Час і простір без кордонів

Контакти культури і цивілізації Візантійської імперії (Східної Римської імперії, Нового або ж Другого Риму) та Давньої Русі — тема, щонайменше, вкрай складна. Мало того, що ця проблематика й досі далеко не достатньою мірою винесена в центр уваги як дослідників-гуманітаріїв (істориків, філософів, релігієзнавців, філологів, мистецтвознавців), так і масового допитливого читача. Ситуація ускладнюється ще й тим, що це обширне коло питань було й залишається вкрай, надмірно політизованим. Адже величезна, багатогранна спадщина Східного Риму (Візантії) за понад 1000 років його існування (від ІV століття н.е. до 1453 р., коли столиця цієї держави, Константинополь, був узятий турками і включений до складу іншої імперії — Османської) й досі тлумачиться дуже по-різному, в залежності від політичних уподобань тих чи інших конкретних можновладців (насамперед «Третього Риму» на берегах річки Москви). Звідси — вражаючий діапазон оцінок самої Візантійської цивілізації та культури (від «останнього світоча античної духовності після краху класичного Риму», «незамутненого джерела християнства в усій його справжності» до «тоталітарної, вкрай жорсткої самодержавної структури східного типу, де влада імператорів-василевсів була необмеженою жодними законами»; при цьому не завжди помічається, що були часи, коли цих всесильних імператорів вбивали, різали, труїли, осліплювали, скидали з престолу мало не щороку — саме через беззаконня на вищому державному рівні).

•  То хто ж правий? І чим насправді була Візантія — осередком античної та християнської духовності чи тоталітарним кошмаром? Як це не дивно — і тим, і другим; вона вміщала в себе багато, здавалося б, непоєднуваних компонентів. Історія взагалі не має примітивних, «чорно-білих» кольорів; її велич та трагізм можна осягнути, лише залучаючи усю безмежно багату палітру найрізноманітніших кольорів. І недарма Гете колись сказав: «Вважають, що посередині між двома крайніми думками лежить істина. Це не так. Посередині між ними — проблема».

•  Так само немає згоди і з іншого важливого питання: наскільки глибоким та всеохоплюючим був вплив цивілізації й культури Візантії на наших предків, на Київську Русь? І тут оцінки важко сумісні: від цілковитого заперечення будь-якого суттєвого впливу до його абсолютизації, до пошуків нашого духовного коріння саме там, у «Візантійському світі» (цей термін має право на існування, бо Східна Римська імперія справді являла собою дуже цікавий, неповторний, де в чому, може, навіть унікальний духовний світ). Така полярність підходів потребує холодного, зваженого підходу і, головне, спокійного виявлення, обґрунтування, перевірки та критичного аналізу всіх відомих історикам фактів. Думається, це єдино правильний вибір. Те, що читач побачить далі — це скромна спроба без нудних наукових викладок, але і без поблажливого спрощення дуже коротко окреслити підходи до цієї проблеми.

•  Але спочатку — достатньо важливе уточнення. У нас йдеться (і не раз) про візантійську «цивілізацію» та візантійську «культуру». Що це: синоніми, тотожні поняття? Ні! Тут необхідно дещо пояснити: це поняття хоч і доволі близькі, але аж ніяк не ідентичні (взагалі, проблема співвідношення культури і цивілізації посідає одне з чільних позицій у сучасній філософській думці; є підстави думати, що в нашу добу тріщина, розлом, ба навіть прірва між першим та другим дуже небезпечно поглиблюються, загрожуючи майбутньому людства). Кажучи ясніше, культура — це неодмінно (а відверто творячи — перш за все) моральність, вона спирається не на зведення правил і законів, а на розум і совість. Що ж до цивілізації, то вона починається зі встановлення певних норм поведінки людини. Вона, разом з цим, не передбачає душевності, а характеризується лише інтелектуальністю. По суті, цивілізація є духовним і матеріальним забезпеченням комфортного існування людини. Втім, тут не місце для дальшого розвитку цієї винятково важливої теми.

•  Отже, про Візантійську імперію. Почнемо від початків — від її утворення. Як відомо, у IV столітті досі єдина Римська імперія розділилась на дві частини — Західну із центром у класичному Римі (не раз у IV—V століттях руйнувалась «варварами», в основному гуннами й німецькими племенами, остаточно впала у 476 році) та Східну з центром у Константинополі, він же у слов’янській інтерпретації Царград, у турецькій — Стамбул) заснований римським імператором Константином І Великим, який вперше зробив християнство державною релігією, у 324—330 рр.). Оця Східна Римська імперія зуміла, відбиваючи натиск «варварів» (слов’ян, аварів, хазарів, арабів, булгар, між іншим, і західних хрестоносців, які 1204 р. дуже сильно пограбували й поруйнували шедевр світового християнства — Святу Софію в Царгороді), проіснувати, як уже говорилось, понад 1000 років.

•  Але чому, власне, відбувся сам розділ Римської імперії (процес тривав близько 7 десятиліть і завершився 395 року)? Поширена відповідь — постійні напади варварів, через що Риму (місту) ставало вже дедалі важче захистити себе. Проте справжні причини, очевидно, криються не в цьому, а в колосальній політичній, духовній й світоглядній кризі, що її тоді переживала Імперія. Читаймо Тацита, Светонія, Полібія, Амміана Марцеліна (попри те, що зараз «модно» вважати, що всі ці великі римські історики — це «нецікава», «нікому не потрібна архаїка») — і ми, можливо, здобудемо бодай мінімальне уявлення про моральний розклад владної давньоримської верхівки, котра вважала, що престол, пільги, гроші, «статус», комфорт — це все гарантовано назавжди, уявляючи народ «худобою», «бидлом», «підніжками» й живучи за принципом: «Після нас — хоч потоп, а другого життя — не буде, бери від життя усе і вже зараз», про «золоту молодь», синів цезарів, імператорів та знаменитих полководців, яка часто-густо витрачала на бенкетах, оргіях та розвагах кошти, співмірні з кількарічним бюджетом Імперії, про корупцію, коли всім і кожному було відомо, скільки конкретно коштує та чи інша державна посада (аж до найвищих), про підступи, доноси, інтриги, які розквітли пишним цвітом і наприкінці ІІІ ст. н. е. остаточно витіснили класичні римські чесноти — звитягу, мужність, честь, громадську відповідальність, готовність віддати життя за Вітчизну...

•  Ось у першу чергу через це впав старий Рим. Держава, котра вражена «вірусом» отакого морального загнивання — неодмінно валиться; хоч би якою могутньою вона колись була (це було справедливим 1800 років тому, не менш справедливо і зараз — проте хтось явно перевіряє заново цю істину). А набіги «варварів» — явище вже вторинне; бактерії проникають в ослаблений організм і викликають гангрену тільки тоді, коли є вже рана, хвороба, а сил для опору, натомість, немає). Але чому Східний Рим, Візантія (у час зеніту своєї могутності, у VI ст., за часів імператора Юстиніана у 527—565 рр., включав у себе Балкани до Дунаю, Малу Азію, Грецію, Кіпр, Крит, Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Південну Італію, частину Іспанії...) уникнув такої долі?

•  Дуже суттєвий (хоч і не єдиний) чинник — християнство, яке було консолідуючим світоглядним началом цієї держави. Воно нагадувало «сильним світу цього», що всі вони неминуче нестимуть відповідальність за свої дії перед тим, Хто Все Бачить (а, отже, є «червона лінія», котру ні в якому разі не можна перетинати!), про те, що, окрім земного царства, де вони повновладно (одначе тимчасово!) панують, є ще Царство Небесне — незрівнянно вище, потужніше, величніше, бо вічне... І коли у «Поучении» Володимира Мономаха, у творах Іларіона, Нестора, у «Софії», спорудженій Ярославом Мудрим, ми бачимо образне й раціональне відображення цієї думки, цього відчуття, коли у великих храмах Київської Русі (у Софіях — Київській, Новгородській, Полоцькій, у соборах давнього Чернігова) ми бачимо вражаючу «світобудовну», засадничу християнську спорідненість із притаманним Софії Константинопольській почуттям безмежності створеного волею Бога світу й безмежності неозорого Божого Неба над нами (йдеться про той самий «ефект Високого неба», що про нього писав незабутній Сергій Борисович Кримський), у порівнянні з чим будь-яка земна влада є нікчемною — оце і є яскравий приклад культурного, духовного, світоглядного впливу Візантії на Русь. Так само важко заперечувати вплив на нашу давню культуру візантійської іконографії (згадаймо Вишгородську ікону Божої Матері, вкрадену згодом московськими правителями), візантійського літописання (твори Георгія Амартола — ІХ ст. — зокрема, «Хроніка», і «Хронографія» Феофана з їх примітивністю стилю, проте захопливістю викладу, образністю розповіді, доступністю, багатством барвистих фактів були дуже добре відомі на Русі, і Нестору також); якому властиве було починати текст «від створення світу» — цей вплив був глибинним і безсумнівним.

•  Але ж на Русі (не були ми «варварами», маючи справу з візантійцями, і багато що розуміли) пам’ятали й про інше. Про те, що могутній, великий імператор Юстиніан, за чиїм наказом геніальні зодчі Ісидора та Анфімій звели колосальну Софію Константинопольську — був підступною, хитрою, безмежно жорстокою людиною, за чиїм наказом 532 року було знищено десятки тисяч «заколотників» (і це лише один приклад). Про долю дивовижного й загадкового Фоми Слов’янина (може, болгарина, можливо, серба, чеха, а може, і давнього українця!), незвичайної й загадкової постаті з дивною долею, чиє життя овіяне легендами. Сміливий воїн, талановитий воєначальник, честолюбний борець за владу, Фома, людина зовсім не знатного походження, Фома, перебуваючи вже у більш ніж зрілому віці (за 60 років), очолив колосальної сили масове народне повстання проти уряду вкрай жорстокого, корумпованого і підступного імператора Михаїла ІІ (820—829), створив і повів у бій величезну 80-тисячну армію «бунтівників», яка впродовж майже двох років (821—823) тримала в облозі й страху сам Константинополь, повсталим допоміг військом навіть арабський халіф Аль-Мамун, проте взяти столицю Візантії їм все ж таки не вдалося, а внаслідок тривалої і не дуже вдалої облоги «міста Константина» в їхніх лавах почалися чвари і розбрат (до того ж Михаїл ІІ, використовуючи улюблений «фокус» візантійських володарів, нацькував на Фому його колишніх союзників — болгар), і зрештою Фома був зраджений, виданий імператору і підданий страшній, мученицькій страті: йому відрубали руки й ноги, а потім колесували (до речі, чомусь, коли читаєш розповіді візантійських істориків про це гігантське повстання, одне з найбільших в історії імперії за 1000 років, пригадується не нікчемна, власне кажучи, постать васілевса Михаїла ІІ, а значно жахливіша фігура царя Московії Івана ІV Грозного. І це не випадково: правителі Іванової держави повною мірою успадкували і візантійську жорстокість, і візантійські теорії «богообраності» улюбленого монарха).

•  Можна стверджувати, проте, абсолютну чужість візантійського месіанства (впевненості у правильності й безгрішності власного самодержця і власного віровчення, яке дедалі більше почало протиставлятися західної, « римської» версії християнства, аж поки 1054 року не відбувся остаточний розрив) — та відкритості князів і людей Київської Русі, далеких, на відміну від візантійських правителів, від почуття «винятковості» і «обраності» своєї країни та церкви, тісно пов’язаних з Європою. Отут є суттєвий, світоглядний «розлом». І хоч у Давній Русі чудово знали, що християнство прийшло на нашу землю «від греків» (тобто з Візантії), вивчали у школах й монастирях проповіді й духовні твори Івана Златоуста, Івана Дамаскіна, Феодора Студіта, Григорія Ніського та інших візантійських богословів, шанували візантійське світське мистецтво (портретну школу, поезію, світську архітектуру) — все ж таки релігійно-політичним спадкоємцем «Другого Риму» — Візантії оголосила себе не Київська Русь, а зовсім інша держава. Та, що на північний схід від нашої «матери городовъ руських»...

•  Але й на цьому несправедливо, неправомірно поставити крапку. Давньоруські князі та їхнє оточення чудово знали також і про те, що імператор Юстиніан ще в VI столітті ініціював створення Зводу громадянського права (Corpus iuris civilis — лат.) — величезного значення юридичний пам’ятник, де з використанням кращих зразків класичного давньоримського права були прописані основні норми цивільного і кримінального правового життя Візантії, отримали остаточне юридичне оформлення такі теоретичні поняття юриспруденції, як право, закон, звичай, уточнювалася різниця між приватним та публічним правом, жорстко декларувалася недоторканність приватної власності (так, ще тоді, у 528—534 рр. н. е. — гігантський за обсягом кодекс Юстиніана, що нараховував 900 статей, було створено і введено в дію лише за шість років. Що сказати про законодавців сучасності?). Також у цьому Кодексі визначались основи регулювання міждержавних відносин, уперше запроваджувалась регулярна система послів та посольств за кордоном (особливо підкреслювалась норма щодо недоторканості особи посла!). І не менш важлива річ: саме тоді, за Юстиніана, вперше була визнана «Теорія природного права», відповідно до якої від природи всі люди є рівними й рабство, засноване на підпорядкуванні чужому пануванню, суперечить людській природі... Тут вражають три речі. По-перше, навіть такі генії античності, як Платон і Аристотель, вважали розподіл суспільства на вільних та рабів притаманним природі людини. По-друге, це все «не заважало» імператорам Візантії не тільки ще довгі століття зберігати рабство в своїй, завжди жорстко централізованій, державі, але й вдаватися до «цивілізованих» заходів, як-от обрубання рук або ніг полоненим, жорстокі публічні стати тощо... І, по третє. Ці ідеї набули потужного імпульсу через 1200 років, у ХVIII столітті. Згадаймо «Суспільний договір» Руссо та преамбулу до Декларації про незалежність США («Всі люди народжені рівними та від початку наділені творцем певними невідчужуваними правами на життя, свободу та прагнення до щастя...»). Проте, зрештою, важко заперечувати прямий або опосередкований вплив Кодексу Юстиніана на Ярослава Мудрого та укладачів «Руської Правди» — адже, поза сумнівом, серед близьких до князя людей було достатньо освічених знавців чужоземних законів.

***

•  Ми лише «контурно» перелічили деякі вузлові моменти культурної та цивілізаційної взаємодії Київської Русі та Візантійської імперії. Таких прикладів можна навести значно більше. Звичайно, слід підкреслити, що Давня Русь-Україна розвивалась за власними органічними законами. Але правда і в тому, що, подолавши простір і час, сучасні дослідники знайдуть дуже багато цікавого на перетині цивілізацій та культур.