День пам’яті митрополита Київського Кипріана
«Лета 1406 преставился преосвященный Киприан, митрополит Киевский и всея Руси, месяца сентября 15 (29 по новому стилю) на нощь; он пас Церковь Божию 30 лет без полутретья місяця. И в 16-й день проводиша и положиша митрополита в соборной церкви святыя Богородица в Москве». Митрополита Кіпріана церква визнала святим і канонізували вже у XV столітті.
Кипріан походив із знатної болгарської сім’ї, здобув хорошу освіту, знав грецьку мову. Постригшись у ченці, він довгий час жив у монастирях Константинополя. На Русь уперше приїхав як посол Вселенського патріарха. І коли вирішувалося питання, кого поставити Київським митрополитом замість Алексія, який помер 1378 року, вибір пав на нього.
Митрополит Кипріан — один із найпомітніших православних книжників та ерудитів кінця XIV століття. Власноруч переписував духовні книги (достеменно відомо, що він переписав Псалтир і Служебник). Книги, переписані рукою самого митрополита, служили давнім писарям зразками для наслідування. Митрополит переробив складене раніше житіє митрополита Петра (першого Київського митрополита, який остаточно залишив Київ і переселився до Москви, до князя Івана Калити), був ініціатором складання Троїцького літопису (1397) і, як вважають, церковно-юридичного «Правосуддя митрополичого». Якихось оригінальних богословських праць, наскільки відомо, вчений митрополит не залишив.
Кипріан став митрополитом Київським у вельми складний для церкви період. Колись сильна, впливова та єдина на сході Європи київська митрополича кафедра остаточно втратила своє значення — разом із занепадом Києва. Як відомо, давня столиця на той час ще не оговталася від розорення Батиєм 1240 року; тим більше, що навали не припинялися. Втрата державності Київської Русі зробила київську кафедру заманливою іграшкою в руках сусідів — Польщі, Литви, Москви; вони століттями воювали між собою не тільки за землі Київської Русі, але й за її кафедру. Ця «іграшка» забезпечувала власнику як політичний престиж, так і важелі впливу на православних підданих. Був ще й четвертий чинник впливу — Константинополь, вселенські патріархи якого мали у Східній Європі свої політичні інтереси. Суперництво неминуче призвело до дроблення — у ту добу на Заході створюється Галицька кафедра, Київська кафедра «переїжджає» на Схід — до Москви, а православний Синод, скликаний Литовським князем Вітовтом у Новгродку (Литва) обрав собі — без згоди Константинополя — ще одного Київського митрополита.
Митрополиче служіння Кипріана на Русі почалося з того, що 1375 року на прохання литовського князя Ольгерда Царгородський патріарх Філотей поставив Кипріана Київським митрополитом для тих православних, які входили до складу Литовського князівства. А через два роки, після смерті митрополита Алексія, Кипріан стає главою Київської митрополії у Москві. Незабаром, однак, князь Дмитрiй Донськой посварився із Кипріаном і вигнав його із Москви з тієї причини, що мав іншу кандидатуру на кафедру. До того ж Дмитрiй Донськой докоряв Кипріану втечею із Москви під час навали Тохтамиша.
А сталося це так. 12 серпня 1382 р. (через два роки після переможної Куликовської битви) татарські війська підійшли до Москви, яка нічого й не підозрювала. Залишивши столицю, сім’ю та спадкоємця, Великий князь Дмитрiй Донськой спішно залишив столицю — поїхав «збирати військо»; захищати ж Москву доручив митрополиту Кипріану. Відсутність князя і страх перед навалою незабаром призвели до бунту «черні» у Москві; владика Кипріан, разом із великою княгинею та княжатами, втік із міста. Як відомо, тоді Москву взяли, розграбували та спалили війська Тохтамиша; загинуло 24 тис. москвичів, згоріло багато храмів, у тому числі церква, доверху набита давніми рукописами. Важко, втім, припустити, що присутність Кипріана в Москві щось могла б змінити.
Тільки 1390 року, після смерті Дмитра Донського і після 14-ти років мінливої долі, внаслідок боротьби та складних політичних інтриг, Кипріан став — і залишався до самої смерті — Київським митрополитом у старих кордонах Київської Русі, включно з галицькою, литовською та київською митрополіями. Софрон Мудрий пише, що «Кипріан був ревним пастирем і спритним дипломатом. Він зумів завоювати собі та своїй церкві прихильність світської влади Литви, Московії, Польщі, а також візантійських патріархів». Енергія та політичні таланти Кипріана зробили, здавалося б, неможливе — об’єднали, хоч і востаннє і ненадовго, розчленовану Київську церкву. Це аж ніяк не означає, що митрополит Кипріан, болгарин за походженням, візантієць за вихованням та освітою, цікавився долею Київської Русі, Київської церкви, Києва. (Здається, у ХIV столітті це мало цікавило також тих православних митрополитів, які народилися і вивчилися на землях колишньої Київської Русі.) Завершенням блискучої церковної кар’єри Кипріана стала його канонізація, зарахування після смерті до лику святих.
Доля й піднесення Кипріана — це усім зрозуміла притча, яка не потребує тлумачення. Притча про те, що народ не може мати незалежної церкви, не затвердивши своєї державності. Немає держави — немає й автокефальної церкви. І ось тут виникає вельми небезпечне запитання — чи не є сучасний стан українського православ’я правдивим індикатором того факту, що справжня державність в Україні сьогодні відсутня? Адже люди православної церкви в усі часи інстинктивно «тулилися» до сильної державної влади, шукали «симфонії» з нею. Як туляться сьогодні до московської влади багато наших українських владик, — зовсім не болгарського походження.
P.S. У сучасних церковних календарях Російської православної церкви митрополит Київський та всієї Русі Кипріан (так його називають історичні й церковні джерела) перейменований на «митрополита Московського та всієї Русі». Що б означало це порушення традиції?
