Чи працював Iван Мазепа натурщиком у європейських художників?

Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому ґрунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними «ляпасами». Маючи літературний хист, Пасек вирішив помститися занадто гордовитому «з ніг до голови козакові». Задумана ним помста полягала в написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації, своєрідного «чорного піару». Треба зазначити, що це тогочасному польському літератору вдалося надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем: «...Роздягнувши його наголо, посадили лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. На коня з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грушину, тернину, не простим шляхом, а стежками... І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить по голові й роздере одежу. Отже, можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перелетів через ліс... Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати «Сторожа!»... Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити».

Очевидно, такий сюжет Я.Пасек запозичив із грецької міфології, зокрема, оповідання про міфічного героя Іполіта. Той відкинув кохання мачухи і був нею безпідставно звинувачений, а потім покараний за допомогою прив’язування до запряженої колісниці. Налякані морським страховиськом коні понесли колісницю, яка через деякий час розбилася, а невинний Іполіт загинув. Ця легенда була описана ще в трагедії Еврипіда (484—404 рр. до н. е.) і пізніше у творах римського автора Люція Аннея Сенеки. Твори античних авторів були добре відомі в Польщі ще за доби середньовіччя, отже, Я. Пасек міг ознайомитися з ними й запропонувати читачеві власну, перероблену версію «трагічного» кохання людини, яку нібито покарали за допомогою коня.

Вигадку Пасека відразу ж підхопив інший тогочасний польський мемуарист Еразм Отвіновський, який, у свою чергу, додав до неї низку шокуючих читача деталей. У його записах схопленого Мазепу-коханця вимазали липкою рідиною та обсипали пір’ям, а степовий кінь привіз його на велелюдний ярмарок в одному з міст України. Невдовзі до міфотворення прилучився й французький посол при шведському королі Карлі XII Жак Луї д’Уссон, маркіз де Бонак. На початку XVIII століття він записав у своїх мемуарах:

«...Ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пір’ям. Потім його прив’язали до коня і відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив на Україну». Як бачимо, тут подається трохи змінений варіант, змальований перед тим Е.Отвіновським. У 1709 році цю історію повторив у своєму подорожньому щоденнику словак Даніель Крман, який уже зазначав, що Мазепа «відбив» дружину у якогось визначного королівського міністра, за що його кинули в бочку із смолою і, вивалявши в пір’ї, прив’язали до коня.

Чи не найбільшому поширенню легендарної оповіді про нашого земляка серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй знаменитій книзі «Історія Карла XII» (вийшла друком 1731 р. у Руані) він загалом правдиво відобразив політичну ситуацію під час Північної війни (1700—1721), в тому числi розповідаючи про наміри українського гетьмана здобути свободу для України, все ж таки видатний француз не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Я. Пасеком і підхоплена згодом Е. Отвіновським та маркізом де Бонаком. «Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік прив’язав голого Мазепу до дикого коня і пустив на волю», — писав Вольтер. 1764 р. в Амстердамі було видано книгу Андре Константа Дорвіля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця, в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через століття, у 1818 р., знаменитий англійський поет Джордж Гордон Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відоме оповідання:

...Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутив
Тугим ремінням і пустив...
Свисток, батіг... і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг.
Вперед, вперед! Скажений рух —
Куди не бачив я нічого...
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло,
Для диких сил було, мов пух...

(український переклад Дмитра Загула)

Ця поема неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами й спричинила написання іншими авторами XIX століття поетичних творів, у яких висвітлювалась «любовна трагедія» Івана Мазепи. Серед них найвідоміші — поеми «Мазепа» француза Віктора Гюго (1829), «Полтава» росіянина Олександра Пушкіна (1829) та «Мазепа» поляка Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихає до написання симфонічних творів iз однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів — угорця Ференца Ліста та росіянина Петра Чайковського.

Однак найбільшого розповсюдження серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш та менш відомих художників, які в основному зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками найвдалішої поеми Дж.Г.Байрона. Один iз перших олійних образів Мазепи у 1823 р. малює француз Теодор Жеріко. Згодом з’явився не один десяток полотен, які за тематикою відображення легендарної оповіді можна розділити за такими назвами: «Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу XII» (А. Деверія, 1839; Ю. Коссак, 1860); «Визнання Терезою кохання до Мазепи» (Г. Ріхтер; X. Яколін, 1850); «Схоплення Мазепи» (А. Баугіан, Ю. Коссак); «Покарання Мазепи» (Л. Буланжер, 1827; Л. Гуєснет, 1872); «Погоня вовків за конем Мазепи» (Г. Вернет, 1826; Л. Буланжер, 1839; Ф. Венцель; М. Геримський); «Подолання вплав Дніпра» (Т. Жеріко, 1823; Е. Делякрупа, 1824); «Мазепа і стадо диких коней» (Г. Вернет, 1825; М. Геримський); «Смерть коня Мазепи» (Л. Буланжер, 1830; П.-Л. Лерай, 1849; А.-Н. Морот, 1882; Ю. Коссак); «Козаки знаходять Мазепу» (Є. Харпентер; М. Геримський; Г.-Л. Леві, 1875); «Мазепа у козацькій хаті» (А. Деверіа, 1839); «Помста Мазепи» (А. Баугіан, X. Яколін). Найвидатнішою серед цих картин визнається монументальне полотно Луї Буланжера, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображує сцену боротьби молодого Івана Мазепи iз шляхетськими слугами під час прив’язування його до коня.

Фахівці відзначають певне наслідування більшістю художників «рубенсівського» стилю та наявності в них певного еротизму. Головним чином майстри пензля подають образ оголеного й прив’язаного до коня літературного Мазепи. Він сприймається як романтичний герой, який хоча й не уник покарання за свій «гріх», але не скорився тяжкій долі. Разом із тим такі митці, як Л. Буланжер і Г. Вернет, вкладали у свої картини глибший зміст і розуміли свого героя як бунтівника.

Зрозуміло, що історичний Іван Мазепа, який умер власною смертю у 1709 році в молдавських Бендерах, не міг «позувати» названим художникам під час їхньої творчості. Адже вся європейська «мазепіана» була створена протягом XIX століття, яке отримало гучну назву «Віку Романтизму». Тогочасним митцям не обов’язково було навіть використовувати прижиттєві портрети із зображенням «справжнього» Мазепи — їх надихали поетичні рядки Байрона:

...Кохав я і коханим був...
Та ви ще слабкість цю солодку
Не відчували — так я чув...
Ну що ж! То я скінчу коротку
Свою поему мук і втіх...