До вершин українського духу

Істинний вчений-енциклопедист, великий історик, визначний історіософ, літературознавець, етнограф, Михайло Сергійович Грушевський, починаючи з перших своїх кроків як науковця і до останніх років життя, зрозуміло, приділяв пильну увагу вивченню історії української церкви. Цій проблематиці були присвячені як спеціальні розвідки Грушевського (від невеличких за обсягом статей до відомих, тепер вже класичних досліджень «Культурно- національний рух на Україні в XVI—XVII віці», 1908 та «З історії релігійної думки на Україні», 1925), так і значна частина знаменитої «Історії України-Руси» в 10-ти томах (за підрахунками дослідників творчості Михайла Сергійовича Ігоря Гирича та Василя Ульяновського — не менше 20% тексту!).

Слід зазначити, що одним iз загальних принципів наукових пошуків найвидатнішого історика України ХХ століття було: «Наука се непрестанний скептицизм. Через се всякий догматизм в своїй науці я уважаю непотрібним. Того духу висліду й критицизму хотів би я і в своїх співробітниках-слухачах». Сказане, безумовно, повною мірою відноситься й до праць видатного українського державного та політичного діяча і вченого, присвячених історії церкви. Проте перш ніж коротко зупинитись на змісті тих праць, варто, очевидно, звернути увагу на ту роль, котру відігравала християнська віра в житті Грушевського, те місце, яке посідала релігія у його духовному світі.

Цікавим є, зокрема, такий факт. Родина Грушевських (коріння її — Чигиринщина) вже починаючи з середини XVIII століття була якнайтіснішим чином пов’язана із священницьким станом. Духовними особами були декілька братів майбутнього історика; батько ж знаменитого вченого, Сергій Федорович, навчався в Київській духовній академії (щоправда, закінчивши її, згодом обрав інший шлях — освітянина). За власним зізнанням Михайла Сергійовича, він ще в юні роки (після ряду духовних перетворень та криз) виробив у собі «українське розуміння віри». І вже пізніше, як результат складної світоглядної еволюції та болісних пошуків соціального, етичного та національного ідеалу, Грушевський робить висновок (важливий і для подальших творчих пошуків ученого): «Релігійні відносини стають тим фокусом, в якім збігаються політичні, національні, а навіть і суспільні змагання українсько-руської народності, і церковними гаслами покриваються потім змагання і течії, в основі річі зовсім далекі від чисто церковних інтересів».

Ще змолоду у свідомості талановитого юнака, який дуже рано відчув своє головне життєве покликання, проблеми суто духовно-релігійної історії України були невіддільними від проблем національного відродження України. Переконливе підтвердження цьому — те місце зі «Споминів» Грушевського, де він вказує, що «служіння національному життю, національній культурі діставало санкцію майже релігійну» (це не було лише персональною позицією самого Грушевського; такі переконання були високою мірою притаманні українській ідеалістичній інтелігенції кінця ХIХ — початку ХХ століття, за що вона й заслуговує на нашу вічну пам’ять)!

Для вірного розуміння позиції М. С. Грушевського варто, мабуть, враховувати, що його наукові погляди з плином часу розширювались, доповнювались, в разі необхідності — корегувались (згадаймо наведені вище слова про «непрестанний скептицизм»). На початку шляху Грушевського-історика концепції молодого дослідника формувалися під певним впливом тогочасної православної канонічної історіографії. Проте наявним, поза сумнівом, був і вплив неоднозначних обставин з життя вченого; так, після переїзду до Львова (1894 рік) Михайлу Сергійовичу довелося вже працювати в дещо іншому конфесійному середовищі (йдеться, зокрема, про Українську греко-католицьку церкву), що спричинило зрозумілу еволюцію його підходів до дослідження історії церкви.

Остаточно ж методологічний інструментарій Грушевського як фахівця з української церковної історії склався, очевидно, вже на початку ХХ століття, після ознайомлення вченого з працями відомого на той час історика, соціолога та філософа Еміля Дюркгейма, особливо з тими з них, що були присвячені дослідженню форм релігійної свідомості. Ще один суттєвий критерій еволюції ідей Грушевського-історика духовного життя України — це його поступовий перехід на позиції надконфесійної релігійної свідомості, котра об’єднувала б найгуманістичніші, найбільш універсальні та дійсно прогресивні елементи з культурно- релігійної спадщини різних християнських конфесій (і православної, і греко-католицької, і протестантської). Безумовно, згадана еволюція являє собою тривалий, багатовимірний і дуже неоднозначний процес (завершився він лише в 20-ті роки ХХ століття, в ті драматичні для вченого роки, що були ознаменовані вимушеною еміграцією, болісним вибором дальшого політичного й духовного шляху, і, нарешті, поверненням до радянської України у березні 1924 р.). Проте ми можемо, очевидно, стверджувати, що саме зараз, на початку ХХI століття, є дуже актуальними думки Михайла Сергійовича — прихильника релігійної, культурної та політичної толерантності, терпимості та взаємопорозуміння людей. Він писав ще у 1922 році у листі до визначного діяча Української протестантської церкви Василя Кузіва: «Для даного моменту... треба якнайбільшої толеранції в питаннях про догмат, Святе Письмо, пекло і рай, і взагалі про речі позасвітові, і як найбільше натиску класти на упорядкування життя на землі — гуманність, чесність, доброту, солідарність, відданість свому народові, краю, людству і т. д.». І в іншому місці того ж листа до Кузіва великий український історик підкреслював, що не варто «людям завертати голову «Біблією, пеклом, небом», а варто натомість звернути увагу на «знищену і осквернену землю».

Характерна деталь: духовний спадок Григорія Сковороди (а певною мірою і кирило-мефодіївців) Грушевський аналізував у контексті історії релігійно-реформаторських течій в Україні; при цьому він, звичайно, знав, що і геніальний наш мандрівний філософ, і найбільш відомі кирило-мефодіївці за конфесіональною орієнтацією були православними людьми. Зрозуміло, що для Грушевського-дослідника це не було лише абстракціями; саме цей підхід було ним покладено в основу таких основоположних праць, як вже згадані «Культурно-національний рух на Україні в XVI— XVII віці» та «З історії релігійної думки на Україні».

Перший з двох зазначених творів був надрукований в «Літературно-науковому віснику» (до речі, редагованому тоді самим Грушевським) в середині 1908 року. Пріоритетний предмет для висвітлення тут — винятково драматична, багато в чому визначальна для української історії доба, а саме: перехід від польсько-литовського врядування до козаччини. Пізніше, у 1912 році, автор грунтовно доопрацював це видання, і воно набуло вже остаточного, довершеного вигляду. Сам Грушевський зізнавався: «Мене потягло до них (цих подій — І. С. ) певне внутрішнє споріднення тих далеких часів з нашою добою. В обставинах, в яких приходилось жити й боротися українським діячам тих часів, в мотивах і ідеях, що одушевляли їх, так багато близького, созвучного нам, особливо по тім, що пережили ми в останніх часах... Хотілось оживити перед сучасником тих людей, їх гадки, надії і болі, скромні тріумфи й болючі невдачі, щоб разом з ним відчути те найдорожче й найкраще, що дає нам пізнавання своєї минувшості — зв’язок і солідарність з поколіннями наших попередників у вічних змаганнях до того, чим стоїть і живе людське життя всіх часів». Блискучі слова!

Що ж до другої розвідки, виданої у Львові 1925 року (тобто тоді, коли Михайло Сергійович вже повернувся в Україну), то завданням її було дати популярний (але не спрощений) виклад історії «форм релігійного думання» — від примітивних до модерних, зберігаючи при цьому, наскільки можливо, об’єктивний, «позаконфесійний», тобто нетенденційний підхід (при тому, що чітко простежувалось саме конфесійне, а конкретно-протестантське «замовлення» на книгу). В цій роботі (це й тепер, можливо, не цілком оціненій нами) Грушевський зумів упоратися з таким нелегким завданням. Можливо, тому, що видатний вчений був завжди вірним своїй думці, яку він колись сформулював так: «Я вважаю релігію важним соціяльним фактором, тому осуджую всяке легке поводження з нею». Чи варто говорити, наскільки актуальні ці слова зараз, коли ми є свідками брутального використання віри людей в нечистих політичних цілях?