паломництва сягає у XVII століття. Саме тоді, дивом урятувавшись із турецької неволі, власник Бердичева князь Януш Тишкевич вирішив на подяку Богові збудувати храм. Вісім років тривало будівництво, і 1642 року «дольний» (підземний) костьол Святої Марії був урочисто освячений. Тишкевич подарував храму ікону Божої Матері, яка здавна зберігалася у його родині та вважалася чудотворною. Тоді ж у Бердичеві було утворено чернечу спільноту Босих Кармелітів (одного з орденів католицької церкви), якій було передано храм та землі навколо нього.
Вже в середині XVII століття слава про чудодійну ікону поширюється далеко за межі Речі Посполитої. Бердичівську Мадонну називають заступницею міста та всієї України. Кількість прочан, що прагнуть вклонитися святині, щороку зростає. Відомості про оздоровлення та зцілення кармеліти записували до спеціальної книги. Примітно, що серед оздоровлених, як зазначає ця книга, були віруючі не лише католицького обряду, а й православні та греко-католики.
На початку XVIII століття постало питання про будівництво нового монастирського храму, бо «дольний» костьол мав досить невеликі розміри. У 1739 — 1754 роках над нижнім храмом був зведений величний архітектурний комплекс — кафедральний собор, дві вежі — дзвіниці, келії. Оточений товстими мурами, монастир був водночас неприступною фортецею. Новозведений храм Діви Марії, над яким працювали польські, німецькі, італійські майстри, порівнювали iз собором Святого Петра у Римі.
Паралельно з будівництвом місцева духовна та світська влада почали клопотання перед Ватиканом з приводу коронації чудотворної ікони. Слід зауважити, що коронування ікон від імені Папи Римського — досить рідкісне явище у католицькій церкві, бо самому процесу покладення корон передує доволі ретельна процедура перевірки чудодійних властивостей (опитування свідків, зцілених, чисельні наради духовенства), і лише потім рішення приймає Папа. Зараз у світі нараховується 18 католицьких коронованих ікон, а у XVIII столітті їх було вдвічі менше.
Тому можна уявити, з яким душевним трепетом очікували рішення Риму прихожани храму Марії. І ось, 1753 року Папа Бенедикт XIV дав дозвіл на коронування ікони, надіславши дві золоті корони (на іконі Марія зображена з немовлям Ісусом). Знаменна для міста подія — коронація бердичівської Богоматері — відбулася 16 липня 1756 року. Про значущість події говорить той факт, що на церемонії були присутні понад п’ятдесят тисяч паломників (це при тому, що населення самого Бердичева на той час становило майже 3 тисячi чоловік).
Відтоді паломництва стають щорічними, добре організованими. чисельними. Вшанування чудотворного образу відбувалися у неділю, найближчу до дати 16 липня — річниці коронації. Бердичів починає бурхливо розвиватися і розростатися, — адже щорічні відвідування його тисячами гостей-прочан сприяли розквіту багатьох ремесел, промислів, торгівлі — основних занять єврейського населення, яке у XVIII — XIX ст. ст. становило 70 — 80% мешканців міста. Вже у середині XIX століття Бердичів входив до трійки найбільших міст України, поступаючись лише Одесі та Києву. А за кількістю купецьких фірм взагалі був лідером у Російській імперії!
Проте були в історії кармелітського монастиря й важкі часи. Після поразки Польського повстання 1863 року починаються закриття польських шкіл, гімназій, і зрозуміло — костьолів. Не обійшла ця хвиля й Бердичів. Влада Київської губернії спочатку відібрала у монахів храми — для своїх господарських потреб, а згодом був скасований і сам монастир. Знову відродився він у 1918 році — з дозволу гетьмана Павла Скоропадського. Проте ненадовго — 1926 року вже радянська влада закрила монастир, влаштувавши на його території краєзнавчий музей. Чудодійну ікону було виставлено як експонат антирелігійного розділу музею. «Дольний» костьол переобладнали під кінотеатр. Таким чином архітектурний комплекс уникнув сумної долі багатьох зруйнованих у 20 — 30-х рр. XX століття церковних споруд.
Під час захоплення Бердичева фашистами у липні 1941 року в музеї спалахнула пожежа. Тоді ж таємниче зник чудотворний образ. Найімовірніше, він загинув у вогні (хоча, існує версія, що ікона була врятована і зараз знаходиться в одній iз приватних колекцій у Польщі).
За радянських часів про організовані паломництва не могло бути й мови. Проте щороку 16 липня під стінами колишнього монастиря можна було побачити людей, що стояли у мовчазній молитві. Це були віруючі iз Західної України, Білорусі, Прибалтики — прихожани кармелітських храмів, які пам’ятали про бердичівську святиню. Монастирські будівлі, відремонтовані у 70-х роках, слугували для різних потреб: господарські приміщення ПТУ, склади, художня та музична школи.
На початку 90-х років кармеліти повернулися до Бердичева. Місцева влада, йдучи назустріч численним проханням католицької громади, передала ченцям обидва храми. «Дольний» костьол (якому нині 360 років!) вже відновлений, реставрація верхнього храму триває. «Святе місце пустим не буває» — це і про Бердичів також. Прочани знову, як і століття тому, щороку крокують до міста вклонитися іконі Богоматері (копію старого образу створила у 1991 р. краківська художниця Божена Муха-Совінська). Нова ікона вже має свою славну історію. У 1997 році у Кракові її особисто освятив Іван Павло II, а 19 липня 1998 року з дозволу Поптифіка відбулася урочиста церемонія коронації ікони. На святі були присутні вищі католицькі священики України, іноземні дипломати, народні депутати, а також 15 тисяч прочан. 24 червня минулого року, під час богослужіння на київському спорткомплексі «Чайка», яке провів Папа Римський Іван Павло II, вівтар прикрашала саме бердичівська Мадонна — найбільша католицька святиня України.
Цьогорічне паломництво, вже одинадцяте, є ювілейним — 10 років тому, у липні 1992 р. сотні прочан прибули до повернутих храмів — вперше за 65 років.
Щороку в липні я приїжджаю на свою малу Батьківщину — в Бердичів. Хрещений у православному храмі, не можу і не хочу розділяти гілки християнства. Тому свято у кармелітському монастирі — то й моє свято.
20 липня, субота. Цього дня великі групи прочан iз Житомира, Верхівні, Козятина, Чуднова ближче до вечора входять у Бердичів. На подвір’ї храму, біля стін монастиря — сотні мешканцiв Бердичева, які зустрічають паломників. Всі очікують приходу найчисельнішої групи, яка долає найдовший шлях — iз Хмельницького (а туди з’їжджаються прочани з України, Польщі, Білорусі, Литви, Чехії). Ці «пілігрими віри» найвитриваліші — за шість днів вони долають 170 кілометрів, проходячи через Старокостянтинів, Остропіль, Любар, Іванопіль.
І ось вона — радісна мить! Зі співом та молитвами мандрівники входять на площу перед храмом. Дійшли! Повсюди — щасливі обличчя, привітання, обійми. Більшість паломників — молодь. Чути українську, англійську, польську, російську мови. Дехто, навіть не відпочивши, повільно спускається сходами до нижнього храму — вклонитися святині.
У неділю, 21 липня, відбулася подія, заради якої й долали свої шляхи прочани — вшанування чудотворного образу. Свято зібрало біля храму кілька тисяч чоловік — не лише католиків, а й православних, греко-католиків, просто небайдужих людей. І, мабуть, всі присутні погодилися з закликом Апостольського нунція Миколи Етеровича, який проводив святкову месу — молилися цього дня не лише за католиків, а за всіх християн, за всіх людей доброї волі.
...Надвечір паломники роз’їжджалися, щоб через рік знову прийти в Бердичів — українське місто, «єврейську столицю», християнську святиню.
