Борги, які ми не віддаємо

Палата клініки мікрохірургії ока — місце великої скорботи й великої — іноді останньої — надії. На лікаря тут дивляться, як на Господа Бога, бо вимагають від нього дива, дива повернення зору, яке дійсно трапляється на операційному столі. А до операцій палата хворих живе напруженим драматичним очікуванням, однаковим для всіх. Тому тут швидко формується тісна спільнота, де всі співчувають одне одному, і де кожен знає про життя своїх випадкових товаришів не тільки найважливіше, а й найжахливіше, навіть тоді, коли нічого не було сказано.

Біля вікна лежала літня жінка, маленька, худа, з великими й грубими від праці руками, в старому фланелевому халатику. Вона з нетерпінням рахувала дні до операції, бо майже зовсім не бачила, тільки ледь-ледь відрізняла темряву від світла. Була мовчазною, ніколи не посміхалася, рідко брала участь у загальних розмовах. Коли хтось частував її домашніми ласощами, як це було заведено, категорично й суворо відмовлялася. Про себе нічого не розповідала, лише одного разу при слушній нагоді сказала: «Я — багата жінка — маю п’ятеро дітей і дванадцять дорослих онуків, красивих і освічених». У палаті на мить стало дуже тихо — ми всі вважали, що вона не має близьких людей, бо ж за чималий строк у жінки не було жодного відвідувача. Ніхто не посидів із нею напередодні складної операції, ніхто схвильовано не очікував під дверима операційної, не чергував біля ліжка в перші тяжкі години після наркозу. Через кілька днів, однак, до палати зайшов гарно вдягнений старий пан, який виявився, на наш подив, чоловіком жінки під вікном. Він дуже поспішав, тому присів на край ліжка, весело побазікав п’ять хвилин — сам із собою — і пішов геть. Одна із нас не втрималася. Вона вийшла слідом за паном, у коридорі схопила його за полу й категоричним тоном пояснила, де можна купити все, що необхідно хворій в такій ситуації. Пан здався, й невдовзі наша сусідка мала належну передачу.

Коли зняли післяопераційну пов’язку, виявилося, що зір не покращився. Повернувшись до вікна, до світла, жінка тихо, сама собі, сказала: «От тепер я пропала...». Більше ми не почули від неї жодного звуку.

Таїса Григорівна приїхала до клініки із Мелітополя. Це було хоробрим відчайдушним вчинком, на який мало хто відважився б. Річ, бачте, в тому, що ця 63-річна жінка вже чотири роки, як остаточно втратила зір. Чотири довгі роки вона жила одна у своїй квартирі й сподівалася, що хтось із родичів погодиться відвезти її до Києва, до Центру мікрохірургії ока. Зрозумівши, зрештою, що очікувати прийдеться довго, чи не до самої смерті, у відчаї вирішила їхати сама. Хіба це можливо? «А люди до Києва доведуть», — весело й гордо каже Тася. Сусід по дому відвіз її на вокзал, взяв квиток і посадив у вагон; дорогою сліпою мандрівницею опікувався провідник; ще хтось провів її до київського трамваю. Так Тасю передавали із одних в інші добрі руки, аж поки вона не опинилася на порозі лікарні. Невдовзі одна із тих киянок, які допомагали Тасі добиратися до Центру, прийшла її провідувати, принесла свіжих пирогів, залишила телефон.

Пізніше ми довідалися, що в Тасі є двоє «синків», один живе десь у Росії, другий — у Севастополі; має вона й дорослих онуків, а також рідних сестер, що мешкають у Мелітополі; всі родичі — зрячі й здорові люди. Коли я виписувалася, Таїсу Григорівну ще не оперували. Чи збудеться цього разу диво?

Одній із пацієнток було лише 8 років. Її привезли після нещасливого випадку, лікарі побоювалися, що дитина втратить зір назавжди. Важко було дивитися на засмучених, убитих горем батьків, бабусю, діда. Чого б вони не зробили, аби тільки допомогти! Після складної й тривалої операції рідні ні вдень, ні вночі не відходили від ліжка дівчинки, виконували кожне її побажання та кожне слово лікаря. А яка була радість, коли виявилося, що зір врятовано! Раділи й ми, пацієнти, коли два великі сині ока вперше уважно подивилися навколо себе.

Мої думки, однак, чомусь перенеслися в майбутнє цієї родини. Що трапиться, скажімо, років через 30, якщо в лікарні опиниться хтось із батьків дівчинки, тоді вже зрілої, обтяженої численними важливими справами жінки? Чи знайде вона час, щоб забігти до лікарні? Може, Тася або та жінка біля вікна — то лише сумні поодинокі випадки?

№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»