Перейти до основного вмісту

Декларація Київського патріархату

08 червня, 00:00

Нещодавно — після квітневого Архієрейського Собору Української православної церкви Київського патріархату — вийшла в світ книга «Київський патріархат — Помісна Українська Православна Церква. Історико- канонічна декларація» (Видавничий відділ УПЦ Київського патріархату»). Це невелика, але вельми інформаційна енциклопедія для віруючих і невіруючих, для православних і неправославних, де висвітлюється тернистий — і ще не пройдений — шлях українського православ’я до Помісної Української Православної церкви, визнаної повнотою Вселенського православ’я. Наприкінці книги маємо список ієрархів Київського патріархату — Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета та тридцяти трьох єпископів; що свідчить про згоду з текстом «Декларації».

В «Історико-канонічній декларації» у послідовній та стислій манері викладені головні церковно-богословські теми, історичні події та канонічні правила, так чи інакше пов’язані з сучасними проблемами отримання Українською православною церквою Київського патріархату Вселенського визнання — статусу автокефальної (самокерованої) церкви. Як відомо, це дуже складне богословське питання, зокрема, через те, що його коріння сягає глибокої давнини — тих пластів християнського життя, які зовсім не завжди однозначно вписуються у сучасність. Може найбільш болючою для окремих церков проблемою є відсутність чіткої богословської «формули», умов надання автокефалії церкві, яка раніше була так чи інакше поглинена іншою.

Щоб підкреслити складність проблеми, можна згадати, зокрема, що в другій половині першого тисячоліття неухильно визнавалась формула: «Бог постановив, щоби Його Церква керувалася п’ятьма патріархами — Римським, Константинопольським, Олександрійським, Антиохійським та Єрусалимським». Інших незалежних християнських церков «не могло бути». В подальші часи, коли почали формуватися національні церкви, проблема надання автокефалії залишалася канонічно неурегульованою, такою вона залишається й сьогодні. Саме через те, в сучасному світовому православ’ї немає жодної незалежної церкви (окрім згаданих вище Східних патріархатів), яка б отримала свою незалежність легко і зразу: або Церква-матір не визнає, або інші церкви. Як відомо, Вселенські православні собори, які мають право урегулювати цю проблему, не скликалися вже більш як 1000 років. Злі язики твердять, що однією із причин такого епохального зволікання є якраз небажання торкатися проблеми нових незалежних церков. Наприклад, чому Московська церква повинна сприяти скликанню чергового Вселенського Собору (останній, визнаний православними, Сьомий Собор відбувся в 787 роцi), де прийматимуться правила, за якими треба буде визнати автокефалію Київської церкви?

У новій книзі-декларації «Київський патріархат — Помісна Українська Православна Церква» зібрано і лаконічно описано ту частину історії християнства, яка пов’язана із наданням (чи ненаданням) незалежними церквами автокефального статусу. Із боку так званої Церкви-матері це завжди була нехристиянська нехіть, зволікання, небажання надати духовну свободу тому чи іншому народу.

Історична доля української автокефалії відома всім — незалежність Української православної церкви завжди впиралася в незалежність України і була віддзеркаленням політичного статусу (чи його відсутності) країни. Дійсний, реальний шанс з’явився на самому початку 90-х, але українці, як завжди, не змогли його використати — ні українські політики (які тоді ще не розуміли, яку політичну міну вони тим самим підкладають під хиткий храм незалежності країни), ні українські православні ієрархи. Останніх «переграла» Московська церква — на нашій власній території.

Все це описано в новій книзі, яка — постановою Архієрейського Собору УПЦ КП — буде безкоштовно роздаватися всім бажаючим і яку буде перекладено російською та іншими мовами. Книга, безумовно, допоможе всім небайдужим людям зрозуміти погляди Київського патріархату на головні причини розділення Української Церкви, а також устремління цієї церкви отримати визнання Вселенського православ’я. З «Декларацією» будуть ознайомлені єпископат, духовенство і віруючі УПЦ МП та УАПЦ та українська адміністрація. Окрім всього, книгу буде розіслано Предстоятелям всіх Помісних православних церков світу. Очевидно також, що нова книга буде вивчатися в духовно-навчальних закладах УПЦ КП — в «Декларації» багато дійсної історії, цитат Отців церкви тощо.

Що мені більше всього сподобалося в «Декларації»? По- перше, гарна мова і численні історичні екскурси, посилання на давніх і новітніх богословів. Як наприклад, у розділі «Короткий опис проголошення автокефалій Помісних церков». Укладач, зокрема, цитує правила IV і VI Вселенських Соборів, де говориться про те, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному. Історія, однак, свідчить, що переважна більшість сучасних автокефальних церков тільки з великими труднощами відстояли свою незалежність. Навіть така потужна церква, як Московська, понад 140 років не мала офіційного статусу Помісної церкви.

Цікавим є й розділ, присвячений анафематствуванню у Стародавній церкві. Так, в часи блаженного Августина було два типи відлучення — «лікувальне» і «смертельне». Заради церковного миру Церква часто пом’якшувала суворість своїх законів — зберігала єретикам і розкольникам священство і навіть єпископське достоїнство тощо. Святитель Іоанн Златоуст взагалі вважав, що не можна нікого піддавати прокляттю (анафемі). У проповіді «Про те, що не можна проклинати ні живих, ні померлих», він каже: «Але хто ти, що присвоїв собі таку владу проклинати і таку велику силу?»

Вже після того, як «Декларація» була зверстана, з’явилася повна інформація про «воссоединение» Руської православної церкви з Руською православною церквою за кордоном. Слово «раскол», яке нещодавно офіційно характеризувало стосунки між цими братніми церквами, було швиденько замінено на «бывшее разделение». Цей акт примирення двох церков, які майже 90 років ворогували між собою, проклинали одна одну з амвонів, не визнавали хіротоній і навіть хрещень іншої сторони, а потім — чи не раптом — примирилися, міг би стати моделлю відносин між Московською церквою та Українською православною церквою. Тільки, звичайно ж, без «воссоединения». Але цього не станеться — Москва завжди хоче тільки поглинати.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати