Iконоборці та Торжество православ’я
24 лютого православні церкви поминають праведницю Феодору — візантійську царицю, яка відновила шанування святих ікон. На честь цієї події 843 року до православного церковного календаря було внесено нове свято — Торжество православ’я, яке відзначається у першу неділю Великого посту (цього року — 16 березня). Це було остаточним завершенням довгого періоду церковної смути — так званого «іконоборства», яке вирувало у середньовічній Візантії.
Віру більшості християн неможливо уявити без ікон — у храмах, каплицях, домівках, на перехрестях доріг, на погостах, вправлених у медальйони, хоругви, ордени тощо. Між тим ікони почали шануватися зовсім не зразу після утворення християнської церкви — ранні християни сприймали старозавітну заповідь «Не сотвори собі кумира» у буквальному сенсі. Одною з причин було те, що християнство виникло в межах Римської імперії, де чи не на кожному кроці стояли «ідоли» — язичницькі мармурові й бронзові боги, богині, німфи, фавни, напівгерої, яким приносилися криваві й безкровні жертви. Тому навіть в часи перших Вселенських соборів (IV ст.) чимало видатних єпископів не схвалювало вшанування («обожнювання») ікон, принаймні надмірного. Так, історик церкви єпископ Євсевій, наближений до імператора Костянтина Великого, називав вжиток ікон «язичницьким звичаєм. Бо хто може зобразити мертвими і бездушними фарбами блиск слави і достоїнства Його?».
З плином століть вшанування ікон ставало все більш поширеним і популярним серед християн, хоча зростало й число його противників. Останніх дратували, між іншим, постійні сарказми і звинувачення в ідолопоклонстві, чутні з табору інших монотеїстичних релігій — іудаїзму й ісламу. Особливо переконливим був голос ісламу, який тоді почав підкорювати християнські міста та провінції — попри те, що всі вони знаходилися під захистом святих чудотворних ікон.
На початку восьмого століття при імператорському дворі утвердилася думка, що «люди, шануючи ікони, відновили під маскою християнства релігію своїх предків — грецьке язичництво» (історик Едуард Гіббон). І 726 року візантійський імператор Лев Ісавр розпочав війну з іконами. Цей рік вважається початком східної іконоборчої єресі, яка тривала понад 120 років і спиралася на підтримку шести візантійських імператорів.
Згідно з едиктами імператора, храми Константинополя і провінцій почали «очищати від ідолів» — старовинні зображення Ісуса Христа, Богоматері, святих — знищувалися або замазувалися на стінах храмів штукатуркою. Для надання законності діям візантійської адміністрації 754 року було скликано іконоборчий собор 338 отців, який підтвердив рішення і дії імператорів, наводячи такі міркування, як «неможливість описати Христа во плоті», як «приниження святих зображенням їх у тому тлінному тілі, яке вони вже покинули» та ін. А загалом, вшанування ікон — то профанація, богохульство, язичництво. Єдиним істинним образом Божим треба вважати євхаристію, причастя. Інша сторона назвала цей «псевдособор зборищем дурнів і атеїстів» і доводила, що «святі й чесні ікони повинні пропонуватися для поклоніння так само, як зображення животворящого хреста». Серед захисників ікон був і писав свої натхненні «слова» останній із грецьких отців церкви Іван Дамаскін.
Після собору 754 року почалися не тільки суворі, а й жорстокі переслідування прихильників ікон, яких найбільше було серед чернецтва та серед жінок-християнок всіх станів. Патріархів, захисників ікон, відправляли у вигнання; ченців, єпископів, сенаторів, патриціїв та простих мирян піддавали катуванням, бичували. Закривалися й спустошувалися монастирі, конфіскувалися їхні землі, нищилися бібліотеки, спалювалися безцінні старовинні ікони. В Константинополі та провінціях почалися стихійні повстання, втихомирювати які посилали імператорське військо. Одним із найдраматичніших моментів іконоборчої епопеї стала наруга, вчинена солдатами-іконоборцями над славетною іконою Спасителя, що знаходилася над воротами імператорського палацу.
Останнім імператором- іконоборцем був Феофіл (829 — 842). Після його смерті імператриця-вдова Феодора, з дитинства вихована шанувати ікони, прогнала з патріаршої кафедри креатуру свого покійного чоловіка — іконоборця — і поставила патріархом активного захисника ікон ченця Мефодія. 843 року було скликано собор, який засудив іконоборство і повернув церкву до постанов VII Вселенського собору — на користь і обов’язковість ікон у християнському житті. Так що коли через 145 років Київська Русь прийняла християнство, вона прийняла його з візантійськими іконами.
Друга хвиля християнського іконоборства піднялася через кілька століть уже в Західній церкві. Ця хвиля пов’язана з Реформацією, із становленням протестантських церков. Ексцеси, пристрасті, аргументи і контраргументи XVI — XVII століть вельми нагадують ті самі століть VIII — IX. Але ікони вистояли не всюди. Сьогодні церкви деяких протестантських конфесій відзначає підкреслена суворість оздоблення — аби віруючі не відволікалися від молитви, від спілкування з Богом.
Як згадувалося, на честь перемоги над іконоборцями було встановлене свято Торжества Православ’я. Однією із складових святкового богослужіння є проголошення списку анафемованих (проклятих) ворогів церкви. У списку РПЦ знаходяться, серед інших, єретики, Григорій Отреп’єв, Степан Разін, а також — гетьман Іван Мазепа. Його проклято за наказом Петра I не як єретика (він був ревним православним), а за політичні справи; ця обставина завжди усвідомлювалася навіть в імперській Росії. Бо 1869 року, за царювання Олександра II, ім’я Мазепи перестали згадувати в чорному списку дня Торжества Православ’я. Хоча анафема — попри чималі заслуги гетьмана Мазепи перед церквою — залишається.
